З Інтернету
огляд українських медіа за кордоном для українських читачів (Чикаго, США)
http://www.ukrinfocafe.com/tema1.html
Мутація ідентичності як спосіб життя?
Чи знаєте ви, хто такі транснаціонали? Це ми з вами, дорогі мої імігранти. Проаналізувавши префікс транс-, що з англійськоі означає перехідний, стає більш очевидним значення цього слова. З 90-х років минулого століття в соціологічній і політологічній літературі почало вживатись поняття "транснаціональні громади" (transnational communities). Його використовують для характеристики людей, що живуть в одній країні,
але зберігають міцний зв'язок з етнічною батьківщиною.
Найчастіше етнічність розуміють як належність до певної колективної культури, або зв'язують її з походженням. Інакше кажучи, людині важливо ідентифікувати себе, вона не може одночасно бути чорним і білим, латишем і поляком, росіянином і грузином. Вона повинна вибрати. Тільки вибір - " або, або", а не " і те, і друге" - дає відповідь на питання: хто я є?
Однак, опинившись між двох культур, імігранти з різною швидкістю переймають нове і з різною мірою стійкості зберігають старе. Тут з'являється ще одне цікаве слово, вигадане психологами - окультурювання. Це явище спостерігається тоді, коли люди, що належать до різних етнічностей, потрапляють і довго знаходяться в ситуації взаємного контакту, а в результаті відбуваються зміни в одній або і в обох культурах.
Таким чином, маємо два психологічно-соціальних феномена - бажання етнічно ідентифікуватися (стабільність) та окультурювання (зміни) - що діють на психіку одночасно, а тому можуть перетворити процес адаптації на глибоку внутрішню драму. Адже мисляча людина в цій ситуації беззупинно і часто підсвідомо запитує себе: чи потрібно мені міняти поведінку і цінності відповідно до культури країни, де я живу? До якої міри необхідно залишатися самим собою, а до якої пристосовуватись? До того ж, чи це дилема морального характеру чи просто питання здорового глузду та практицизму? Ймовірно, готового рецепту тут не має, а відповіді потрібно шукати знову ж таки в особливостях культури кожного народу і відповідно у індивідуальних адаптаційних можливостях його представників. Скажімо, українська чи іспанська культури історично склалися синтетичними, відкритими; тому такі нації в умовах окультурювання виявляються гнучкішими та охочіше йдуть на зміни, на відміну, приміром, від японців чи арабів, що належать до закритих культур.
Замітки на полях .
Деколи трапляється, що і представники "гнучких" культур не можуть прийняти навіть мілких, несуттєвих деталей чужого життя (не будемо зараз про базові принципи ). Один мій знайомий українець, приїхавши в Америку, півроку не міг заспокоїтися. Його шалено обурювала хронічна звичка місцевих жителів на ходу пити каву з паперових стаканчиків. Нечуване безкультурря і варварство, і взагалі - чого вони ходять!!! І що ви тоді від бідних арабів хочете, коли перед ними постійно розгулюють жінки з оголеними не те що обличчями, а ногами?
Проте, повернімося до феномену окультурювання. На думку дослідників, існує дві найпоширеніші моделі цього явища - асиміляція та бікультурність. Асиміляція спрацьовує тоді, коли імігрант хоче поскоріше інтегруватися в поведінці, способі мислення, перейняти зовнішні атрибути: позбавитись від акценту, засвоїти суспільні норми, сленг, символи, жести, інтонації, кухню, свята, ділову етику, законопослушність. Такі імігранти цілеспрямовано шукають роботу та друзів виключно в англомовному середовищі і не хочуть підтримувати майже ніяких зв'язків зі своєю громадою. Найчастіше - це амбіційні люди, що приїхали в країну добитися успіху, в них немає потреби оглядатися назад. Більше того, своя власна культура і мова здається їм неактуальною чи навіть зайвою на цьому відрізку життя. Проте, за неформальними опитами, після закінчення асиміляції, ці імігранти починають знову активно звертатися до своєї ідентичності. Необхідно вказати, що асиміляція за останні 10 -15 років стає все менш популярною в усіх країнах, котрі займаються активною іміграційною політикою. Вона виявляється застарілою для сучасних взаємовідносин між культурами.
Замітки на полях .
Виявляється, існує формула, за якою можна вирахувати час, необхідний для успішної адаптації.
Вік людини ділиться на 4. Просто, як все геніальне. Якщо вам 30 - адаптація займе приблизно 8 років, якщо 40 - відповідно 10. Висновок: еміграція після 50 - самогубство.
З іншого боку, більш продуктивною моделлю для виживання в країні з домінуючою (офіційною) культурою є бікультурність. Але тут вчені спостерігають кілька стилістичних різновидів поведінки. Якщо людина ідентифікує себе з обома культурами, це називають змішаною (blended) або інтегрованою бікультурністю. Наприклад, знайома болгарка емігрувала 13 років тому, вийшла заміж за американця, вчилась в університеті, народила дочку, має друзів, знайомих та родину в Америці. Батькам і родичам в Болгарії телефонує кожного тижня, з старими друзями продовжує відносини по інтернету, цікавиться політичним життям батьківщини, один раз в рік навідує Болгарію. ЇЇ життя протікає між двома родинами і країнами, кожну з яких вона вважає своіми.
В протилежність, інструментальна бікультурність характерна для більшості сучасних імігрантів в першому поколінні. Вона означає освоєння і вміле використання всіх зовнішніх атрибутів домінуючої культури. В суспільному житті, на роботі, серед корінних жителів та емігрантів з інших країн людина говорить англійською, поводить себе у відповідності з нормами, скажімо Канади чи Америки. Однак вдома та серед земляків такий імігрант начебто переключає себе: розмовляє власною мовою, будує відносини, опираючись на принципи своєї культури. До того ж, інтернет, сателітне телебачення, доступність газет та книг на рідній мові дають можливість створити мікробатьківщину в межах своєї домівки. Такі люди добре знають культуру країни проживання, відносяться до неї нейтрально, але переймати її не збираються. Вона для них лише інструмент, який використовується, коли необхідно.
І нарешті, остання форма інтеграції, що за останні роки набуває все більшого масштабу. Назвемо її антиокультурювання. Що трапляється, коли емігранти з однієї краіни, наприклад Китаю, приїжджають у великій кількості і компактно селяться тільки серед своїх? Відбувається самоізоляція цієї громади, вона стає самодостатньою - там, всередині виникають бізнеси, робочі місця, газети, телеканали, суботні школи, ресторани і т. д. Таким чином, у цих імігрантів вже немає потреби окультурюватися - у них майже не існує зв'язків з домінуючою, приміром, канадською культурою. Вони не знають англійської мови чи суспільних норм Канади, тому що живуть за власними етнічними принципами. Такий собі міні-Китай на канадських просторах. Цей процес в такій же мірі характерний для США та європейських країн. Хоча антиокультурювання характерне для багатьох націй, найбільш притамане це явище представникам закритих культур.
Базуючись на всьому сказаному, наступного разу обговоримо, що таке мультикультурність (multiculturism) як іміграційна політика і чому виникла в ній потреба.
Н.Замислений
Обговорити на форумі
Див. джерело : http://www.ukrinfocafe.com/tema1.html
Додав: А.Грабовський; 27.02.2012.
Дебальцеве
Коментарі