польські легенди...

Огляд польських медіа в Україні для українських читачів    КІЄВСЬКІ ВІСТІ / Dziennik Kijowski / індекс передплати 30678 Видання громадське, економічне й літературне /представляє організації поляків в Україні/ існує від 1906 року № 2 (321) січень 2008 [с.5] …………………………………………………………………………………………………………………………  Про Крака, вавельського дракона й королеву Ванду Польські легенди   Вісло біла, матко біла, чому мутні твої води? Та чом не бути водам мутним, коли сльозами вони повняться? Люде здіймають руки до неба й за ними береги волають про порятунок, а немає порятунку… Сидить Дракон в печері під горою; що зобачить, то проковтне, що схватить, то пожере. Коли шалено з голоду ричить, уся гора дріджить від рику. Коли вже спить, віддихує у лігві, видихом своїм повітря труїть… Немає відпочинку ні уніч, ні вдень, лани незасіяні, втікають люди, тварини поховалися у лісі… Череду й людей понищив, дівчат й дітей все душить, нема громаді порятунку, усе реве, усе душить. Чим задобрити змія – дракона? Меч його не бере, булава голову не трощить, руками певно не задушиш, й блискавиця його не вб’є, вода та земля не приймають. У граді смутний Крак сидить в роздумі, в глибоких думах, руками бороду пестує, у рідну землю зір прямує. Як здолати того дракона, як чудовиске вмертвити? Місяць в роздумах, й другий, дракон все жере люде, вже третій в думах, дракон все ревче… де ж та рада, де ж та рада! Плаче, руки в відчаю здіймає. Як дракона подолати, як то чудовисько вмертвити? Сім разів вже місяць світить, сім разів вже місяць гасне, як потому Крак покликав Скибу. - Скибо, чоловіче, робі те, що кажу: забій вола, забій вівцю, потрохи у воду вкинеш, візьми гарячої смоли, їдучої сірки та розпеченого вугілля. Набій туши сіркою, смолою, поклади у лігва того дракона, коли він зареве голодний. Нехай Дракон ту вогненну поживу проковтне, нехай тому чудовиську кишки припече. Вірний Скиба усе зробив, як король мудрий наказав. Забив вола, забив вівцю, набив туши вугіллям розпеченим, сіркою, смолою, поклав перед лігвом. Голодну пащу дракон відкрив й шалений рик луною гукнувся, наші страви змій смоктує. Жере, ревче страшна паща, гарчить аж гора дріджить, та коливаються оселі в граді. Пече черево Дракону, усе йому вогонь випалює. Із печери виповзає, летить до Вісли, воду хлебче. Ревче, що йому пече, та хлебче, аж роздувся – та й сконав. З граду Крак йде з мечем, відтинає страшному дракону голову та на паль її встромляє. Дивись, народе мій милій, то скінчились твої муки. Птахи з радісною вісткою полетіли, вітри її ланами віють; нехай виходить орач в поле, нехай чередник жене бидло, нехай на луки біжать діти – нема дракона вже на землі. Над лігвом дракона на горі повстала камениця, де король Крак лагідно краєм опікує, на усі чотири боки поглядає, чотири народи звоював. Вже сива борода йому на груди впала, вже до колін йому упала. Й зна король, що як землі доткнеться борода, то смерть йому прийде. Немає він смутку, що небавом відійде, залишить королівство, бо ж поруч має синів двійко й доньку Ванду. До землі опустилась борода. Прийшла моя година. Візьміть по пів королівства. Сестрі своєї королівський посаг дайте, тай й живить у братній згоді. Плач за своїм батьком, народе!  Нарід плаче й несе королівську труну на гору Ляссоте. На багаття його вклали, обряд тризни ще відбули, попіл Крака відібрали, кожний узяв по горці землі й по черзі насипали, най могила взросла дужа. Крак із Лехом розділили край нарівно, панувати стали спільно. Крак на своєї половині, Лех на своєї половині. Лех в неспокою пильнує брата – чи старший мене не заб’є. Їдьмо, брате, на мисливство, на звіря дикого, їдьмо разом в пущу темну, будьмо гоняти оленя, забивати медведя. Осідлали коні, хвацька всели. З вежі їх сестра прохає: - Не їжджче Ви на лови, круки зран-ку ще каркали, сон кривавий вночі був. Візьміть челядь, візьміть з собою; звір є дикий, ліс є темний.   Крак сміється та говорить:   Звір та ліс не страшні нам. В пущу темну коні внесли. Тут молодший брат спинився та й говорить: - Тобі, брате, тут вмирати. Я дідизну заберу. Казав й палицею йому вдарив, аж кров червоним струмком хлище й Крак на землю впада. Що ти робиш з тілом брата? Із землі його вовки вириють, тіло ж люди упізнають. Мечем рубає на частки, розтинає на дрібні шматки, зариває поза одаль ген де. Присипає піском білим, землю втоптує ногами. Місяць і зірки дивились, темна пуща правду знає; місяць і зірки не кажуть, шепотіння пущі люд не чує.   До граду їде Лех та плаче гірко, одяг розірвав, здіймає руки.   - Горе мені – у темному лісі дикий звір роздер брата. Бачте, Люди, кров на одежі, бо ж я його тай не зміг оборонити. Взяв потому Лех землю брата й панувати став сам один. Там, де частки тіла білим піском присипані, яскраві лілії проросли, цвітуть, буяють на вітру, буяють – стогнуть й віщають: отут могила Крака, рука брата його забила. Люди їдуть глупої ночі, дивний голос їх три-вожить, вітер вказує тіло Крака. До замку несуть його люди, старшина збирається до граду. - Хай той, хто забив брата, їде з землі нашої на краї світу, світ за очі. Ванда нам зосталась, яка Богу служити стала. Буде вона королевою. - Як я буду королевою, бо ж я Богові присягнулась, що не матимемо чоловіка ніколи? - Ванда моря, Ванда землі, Ванда повітря королева – нарід співає й галасує - Донька Крака хай панує! На кордоні сидить Німець як ліс у норі; вість до нього вже добігла, сидить дівка на столиці, материзну свою бронею тримає, чоловіка не шукає, господаря немає!   Збирає Ритгар військо на війну з сусідом, зупинився на кордоні, шле послів до дівчини: - Чоловіком тобі буду, Вандо, якщо ні, то твою землю вогнем й мечем пройдемо, спалимо й винищимо. Вже під градом військом лани ряснуть й списи як ліс стирчать; свічки горять, зброю хрестять.   Геть пішли посли. Встає й Ванда. - Присягалась Богові, що ніколи шлюб не візьму. Хочете війну? Тож військо вирішить, що по кривавої битві буде. Пішли посли, війська рушають: лани, пагорби геть обсели. Ванда з мечем, вінок на голові, попереду їде, світле чоло. Дивись, Німцю, рахуй свої сили. Бачить Ритгар, де ж то воно було, бо ж ні сліду, бо ж ні чутки; його військо поразбіглось в ліси, в гори. Сам один зостався хмурий король Ритгар. Проклинає долю й Бога; вийняв меч і розтинав груди, Ванда щаслива. Переможна королева повертає до свого граду, нарід кличе. Вийшла в нарід в сукні білої, вінок на голові та квіти в руці. - Вітаю Вас, шляхетні мужі. Прийшла й на мене година, життям Богу присягалась, тож віддамо Йому себе, щоб не бились за руку, яку земля скриє. Ведіть мене на берег Вісли, до яру глибокого, у вирій стрімкий. Проказала й у Віслу стрибнула. Нарід плаче за королевою, тіло з вирію виймає, насипає їй могилу й від віку й до віку про неї пісні співає. Юзеф Ігнаци КРАШЕВСЬКИЙ [ Jzef Ignacy KEASZEWSKI] …………………………………………………………………………………………………………………………..    КІЄВСЬКІ ВІСТІ / Dziennik Kijowski / індекс передплати 30678 Видання громадське, економічне й літературне /представляє організації поляків в Україні/ існує від 1906 року № 10 (305) травень 2007 [с.5]     Польські легенди СКАЗАННЯ ПРО ПОПЕЛЯ   Неподалік від Ґнезна, над озером Гоплем, височів град Крушвіца. Там замешкав князь Попєль, один з наступників Леха, й владарював краєм суворо. Прагнув влади більшої ніж його попередники. Хотів владарювати одноосібно. Жінка його, Німкеня, навіювала йому, що саме так владарюють князі Німеччини. А в Польще здавен був звичай, що у важних справах князь скликав нараду поважних кме-тів, себто ґаздів, власників землі. Така рада з кметами звалася вічем. Попєль не хотів того віча, проте, обурені кмети не йшли на війну на його заклик, відмовили йому в послуху.

 Попель бентежився, щоб з того конфлікту не скористалися його стрийки: як змов-ляться з кметами та відберуть в нього владу. Небавом запросив стриїв на учту, його жінка отруїла мед і вино, той усі отруїлися. Тіла вкинуті до Гопля. Проте покарання за вбивство незабарилось. З тіл втоплених стриїв повиповзали мише і усі прибігли до Крушевиць, на самий двір вбивці.

 Застрашений Попель не дав собі ради – що то робити з таким супротивником, рятувався з родиною втечею до камінної вежі, що височіла на острові посеред озера. Проте й мише за ним попливли, дістались до нього на тій вежі та й загризли. Цецілія Нєвядомська [ Cecylia NIEWIADOMSKA] …………………………………………………………………………………………………………………………..    КІЄВСЬКІ ВІСТІ / Dziennik Kijowski / індекс передплати 30678 Видання громадське, економічне й літературне /представляє організації поляків в Україні/ існує від 1906 року № 14 (309) липень 2007 [с.5] З циклу ПОЛЬСЬКІ ЛЕГЕНДИ П Я С Т За владарювання князя Попєля неподалік Крушвіци мав власну садибу заможний кмет Пяст, стельмах. Шанували і кохали його сусіди, бо ж було був на раду і допомо-гу невідмовний, чемний до кожного, мудрий і хазяйновитий.   Окрім хати і ріллі мав добру пасіку, що забезпечувала його медом та воском. Заробляв та-кож стельмаством, тож роботи мав багато, а потому й добра усякого. Гарна господиня Жепіха допомагала у господі, а здорові та веселі діти були втіхою батькам. Польський поет, Нємцевич, який потому років за сто в гарних історичних піснях описав шерег людей й історичних подій, так про цього кмета говорив:   Серед мирних селян Крушвіци   Був і Пяст, Богові й людям приязний.   Дім його невеличкий, але завсіди чистий;   За Гоплем мав пасеку невелику.   Мазанку затіняв старезний явір,   А на ньому лелека гніздо склав. Коли почались спори Попєля з кметами, то старшому синові Пяста виповнилось сім років. Для родини була то урочиста година, бо ж хлопець від материнських рік переходив у батьківські руки. В день народження дитини улаштовано так зване пострижене: уперше батько обрізав синові відрослі волосся, надавав йому ім’я та прохав йому благословення предків. На цей обряд запрошено сусідів, та ґречно їх частовано, щоби були приязні до події та прихильні до дитини. Для того Пяст з Жепіхою завчасно зробили запаси м’яса, печива, меду, дарів лісу. Впорядковано хату, оздоблено її гілками, наставлені багаті столи. Як гости всели за стіл, на порозі хати встали подорожні, до того нікому не відомі – два молодики зі світлим волоссям й лагідним обличчям; запорошений одяг виразне свідчив про далеку подорож, - тож просили про відпочинок. Пред тим приходили під княжий двір, але їх там не привітали. – то може тут знайдуть прихисток під селянською стріхою. Гостинність у поганської Польщі була найсвятим звичаєм, обов’язком. Гість у дім – Бог у дім, - говорить старе прислів’я, а воно вірно свідчить, що відчували й думали люде. Чемно привітав Пяст прибульців, подав їм воду обмитися від пилу, бруду, та всадив за стіл, щоби поїли. Тим часом обряд вже розпочався. Мати ввела урочне вдягненого хлопця в льняну сорочку, з довгим розчесаним волоссям й підвела його до батька. Хлопець впав батькові у ноги, Пяст підвів його на ноги, обійняв, покропив йому голову джерельною водою, і простриг ножицями волосся над чолом. Потому передав ножиці старшому гостеві, й той вистриг довгий пучок волосся, й так по черзі родичі та й сусіди стригли потроху волосся округ голови. Жінки волосся позабирали, щоби зарити в землю. Аж тут підвелись оті двоє подорожних, з них один промовив: - Дозвольте й нам, браття, благословити хлопця в ім’я Бога нашого. І зробивши знак хреста. Додав: - В ім’я Отця й Сина й Святого Духа хрестимо тебе, Земовію.   Нехай благословенне Боже буде з тобою, над домом твоїм і дітьми твоїми.   Присутні слухали його з подивом, зворушені, й зі вдячністю. Благословення Боже є ж бо даром великим. Ім’я Земовіта також сподобалось усім. Пяст щиро дякував. Пісні обрядові заспівали, мати принесла вінок з пахучих трав й поклала на стрижену голівку сина, батько узяв його за руку, й повів до святих місць на цвинтарі, щоб молитвами вшанувати души предків і поставити учту на могилах. Дорогою співано пісень, могилки молоком полили, поставили миски із їжею. Коли ж повернулися до хати, тоді помітили, що зайшлі молодики зникли. Коли відійшли – ніхто не зауважив, ніхто не бачив, – у яку сторону пішли. Могли то бути святі люди, коли зоставили по себе святий дар богів - благословення! Розійшлись потому гості, але вранці повернулись зі вісткою, що збираються ген кмети, щоб обрати нового князя; Попєля ніхто не хоче слухати. З усіх усюд зійшлися численні громади, одні шли пішки, інші возами, декотрі кінне, та ніхто садибу Пяста не обминув. Кожний радий був почути його мудрі слова та втомити голод за гостинним столом. В Крушевіцях в короткім часі голод докучати став: околиця невзмозі була прогодувати таке велике скупчення, харчових запасів ніхто із собою не віз, а те, що було – то геть скінчилось. Гостинний стельмах вітав Люди, вспомогав, але в душі йому росла тривога й смуток: чи надовго вистачить харчів? І що робити, коли їх забракне? З неспокою питає жінку, що ж вона ще має в коморі? Жепіха хутко бігме до комори, за хвильку повертає та сповіщає з повним здивуванням, що запасів тих ніяк не менше, що перед тим було. Віддихнув тривогу Пяст, тай дивується; богові дяку складає за цей його дар ласкавий й сміливо запрошує люде, пригощає. - Добрий з тебе ґазда – хвалять його гості, теж здивовані, – коли вистачає харчів на таку громаду. - То не моя в тому заслуга, – пояснює селюк – Божа то є воля й благословення: святих людей поміж нас у своєї хати пригостив, відтоді й маю повні запаси.  Здивувались тому усі, подивились один на одного. А навіщо нам шукати іншого князя, якщо не такого, якого самі боги благословляють! Над Пястом рука божа й опіка, Пяст на добро нами править буде,   І посів стельмах Пяст трон   В королівських шатах, з боєвим мечем,   Святою короною голову покрив,   І на вдячність, як шану орачам,   Наказав свій плуг поставить обабіч трону. Цецілія Нєвядомська [ Cecylia NIEWIADOMSKA]     (з польської мови переклав: А. Грабовський,) 2007/2008. - 06.02.2012.; Дебальцеве  За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор. При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело. Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає за фактичні помилки, яких вони припустились. Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.