Генерал Безручко

 KURIER GALICYJSKI (Кур’єр Галіцийський)
індекс передплати 98780
ДВОТИЖНЕВИК
НЕЗАЛЕЖНА ГАЗЕТА ПОЛЯКІВ В УКРАЇНІ
7 - 23 квітня 2009 № 7 (83) [с.18-19]

ЗА НАШУ І ВАШУ СВОБОДУ
ГЕНЕРАЛ МАРКО БЕЗРУЧКО


SZYMON KAZIMIERSKI
(ШИМОН КАЗІМЕРСЬКИЙ)   

Генерал Марко Безручко народився 31 жовтня 1883 року в селі Великий Токмак на Запоріжжі. Закінчив Чугуївську офіцерську піхотну школу, а затим, Миколаївську Академію Генерального Штабу в Петербурзі. У першій світовій війни воював з Німцями як началь-ник штабу піхотної дивізії. В Україну повернувся в 1918 році по всеохоплюючому розкладу російської армії. Вже тоді був підполковником. Павлом Скоропадським був прийнятий на службу для організації української армії, що потребувала штабних офіцерів, відтак, був призначений заступником начальника Генерального Штабу.
Під час виступу з метою усунення гетьмана Скоропадського, Безручко приєднався до прихильників Директорату. По вигнанню Скоропадського був призначений начальником оперативного відділу Штабу Армії Української Народної Республіки.
На початку квітня 1919 р. обійняв посаду начальника Штабу Окремого Корпусу Січових Стрільців. Після значних втрат у боях з “білими” і “червоними” Росіянами наприкінці 1919 року Корпус був розформований, тому його стрільці та старшини переходять на терени, заняті Військом Польським. Проводиться реанімація української армії.

Наказом від 8 лютого 1920 р. дипломований полковник становиться командиром 6 Дивізії Січових Стрільців. До формуємої дивізії полковник Безручко стягнув яка мого більше своїх колишніх підлеглих з розформованого Корпусу Стрільців.
Сформована Дивізії складалась з: - 16 Бригади Стрільців під командуванням підполковни-ка Романа Сушка, сформованої з 46 та 47 батальйонів Стрільців, - 17 Бригади Стрільців під командуванням підполковника Олекси Воронова, сформованої з 49 та 50 батальйонів Стрільців, - 6 Бригади артилерії під командуванням полковника Алексєєва, - 6 Дивізіону кавалерії під командуванням підполковника Яневського, - саперної роти, технічної роти.
Дивізія нараховувала 239 старшин та 2253 підстаршини та шерегових. Начальником Шта-бу Дивізії був підполковник Всеволод Змієнко.

Дивізії відбула на фронт 2 травня 1920 р.. Вона була єдиним потужним українським підрозділом, який не підлягав безпосередньо українському керівництву, а увійшов до складу 3 польської Армії Едварда Ридзи-Шмігли. З тією армією 6 Дивізія 7 травня 1920 р. здобула Київ. До середини травня 1920 р. Дивізія поповнилась 800 добровольцями, у т.ч. 150 старшинами.

Наведу опінію, якою тішилась Дивізія: - “Дуже дисципліноване, кероване, досвідчене з’єднання (“кадрова”, практично усі стрільці з бойовим досвідом) – найкраща українська, дорівнююча пихатістю польським легіонерам, на жаль, бракує амуніції, власне важкого озброєння та малі штати”.
Так, шкода. Малі штати. Це була болячка усього українського війська. Населення України попросту не хотіло йти до війська. Нарікання на брак амуніції прошу трактувати тільки у тому контексті, що ж тоді могла доконати Дивізія , коли б не докучав їй брак амуніції. Брак амуніція переслідував не тільки українські підрозділи. Й Полякам теж бракувало амуніції. Ба! Як би тільки то амуніції. Усього бракувало! А війна видавалась ще далекою до кінця.

Так, як на початку Поляки й Українці разом просувались до Києва, так само спільне й відступали. Увесь час під загрозою російського оточення.
Для 6 Дивізії полковника Безручка переломним етапом кампанії стала оборона Замостя, яку Дивізії доручило польське командування.

20 серпня 1920 р. Семен Буденний, командир 1 більшовицької Кінної Армії, який до того безжальне проливав кров в безплідних атаках на Львів, врешті, вирішив реалізувати раніше отриманий наказ Головного Командира Червоної Армії Сергія Камєньова про надання допомоги Тухачевському під Варшавою та вихід на тили Війська Польського, сконцентрованого для удару з-над Вєпжа. Шлях Кінармії, як її називали більшовики, йшов через Замостя. Цей маневр запізнився. Тухачевський вже відступав безтями, що дозволило польському командуванню відблокувати відділи з лінії оборони Варшави, які наразі могли затримати просування Кінармії. Командування над ними посів генерал Владислав Сікорські.

Зняття Будьонним блокади Львова звільнило війська генерала Станіслава Галлера, себто, 13 Дивізію Піхоти і 1 Дивізію кавалерії полковника Юлія Руммля, які до того стояли в обороні міста. Війська Галлера приспішеним маршем пішли за надходячою до Замостя Кінармією. Будьонного можна було атакувати з двох сторін. З півночі оперував проти Кінармії Сікорський, а з півдня надходив Галлер. Наразі, їм треба було спровадити справу так, щоб досить рухливий Будьонний десь не втік. Вирішено перехопити його під час об-логи ним Замостя.

Оборону Замостя довірено полковникові Безручку та його 6 Дивізії Січових Стрільців. Польське командування у останні хвилини зміцнило оборону Замостя 31 полком Канівських Стрільців під командуванням капітана Миколи Болтуця. Канівські Стрільці насправді прибули до Замостя в останні хвилини. Коли вони, вивантажувалися з потягу на станції Замостя, перші більшовицькі підрозділи проводили рекогносцировку міських околиць, а один з них почав навіть грабувати замойські установи.

Навколо оборони Замостя, а головним чином навколо питання, хто керував обороною Замостя, існують різні думки щодо оцінки ситуації.

Є двійко авторів, які намагаються переконати читачів, нібито полковник Безручко з невідомих обставин, може з безпорадності, а може й з поваги, уступив командування капітанові Болтуцьові, а, власне, це капітан Болтуць керував обороною міста. Не думаю, щоб майбутньому генералові Болтуцьові коли-небудь потрібна була така реклама. Прошу Панства! На Божу ласку! Командування є обов’язком, яке зверхники накладають на офі-цера й не може він цих обов’язків відступити комусь іншому, як би то місце при вікні чи столик поблизу оркестру. При обороні Замостя маємо до диспозиції ситуацію, яку враховувало обидва командування, польське і українське, коли Поляки і Українці мусять координувати свої дії проти спільного неприятеля.

Така ситуація була урегулювана Військовою Конвенцією, погодженою командуванням обох армій.
Ото її пункти: 2-й та 4-й стосуються, на мою думку, ситуації в Замостю.
Цитуємо ці пункти Конвенції:

2. Польське і українське війська проводять акції спільно, як союзні війська.

4. Головне Командування Війська Польського направить до штабів дієвих частин українського війська своїх офіцерів, а головне Командування Українського Війська направить, за погодженням з Головним Командуванням Війська Польського, до польських штабів, частин, закладів і т.п. своїх зв’язкових офіцерів.

Канівські стрільці приїхали до Замостя, коли вже почався обстріл Замостя. Та як, Боже Мій, капітан Болтуць мав прийняти командування обороною, не знаючи реальної ситуації? Чи під російським натиском обидва командири мали обмінюватись між собою зв’язковими офіцерами?

Не мусили! Обидва без проблем розмовляли поміж собі по-російські. Обидва вийшли з російської армії, закінчили елітні російські військові заклади, а, в додатку, капітан Болтуць народився в Петербурзі у сім’ї царського генерала.

Те, що полковник Безручко надав капітану Болтуцьові максимальну свободу командування, свідчило тільки про те, що долею проведення оборону Замостя провадили два професіонали й, кожний з них, добре розумівся на тому. Про те, що вони добре виконали свої обов’язки, свідчить пам’ятна табличка, розміщена в Замойському Арсеналу, яка польською та українською мовами повідомляє: “На честь оборонців Замостя від більшовицької навали 28-31 VIII 1920 р. Жолнежам 6 Дивізії Стрільців Армії Української Народної Республіки полк. Марка Безручка та польським жолнежам 31 Полку Канівських Стрільців кпт. Миколи Болтуця та інших частин Війська Польського”.

Кінармія безперервно атакувала Замостя три дні. Проте, оборонці міста захищались вдало. 31 серпня під Замостя підійшли частини генерала Галлера, що переслідували Кінармію аж від Львова, й відразу оточили Будьонного, який був зайнятий облогою міста. Дійшло до славетної битви під Комаровим та театрального побиття більшовицької кавалерії. Кінармія, діставши копняка від Галлера, спробувала пробитись у напрямку на Грубешув, але й там на неї чекали польська піхота та легіонери. Діставши другого копняка, Кінармія вже ніколи не показувалась в Польщі.

Оборона оточеного Замостя 28–31 VIII не тільки стягнула на себе увесь наступ Будьонно-го, але дозволила Полякам скупчитись та перейти у контрнаступ.

Дії полковника Безручка в обороні Замостя було високо оцінене не тільки польським командуванням. Спостерігач від Альянтів, французький генерал Maxime Weygand вважав, що Безручко є співавтором “дива над Вислою” й що без української допомоги жодного “дива” бути не могло.

Вересневий контрнаступ Поляків і Українців знов відкинув більшовиків далеко на схід. Марко Безручко був вже генерал-хорунжим. 8 жовтня 1920 р. Поляки підписали з більшовиками перемир’я, яке українське військо не хотіло признавати, бо у такому разі воно зіставалось сам на сам проти усієї потуги більшовицької Росії.Відтак, Українська армія перегрупувалась й створила три осередки оборони. Центральним осередком керував генерал Безручко, який мав до диспозиції залишки 6 Дивізії Січових Стрільців, жахливо поріділій в тривалих боях, та рівним чином поріділу 5 Херсонську Дивізію. Червона Армія раз у раз атакувала українські угрупування, за кожним разом відскочуючи за українськими контратаками. Одинадцять днів тривала ця нерівна боротьба, аж врешті Українці, бачачи даремність своїх зусиль, погодились на перехід на польську територію.

Зумовлювало це інтернування українських жолнежів в таборах.

Юзеф Пілсудський, поряд з виграною війною з більшовицькою Росією, програвав власну кампанію за владу зі своїми політичними противниками. Щоразу втрачав в Польщі свій вплив і єдине, що він міг зробити для своїх українських союзників, це було урочисте перепрошення за ставлення до них польської влади. До цих перепросин дійшло 15 травня 1921 року в таборі для інтернованих в Щюпюрні. Ці перепросини були з досить прихильним розумінням сприйняти інтернованими там офіцерами, а генерал Безручко визнав їх, навіть, за лицарські.

5 грудня 1920 р. жолнежі 4 Дивізії Січових Стрільців прибули до Александрова Куявського, де польська влада визначили їм місця знаходження в таборі.
Жолнежі розташувались в бараках, а комендантом табору став генерал Безручко.
У таборі знаходилось 3528 осіб, в т.ч. 900 старшин. 2504 шерегових та 95 жінок з 29 дітьми (родини старшин). З весни 1921 р. табор поволі пустішав у міру того, як його мешканці знаходили собі працю, або одружувались поза табором. У грудні 1921 р. у ньому позосталось тільки 1861 особа, яких переселено до табору в Щюпюрні. За час табірного побуту генерал займався написанням своїх спогадів. У 1924 р. генерал Безручко дістався до Варшави. Певний час посідав посаду міністра та віце-міністра військових справ в еміграційному уряді Української Народної Республіки. Очолив Українське Військове Історичне Товариство, яке опрацювувало історичні праці стосовно минулої війни та публікації в історичних часописьмах.

Генерал Безручко помер в Варшаві 10 лютого 1944 року. Був похований на православном-у кладовищі на Волі Варшавської.
KG

(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
04.2009.-16.12.2011.; Дебальцеве
 За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає
за фактичні помилки, яких вони припустились; також перекладає
тексти авторів, з якими він не погоджується.