спокуса...

На чому полягає робота диявола? На спокусі. Диявол спокушав Ісуса й спокушає нас. Колаковський виводить, що диявол отруює ненавистю добрі сторони людини, підштовхує її до злого на пожиток пекла. Що ж то робити? Відкрити чи захлопнути двері перед дияволом? «Сядьмо ж тоді до святковій вечері, - радить Колаковський, - колядуємо, зичимо ближньому своєму добро, й покуту чинимо, та пам'ятаймо, що хто би казав брату своєму глупче (або безбожнику), винен бути у вогні пекельному. А диявол й так буде стояти за дверима та чекати на найблизьку нагоду".

Шкода, чаклуни радше не читають Колаковського, рівно, як й незабутнього ксьондза Юзефа Тішнера. У Тішнера теж знайшли б певно цінні поради, й то походженням від самого святого Франциска. Отож, Бедачина з Асижу так відповідав брату Яловцеві на запитання, як порадити собі з дияволом: «Закрий пастку, дияволку, бо тобі на ній наробимо”. Проте, ксьондз Тішнер не був би собою, коли б жарт не супроводив коментарем філософа. «Християнська теологія мовить, що диявол може собі кричати та ричати, скільки хоче, а й так мені нічого не зробить, якщо я не запрошу його до свого серця. Диявол не хоче нас ґвалтувати, він хоче бути запрошеним ”.

В Біблії історія людства починається зі спокуси. В раю вуж спокушає прабатьків: будете рівні богові, якщо з’їстите плід з дерева пізнання добра і зла. Не послухали: Зламали Божу заборону. Скоїли тим самим гріх первородний. За це заплатити втратою безсмертя та вигнанням з Едему. Ото усе знаємо з катехизу, або зі школи. Так, принаймні, нам здається. Та от символи ці є метафоричні. Наказують питати далі. Бо що власне сталося в раю? Чому Богові є потрібний диявол? Чому тестує віру та лояльність людини з допомогою вужа?

Гріх та зло їдуть в парі з драмою людської свободи, - відповідає сучасний німецький письменник та філософ Рюдігер Сафранський. Підкреслює, що в біблійному оповіданні насправді такі нема якоїсь безособової морочної сили. Так, вуж спокушає, так, люди можуть спокусі не піддатись. «Мимо ролі вужа, історія первородного гріху розігривається між Богом та людською свободою”, - пишіть Сафранський у книжці «Зло. Драма свободи” (переклад Іренеуша Каня).

Диявол має не одно ім’я. Спокушував Будду і Магомета. Його відображення в релігії та культурі змінялось. Так, як змінялось, а, бути може, й дозрівало людське відображення Бога. Гебрайське ім’я Сатана означає Противника – Того, який Ставить Опір. У значенні: опір Богу. Ролля Сатани початкове не була такої вже однозначною, як ото пізніше. Гебрійці допускали, що Бог може в якоїсь степені співпрацювати з Сатаною, використовуючи його до своїх недосліджених цілі. На приклад, до визначення, якою сильною є віра біблійного Хьоба. Проте, з упливом віків та приростанням трагічного досвіду (хоча б от упадок жидівської держави та розпорошенням Жидів по світу), Сатана в жидівській думці, а пізніше християнської, стає вже не тільки й попросту противником Бога.

Але, маніхейські, чи гностичні, ідеї в якійсь формі живуть до сьогодні, наприклад, в масовій культурі. Диявол з рогами та копицями, Рокита у фрачку та (тут: короткі штани, чи довги труси різного кольору, пишні, та багатої тканини, що їх носили заможні чоловіки за модою середневіччя, - від перекладача ),  - не беремо цього поважно. Проте, диявол маніхейський - то інша історія. Він бореться з Богом як рівний з рівним. Сьогодні, наприклад, у фільмах та компутерових іграх типу «Володар перстня”, чи в музиці декотрих рокових колективів.

Такого зрівняння християнство не допускає. Однак, допускає саме змагання з дияволом. Бо ж в пустелі Христа було був спокушав диявол. Як виглядав спокуситель? Його представлене як гарного елегантного чоловіка, крилатого демона, волохатого цапа, та, навіть, монаха. Чим блищу до наших часів, тим мистецтво рідше сягає до конкретного фізичного відображення диявола. Залишає це масовій культурі та народному Костьолу (тут: у значенні вертепу – перекладач).

Загроза спокусу полягає на тому, що спокуситель є в нас. А перевага спокушення в тому, що, - як пишіть Колаковський, - «диявол завжди спирається на те, що в нас є добре”. Зачіпає за нашу любов до іншої людини, до добрих справ. Таких, як от любов до народу, вітчизни, людськості. Ідеї Правди, Бога, Справедливості, Віри. Влазить в якусь шпарину в нас, аби оту любов обернути на злочин. «Бо ж бо в ім’я любові до ближніх їх тортурувати, мордувати, принижувати, гнобити, зневажати. Ця шпарина звивається в первородному гріху. Немає справи так шляхетної, аби з неї знаряддя злочину не далося ще викувати. Оскільки, й Ісуса Христа теж можна вжити як палку до побиття”.

В пустелі диявол виставляв на пробу божественність Ісуса. Як є голодний, то справ, аби каміння замінились на хліб, стрибай униз з ієрусолімської святині, бо ж тебе янголи врятують. За третім разом на високий горі казав: Визнай мене за свого володаря, і дамо тобі усі скарби світу. Й триразово почув від Ісуса: Ні, геть з моїх очей!.

 Серед багатьох спокус нашого світу найбільш деструктивною для християнства є спокуса влади приходящій. Це досліджує у своєму теологічному трактату про «Ісуса з Назарету” теперішній папа Бенедикт XVI. Пишіть там: »Через усі віки тривала і наново поверталась спокуса зміцнення віри з допомогою політичної та військової влади. Й кожного разу це загрожувало небезпекою зближення її в обійми влади. Боротьбу за свободу Костьолу, про то, аби королівство Ісуса не було ототожнене з жадною політичною формацією , потрібно вести через усі сторіччя (переклад Веслава Шимона)”.

Слідопити Антихриста часто змішують злочинців з полемістами. Це спрощення проблеми. Бо іншого засудження гідно переслідування християн в тоталітаризмах, та цілковите інше – нормальна і потрібна в демократії полеміка з релігійним світоглядом чи політикою костьольної інституції. Полеміка, проваджена з позиції Левиці, лібералів, атеїстів, визнавців інших конфесій і релігій, чи атеїстів.

Сучасній німецький теолог, психоаналітик і пацифіст, колишній католицький ксьондз Eugen Drewermann так коментував слова Ісуса у своєї «Дорозі серця”, написаній спільно з XIV Далай-ламою (переклад Кшиштофа Мауріна, Казимира Наріюрковського): «Ми ж бо знаємо, що є загиблими, якщо Ти нас не відшукаєш. Дійсно, існують дрібні спокуси: схильність до вигоди, потяг до скороминущих задоволень, чари мимолітних пригод, розбещеність з приводу поверховості та браку настанови. Але, спокуса попросту є хвилею остаточного рішення, коли найочевидні цілі стають для нас непевними, й вже не знаємо, ким ми є. Коли заламається нам світ, й усе, чому ми коли-небудь вірили, стає ще помилковим. Тоді Ти знаєш наші спокуси. Такі кризи є часткою життя і ціна живого розвитку. Тому просимо Тебе – не маєш нас хронити, дай нам силу крабів та раків, аби ж ми так від ново могли опустити скорлупу та панцирі; убережи нас від утрати нашій тотожності; зроби, аби ж ми пройшли усі ступені перемін. Убережи нас від розпачі, в який самі собі стаємо стражданням. Єдиним справжнім злом є дух страху, який відкидає зміни та втікає від відповідальності; убережи нас від розчарування, від повернення в минуле, убережи від неприйняття життя, збережи від обмеженості. Отче, збережи нас від лукавого”.