В батальйону «Сивого”

 З Інтернету огляд польських медіа для українських читачів 
Kresopedia Historia II Wojna wiatowa W batalionie "Siwego"
Додано Липинським, Опубліковано: П’ятниця, 23 грудня 2011 год. 12:12:26
В батальйону «Сивого”
група жолнежів 17 Волинської Дивізії Піхоти, Волинь, лютий 1944, світлина зі збірки професора Владислава Філяра, Kresy.pl

“Сивий” натомість видав наказ – Стріляти в обох! - В такій ситуації було це цілком виправдане розпорядження. Бо ж відомо, що Німці, в’язнів, захоплених як «язиків”, тортурували, бажаючи вибити з них якнайбільше інформації про противника, й гинули вони в муках.

  Антін Маріанський сміється, що воював мало, тільки-но три місяці. Воював у цивільному вбранні, без мундиру. Тільки зброю мав зразкову, яку становив ручний кулемет «Дегтярева” з великим магазином у вигляді талері. В бою йому найбільш докучали ноги.

  - на підошвах не мав шкарпеток, тільки живе м'ясо, - каже. – Чоботи на ніч практично не знімали, а були вони постійно мокрі, бо ходили ж ми по заболоченому терену. Усі в чоботях гнило, але, як чоловік по довгому маршу впав на спання, то не мав вже ніякої сили щось робити. Крім того, напад противника міг статися будь якої хвилини, й потрібно було бути негайно стати до бою. Батальйон «Сивого”, себто поручника Маріана, що мав дивне прізвище Крокай, був специфічним підрозділом. Його командир, себто “Сивий”, раніше виконував функції диверсій на місто Ковель та оперативного офіцера відділу «Корда”, був «непомітним”, скинутим з Англії (тут: у розумінні нічного парашутиста, якого не чують й не бачать, – перекладач). Сам батальйон складався з молоді, себто, як я кажу «дітей”, які раніше не мали жодної військової підготовки. Я сам, коли був до нього приданий, ще не мав сімнадцяти літ. Таких як я, у батальйону була сила силенна. Пам’ятаю м. і. Стефана Жолника, Євгенія Маріанського, Богуслава Замошцінського, Гося, який під Ставечками потравив у німецьку неволю й, правдоподібно, був розстріляний, та багатьох інших. Таких «лобів” , як я, що походили з Засмик, були дуже багато. Батальйон відразу потрапив у вирій тяжких боїв з Німцями, яки були не тільки добре вишколені та озброєні, але ще й мали підтримку артилерії, танків і авіації, яким батальйон не мав що протиставити.

Докучливі нальоти

Тому післявоєнна опінія про те, що наш батальйон був найгіршим в дивізії, а «Сивий” найслабшим командиром, вважаю за непорозуміння. Що, навіть, найліпший командир може зробити з таким «військом”. Найважкі часи наш батальйон пережив тоді, коли уся наша дивізія була пересунута в Мозирські Ліси поміж Бугом та Турою. Німці за усіляку ціну хотіли наше угрупування оточити та знищити. Атакували дивізію усіма силами, штовхаючи черговими атаками до котла. Над розташуванням дивізії кружляли розвідувальні літаки, за якими прилітали бомбардувальники та бомбили наші квартири, аби не дати нам ані хвилини перепочинку. Це нальоти не були уж такими масованими, проте дуже докучливими. Прилітали чи один, чи два літаки, та методично бомбардували господарство за господарством, палюче цілковите усе. Попросту, отими нальотами Німці хотіли знищити нашу матеріальну базу, на яку дивізія спиралась. Пам’ятаю таку подію в Гайках, де наш батальйон у кінці березня затримався на кватирах. Сюди ми прийшли з Осси. Це була польська місцевість, вимордувана Українцями. Тут ми мали досить добрі умови. Однак, Німці нас там намацали. На початку квітня над околицею почав кружляти розвідувальний літак, так званий - рама. Кружляв, кружляв, аж надокучив, декотрі з нас перестали звертати на нього увагу. Нагло бачимо, що до сіла іде кінь, під сідлом, проте без вершника. Літак отож з повітря почав за ним тропити. На одному подвір'ї стояла полєва кухня, під нею було розпалене багаття, щоби готувати їжу для батальйону. Спостерігач з літака зобачив дим, й того вже вистачило. Почали надлітати німецькі літаки, які почергово нищили господарства, скидаючи запалювальні бомби.
Якщо їх залоги бачили жолнежів батальйону, то кожний з них ховався де це стало. Я ховався за печ’ю в однієї халупі, рахуючи, що куля з кулемету її не проб’є.

Кривава битва під Ставечками 

Через кільку днів, коли в Гайках залишились якихось дві халупи, наш батальйон перенісся до Олеська, поблизького села. Там командування дивізії наказало нам зайняти позиції під Ставечками, які Німці силились здобути. У першій день Пасхи там почалася кривава битва. Вогневий бій тривав багато годин й багато наших загинуло. Також й Німці понесли тяжкі втрати. Силились вони за усяку ціну сіло здобути, аби мати змогу перекинути свої підрозділи, що йшли зі сторони Любомля в напрямку Турчан, а далі до Тужиска та району Ковеля. Найперв німці обстріляли Ставечки гарматним вогнем, а потім пішла в атаку їх піхота. Гарматний вогонь був такий сильний, що у перші хвилини наш батальйон було почав відступати з села. Нагле, на поле бою на коню причвалав майор «Коваль” , який кинув батальйон в контратаку, забезпечуючи йому підтримку артилерії совіцької партизанки. Великою перешкодою тому була річка Неретва, що розлилась на весняній заплаві. Жолнежи, аби не мокнути, намагались перескочити на другий беріг через місток, на якому Німці й концентрували свій вогонь. Внаслідку, їх атаку нам вдалося відбити. Однак, вони за кілька годин поновили атаку, напираючи на нас зі Ставечек, гарматна підтримка совіцьких партизанів не набагато нам придалася. Вони стріляли неприцільне та більшість їх снарядів вибухала на наших позиціях.
Бій під Ставечками Антін Маріанський запам’ятав не тільки тому, що отримав під ними своє бойове хрещення, опорожняючи багато магазинів свого «Дегтярева” Там загинув його колега з Засмик, шереговий Гош.

Стріляти по обох

Коли Німці відступили у сторону Олеська, гнані нашим вогнем, нагле на дорозі появився Німець з білим прапором, - згадує. - «Сивий”, згідно з воєнними звичаями, видав наказ, - припинити вогонь! – й передав його по лінії. Коли Німець затримався на горбку, відлеглим від наших позицій на якихось триста, чотириста метрів, «Сиивий” вислав до нього Гося, бо ж тої добре знав німецьку мову. Гош пішов один, бо місцевість була відкритою, і ніхто не сподівався жодній засідки. Коли наблизився до Німця, хвилину розмовляли, та нагле Гош підніс руки до гори. Німець ж звичайно його тероризував та повів до німецьких позицій. «Сивий” негайно видав наказ – стріляти по обох! – І в такий ситуації був це цілковито правильний наказ. Бо ж відомо, що німці полонених, узятих за «язика”, тортурували, бажаючи видобути від них якнайбільше інформації про противника, й гинули вони у муках. Усі стріляли, і я теж, хоча, як пам’ятаю, цілився так, аби не влучити. Німець з Гошем скрались за горбком, й вже не було видко, чи були поцілені, чи ні. Мій командир дружини, що мав позицію за кільки метрів від мене, висунувся дещо вперед, піднявся й відразу дістав кулю. Німецькі снайпери спостерігали наші позиції, й якщо хтось не був обережний, гинув. Колега, який висунувся з позиції й хотів забрати карабін вбитого командира дружини, також дістав… Я сидів зі своїм кулеметом за земляним буртом, що надавалось мені за ідеальну стрілецьку позицію. На мій погляд стріляв з неї прицільно. Проте, мусив її опустити, бо халупа за мною почала горіти.

Гаряче й небезпечно

- Було загаряче та небезпечно. Після бою під Ставечками наш батальйон був спрямований до оборони Овлочима, чергової ключової позиції на маршруту німецького інвазії. Німці не забарилися з ударом на нас. Задіяли до боротьби з нами танки, проти яких ми були повністю безборонні. Совіцькі партизани знову нас підтримували, але цим разом вогонь їх артилерії був більш прицільним, і він притишив темп німецького наступу. Німецькі танки, позбавленні піхотного прикриття, яке було притиснуте до землі, затримались, що давало нам час на відступ та заняття вигідній позиції. Так ми войювали до половини квітня. Після того, дивізія опинилася в котлі й запало рішення, щоб її підрозділи перешли за Туру в совіцьку зону. Ми оказались в групі, яка здолала виконати оцей наказ. Перейшли ми Туру, та після нічного переходу, тягнучи «Дегтярева”, дотерли до Засмик. Тут трафили до батальйону імені Тадеуша Костюшки під командуванням Роберта Сатановського. Це не досить придалося, бо, як мене Совіти злапали зі зброєю, то сприйняли за бандита. Був арештований, та завезений до в’язниці в Луцьку. Був ув’язнений вмісті з бандерівцями, та, на моє щастя, там був на коротко. Ситуація швидко прояснилась, що я не є членом УПА, а тільки жолнеж 27 ВДП АК. Перевезено мене до Сум, де був осередок формування 1 Армії Війська Польського. Там мене обмундировано, трохи пошколене та відіслано до Ківерця. У Ківерцях пройшов подальший вишкіл, а затим, у складі полку вирушили маршем в напрямку Варшави. Там, однак, вибухнуло повстання й полк повернуто у напрямку Любліна. Тут ми за кватирували у кошарах на Майданку, й вишкіл продовжився далі. Як високорослий младенець я вирізнявся настільки, що мене переведено до караульної роти, до Штабу Постачання Війська Польського в Любліну.

Брат мусив змінити прізвище

„Отут моя війна практично закінчилась. Мав більше щастя, ніж розуму. З війська вийшов в цивільне життя в 1945 році. І, як більшість молоді, почав вчитись, здобуваючи в Любліну середню освіту. На початку, неподалік замешкали також мої батьки, які в 1945 р. в рамах так званій репатріації, були виселені з Засмик. Вони затримались побіля Хелма в Камінцю, в по-українському селі, мешканців якого виселено на Волинь, проте, по двох літах вони виїхали на Помор’є поблизу Щецинека до сіла Юхово. Там вже мешкали наші діди та Курзудловські з Мощони, яким вдалося повернутись з заслання в Совіцькому Союзу. У Камінцю умови були скромні, аж нужденні. Халупа мала один вхід з хлівом, то ж практично ми мешкали в ній поруч з тваринами. Натомість, в Юхові батьки дістали господарство, ліпше ніж мали в Засмиках. У Любліну, а потім в Пчелій Волі за 13 км від того міста, оселився мій старший брат Леон, який за побоюванням Уряду Безпеки, який почав виловлювати та репресувати жолнежів АК, змінив прізвище. 
Став від Леоном Карловичем, народженим в Рибнику в 1925 р., себто, на три роки пізніше. Я ж, після випускних іспитів за середню освіту, в 1949 р. дістався на Варшавську Політехніку. Як бувший жолнеж отримав місце в академічному гуртожитку у двоособовій кімнаті. Тож можна сказати, що мав, як на оті повоєнні часи, таки омріяне життя. Кімнату ділив з таким собі Гаврилюком, від якого мав, на жаль, клопоти. Бо розмовляв з ним як з колегою на різні теми, та про Совіцький Союз теж.
Після першого курсу, коли повернувся з вакацій, оказалось, що вже не маю гуртожитку. Стипендію мене залишили, але не мав де мешкати. Зробив алярм! Пішов до голови Союзу Польської Молоді на факультету, який тоді був мішурою, та запитав: - Миколо, знаю, що ти замочив у цьому пальці, кажи – хто забрав в мене гуртожиток? - Він ані крився, а просто сказав, - твій співмешканець Гаврилюк. – Я не хотів цьому вірити. Це не містилось у моєї голові. Тоді він вийняв з бюрка моє подання про гуртожиток, на полях якого записано: «Відмова, політично нестійкий, невиразний стосунок до Совіцького Союзу”. Допитуюсь, хто тебе це дав? – а він твердо, що Гаврилюк. - Проте, додав, можеш оскаржити, тоді дістанеш! - Я оскаржив, та гуртожитку не дістав. Мусив шукати приватну кватиру.

Офіцер без звання 

 - Мій мобілізаційний рік також був першим, який в рамах навчання відбував військовий вишкіл в Навчальному Військовому Центру. Я його також закінчив, але як «політично нестійкий” не отримав офіцерського звання підпоручника. Мене тільки дали титул «офіцера без звання”. То була абсолютна чудернація, але що мав робити. Тільки в 1956 р., коли було шефом Міністерства Національної Оборони на хвилі жовтньової відлиги став Маріан Спихальський (маршал Польщі – перекладач), склав чергову присягу та отримав степінь підпоручника. Щоби було ще смішніше, ще раніше, окрім того, що в паперах мав запис «політично нестійкий”, дістав наказ праці до Міністерства Національній Оборони. Звідтіль мене спрямовано до Бидгощі у Військове Будівниче З’єднання, яке займалось будівництвом та ремонтом військових об’єктів на усьому Помор’ю. Наказ праці тривав три роки. За цей час одружився та почав пошукувати житло. Отож, відтак дістав працю в Нисі, де мені створені були умови для будівництва будинку. Пізніш, мене перенесено до Ополя, де закінчив професіональну працю, та перейшов на пенсію, остаточно поселяючись в Домброві.

На пенсії, коли тільки заіснували до цього умови в незалежній Польщі, Антоні Маріанський зайнявся публіцистичною працею, пов’язаній з українською проблематикою, історією Поляків на Кресах, а, також, справами стосовно середовищ комбатантських дивізій. Він продовжує традицію свого брата Леона, померлого в 2002 році, автора 11 книжок, в яких він боровся за правду про Волинь, усталюючи пам'ять про замордованих Поляків, а також тих, які стали в їх обороні.

Немає шансів на поєднання

- Правда про Волинь та українські злочини є, на жаль, й далі замазувана та переінакшена, - підкреслює Антоні Маріанський. – В Західній Україні в місцевому самоврядуванні до влади прийшли погробовці бандерівців, що справило то, що націоналістичні настрої, “вибух” яких ліг до підстави різанини Поляків на Волині та Східній Малопольщі, не тільки не зникли, але ж набрали сили, отримуючи визнання, завдяки політиці президента Віктора Ющенка. Допоки, націоналізм, творений Донцовим та Бандерою, буде на Західній Україні домінуючою ідеологією, не бачу шансів на польсько-українське поєднання. Так, поміж пересічними Українцям та Поляками поєднання відбувається. Бо ж не усі Українці були кривавими різунами. Багато з них загинуло від рук бандерівців за те, що помагали Полякам, рятуючи їх від ножів земляків. Цей процес викривлює, на жаль, тої факт, що до молодого покоління їде націоналістична отрута, вбивць показують національними героями. Українці, які мешкають в Польщі і читають «Наше Слово”, орган Союзу Українців Польщі, й в Польщі знаходяться під впливом націоналістичної ідеології. Редакція цього часопису, це справжнє осине гніздо. Добре знаю українську мову й волосся в мене дибиться, коли читаю публікації цього часопису. Скупчене навколо нього середовище, повністю не тяжіє до польсько-українського поєднання. Воно постійно з ностальгією згадує про Закерзоння, але жоден його член не заїкнеться про сотні зруйнованих польських сіл, що заростають бур’яном, в яких вже ніщо не відбувається. Так, не можемо трактувати Україну як моноліт. Українці зі Східної Україні є настановлені до Поляків приязно. У часах мого побуту в Сумах, де формувалась I Армія, бачив, що тамошні Українці микались в біді, як й ми. Так, як й ми, мусили йти на фронт, а жінки ходили до лісу за хворостинням, аби мати чим палити піч. Проте, нас завжди частували молоком, чи кавалком хліба, коли ми їхали на фронт, то як перейшли Дніпр, том вже могли оглядати зміну постави Українців, яка була вже інша. Як побачили польські мундири, не хотіли дати нам кружки води.
  - не дамо вам, бо й ви нашим теж не даси !, - мовили наприкінці розмови.

Marek A. Koprowski Марек А. Копровський 
Див. джерело: 31.12.2011.
http://www.kresy.pl/kresopedia,historia,ii-wojna-swiatowa?zobacz/w-batalionie-siwego
Портал повстав при підтримці:
Сенату Речіпосполитої Польської за посередництвом
 Фундації Допомоги Полякам Сходу
……………………………………………..
(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
11.01.2012.; Дебальцеве

 За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає
за фактичні помилки, яких вони припустились.
Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.
<a href="http://counter.co.kz" target="_blank"><img src="http://counter.co.kz/CounterCoKz?page=blog.i.ua_user_1596777&style=mcis&digits=6" alt="Счетчик посещений Counter.CO.KZ - бесплатный счетчик на любой вкус!" border=0 width="54" height="17"></a>