Генерал політик

Андерс не вірив у довгий мир. Не допускав можливості співіснування на довгий час тоталітарного сталінського режиму з західними демократіями. У новому конфлікті з Совіцькою Росією головним польським козирем мало бути військо, яке рамено до рамена з Англосаксами боролось би й звільнило би країну від ворога та повернуло її незалежність. У 1945 р. у лавах PSZ під рушницею стояло чверть мільйону жолнежів, з яких близько половини у 2-му Корпусі, визнаним одним з найкращих альнтських з’єднань. Стаційонована майже в центрі Європи потужна армія, у масі своєї незгодна з умовами миру, становила важну політичну проблему. Спроби варшавського Тимчасового Уряду прийняти над неї контроль закінчились повним фіаско. Завдання ліквідації польського війська узяла не себе влада Великої Британії.

Генерал намагався стримати цей процес, принаймні, до часу проведення виборів в Польщі, що обіцяні були в Ялті, однак, не потрафив надати реальні альтернативні концепції. Водночас, не хотів загострення стосунків з Британцями, розглядаючи них, помимо усіх розчарувань, союзниками в очікуваному конфлікті з Москвою. Така постава обмежувала поле для маневру, примушуючи на поступки та визнання доконаних фактів. У травні 1946 р. уряд Об’єднаного Королівства прийняв рішення про демобілізацію PSZ, про переведення Корпусу в Англію, та створення Польського Корпусу Пристосування та Розміщення (PKPR) під британським командуванням, яке мало залатвити комбатантам перехід до цивільного життя на чужині. В’язні 1939 р. і члени АК були залишені власній долі.

Андерс мав свідомість, що завинив перед своїми жолнежами. Однак, не вдався до спротиву, не спробував ставити умови взамін за згоду на роззброєння війська, стлумлював відрухи протесту і спроб антианглійської маніфестації. Добрий командувач виразне губився в закулісній великій політиці, беручи професіональну ввічливість західних перемовників за ознаки порозуміння і готовність підтримки польського стану. На виправдання генерала можна додати, що не він перший й не він останній.

Андерс виступив з ініціативою створення в Римі Літературного Інституту, що формально був військовою агенцією. Наказом генерала від 4 жовтня 1946 р. керівником Інституту був призначений Єжи Гейдроуц. Через дев’ять місяців з’явився перший номер «Культури”. На організацію інституту з військових фондів призначено сто фунтів в золоті і далі 14 млн. лир з жолнежзького Суспільного Фонду. Після демобілізації у березні 1948 р. члени осередку «Культури” отримували регулярне жалування та військовий харчовий пайок, що допомогло їм перенести піонерський період в Парижу. Незалежно від пізніших, часто принципових, різниць у поглядах між Гейдроуцем і Андерсом, слід пам’ятати, що без підтримки командувача 2-го Корпусу «Культура” напевне ніколи б не повстала. У той саме час рішення Андреса уможливили кількатисячний групі польської молоді вступ до науки і навчання в Італії, Бейруті та Інсбруку.

Андерс не вступив до PKPR, шефом якого став генерал Станіслав Копанський, більш прийнятний для варшавського уряду. Відповідно до британських документів, мав отримувати 1200 фунтів річного утримання, на той час суми поважній, рівній пенсії державного міністра у Foreign Office. Інші польські командири на мали стільки щастя. Соснковський працював фізично на своєї канадійській фермі, генерал Сосабовський заробляв собі як комірник, генерал Мачек був барменом.

Андерс був демобілізований 1 квітня 1947 року. Для Англійців став він звичайним громадянином. Усе такі, в Лондоні однак діяла влада РП на вигнанні, зберігаючи правову, конституційну тяглість з передвересневими урядами. Відмова від визнання її західними великими державами на початку липня 1945 р. в очах Андерса у жоден спосіб на змінило її статус. По прибуттю в Англію, він активно включився в діяльность влади. У листопаді 1946 р. був призначений головнокомандувачем та генеральним інспектором Збройних Сил (GISZ). Функції ці були чисто титулярні, хоча кадровий штаб Андерса існував й надалі, довгий час намагаючись підтримувану посильній зв'язок з країною.

Справжня політична роля генерала однак була значно більшою. Вона не виникала з посіданих урядів, проте з отого великого особистого авторитету в еміграційної спільноті. Під час політичної кризи, що наступила за смертю президента Владислава Рачкевича у червні 1947 року, його підтримка вирішила, що найвищий уряд держави в еміграції посів Август Залеський.

Соціалісти не погодились з поразкою їх кандидата, що віддавна розглядався наступником Рачкевича, й відмовили визнати Залеського за президента, резігнуючи від участи у створеному ним уряді. В еміграційній політиці виник розлам, який мав поглибитись в наступних роках.

Найважнишим козирем Залеського залишилась лояльність Андерса, якого скорі він назначив своїм наступником, хоча це номінація офіційно не була оголошена. Генерал заангажував у створення структур Національного Скарбу, який шляхом добровільного оподаткування емігрантів, мав запевнити фінансові засоби на провадження незалежніцької діяльності. Брав участь у суспільному житті, головував м.і. в Раді Польської Шкільної Материзни. Його активність мобілізувала вигнанців, протидіяла зневір'ю, підтримувала віру в сенс побуту на чужині.

Перш за все, однак Андерс хотів займатись військом, не втрачаючи надії на відбудову PSZ. Зростання напруження у міжнародних стосунках, кульмінацією якого став вибух корейської війни у червні 1050 р., справило, що ця ідея видавалась актуальною. Генерал пропагував її при своєму візиту в Сполучених Штатах у тому саме році, спілкуючись на цю тему з американськими політиками ті військовиками. Американцям потрібні були люди, а Андерс пропонував кільку дивізій, жолнежи яких було були в боях.

Надії генерала живили ініціативи, які з’явились в Конгресі США, створення – за американською фінансовою підтримкою, - Корпусу Свободи і Армії Визволення, які складались би з еміграційного контингенту країн Східній Європи, і які увійшли би до складу НАТО. Обнадійливе звучала риторика Ейзенхауера, який виголошував відхід від доктрини стримування на користь активній політики визволення. Андерс провадив розмови на тему створення війська з представниками урядів і армій США, Великої Британії, Франції і, навіть, франкисткій Іспанії, яка утримуючи дипломатичні стосунки з еміграційною владою, здавалась ідеальним містом для формування польських підрозділів. До цей ідеї повернувся ще один раз, на початку 60-х років, при черговому охолодженні стосунків Схід – Захід. Політичне рішення союзників, від яких залежала реалізація, проте ніколи не з’явилось. 

Надії на актуалізацію польської справи на міжнародному форумі зміцнили зусилля з метою припинення розламу та створення неподільної польської політичної репрезентації. Консультації поміж протиборствуючими осередками прийняв на себе генерал Соснковський, який по важких перемовинах довів справу до підписання у березні 1954 р. Акту Поєднання: погоджена була м. і. спільна інтерпретація квітневої конституції і поділ мандатів у майбутній Ради Національній Єдності. Умовою входження цього порозуміння в життя була зміна чинного президента, яким мав стати Соснковський. Андерс, який початкове бачив в ньому конкурента, по кількох щирих розмовах підтримав його акцію.

Проте Залеський не мав наміру залишати президентство. Розуміючи значення особи Андерса, намагався притягнути його на свій бік. Авансував його на звання генерала броні (генерал-полковник в українському війську – перекладач), обговорював можливість передавання йому уряду за певних умов. Командувач 2-го Корпусу зостався лояльним щодо Соснковського. За такої ситуації президент, посилаючись на те, що умови поєднання порушують основний закон, відкликав свою декларацію про залишення уряду президента до закінчення семирічній каденції. Конституція, яка мала бути підставою дій поєднаних партій, не давала можливості усунення його з поста. Наступив політичний пат.

Андерс розумів, що час працює на користь Залеського. За браком рішучості Соснковського, до кінця намагавшегося урятувати легалізм, вирішив узяти справу у свої руки. 4 серпня 1954 р. спрямував листа до Залеського, у якому, закинувши адресатові порушення конституції та державно-правових зобов’язань, а, також, браку підстав «моральних, загальної і політичної довіри ” на подальшу резидентуру, стверджував у висновку: «за глибоким вивченням існуючої ситуації, стверджую, що Пан не може виконувати обов’язки Президента Речі Посполитої, і, згідно з наказом совісті, повідомляю, що перестав вважати Пана за Президента Речі Посполитої та Верховного Головнокомандувача Збройних Сил”. Овіяний легендою переможній командувач 2-го Корпуси отим зламав жовнірську присягу.

Чотири дні пізніше Андерс став членом Ради Трьох, покликаний осередком з'єднаного колегіального тіла, який має діяти заступником президента «на час тривання кризи”. Тимчасовий стан оказався надзвичай тривалим. Вбрів очікуванням генерала, його лист не став coup de grce для Залеського. Напроти, мобілізував не стільки чисельних, як галасливих прихильників президента, які негайно почали кампанію стосовно неправомірності бунту, небувалі амбіції та сварливі схильності «гетьмана ”. Престиж генерала був міцно підважений. У структурах Національного Скарбу, колах Об’єднання Польських Комбатантів, в громадських організаціях, у колах, об’єднуючих ветеранів всезагальних військових одиниць, викликав замішання, конфлікт лояльності, роздорів і розламів. Андрес в численних промовах та на зустрічах з емігрантами пробував розтлумачити своє рішення. У наслідку, більшість організацій з більшим чи меншим переконанням прийняла його сторону. Однак, сумніві залишились.

Реакція Андерса на події польського Жовтня 1956 свідчить, що його образ, конструйований пропагандою ПНР як стереотип реакціонера і безкомпромісного антикомуніста, був неправдивим. Хоча публічно не висловлювався, що зрештою могло би бути для Гомулки медвежою послугою, у неофіціальних розмовах, також і з західними дипломатами, та не приховував свого визнання відважній поставі нового шефа комуністичної партії. «Що тут багато говорити, Гомулка є славний”, - мав переконувати Юзефа Чапського на початку листопаду, вже після совіцької інвазії на Угорщину.

На відмінність від Миколайчука та інших провідників еміграції з інших країн, що залишались під домінуванням СССР, впевнених у шкідливості кредитування комуністів, Андерс рішуче і без попередніх умов підтримав старання варшавської влади про отримання господарської допомоги з Заходу. У листі до американського сенатора Williama Knowlanda, одного з головних опонентів пактування з ПНР, переконував його, що «господарська допомога зміцнить ні Гомулку, а зміцнить польський нарід, який, якщо буде що їсти та одягатись, швидше і певніше буде робити кроки до свободи”.

Однозначно і принципово підтримував також усілякі зусилля з метою визнання кордонів по Одеру і Нисі західними державами. Постава генерала, якого трудно було підозрювати у сприянні комуністам, мала свою вагу. “Андерс відзначався дуже спокійним підходом до справ країни. Не мав запеклої антикомуністичної постави. Вмів зберігати свої погляди, хоча піддавався натиску різних люди”, - через роки оцінює його Єжи Гейдроуц. Жовтень спричинився також до пожвавлення контактів еміграції з країною на неочікуваному рівні. У січні 1957 р. генерал разом з дружиною і дочкою аплодував лондонським виступам Мазовша. Групу молоді з ансамблю, яка відвідувала Інститут Сікорського, прийняв у своєму кабінету і, як повідомляла преса, «розмовляв з ними сердечно довгий час ”.

Джерело:        тижневик «POLITYKA” 30.08.2010.