Дорога до Ватерлоо...

Подібності між Наполеоном та Веллінгтоном вже на перший погляд є вражаючими. Обидва народились в 1769 році, хоча й не відомо детально якого дня. Веллінгтон мав прийти на світ 1 травня, однак, за спогадами його матки, записи в парафіяльному реєстру хрещень в місцевих газетах різняться незначне. Також, й дата народження Наполеона піддається сумніву, хоча ж сам він додержував, що це мало місце 15 серпня; затим можна прийняти, що він був від Веллінгтона старшим на три місяці.

Веллінгтон народився в Ірландії як син аристократа англійського походження, члена протестантської еліти, яка урядувала островом від імені потуги, що знаходилась за морем. Натомість, батько Наполеона був членом корсиканської шляхти, яка адмініструвала островом від імені Франції. Наполеон навчався вдалі від дома, у французької військової академії, подібно як Веллінгтон, й для обох французька мова була другою мовою. Єаrі Морнінгтон, батько Веллінгтона, помер коли він мав 12 літ віку. Карло Буонапарте відійшов з цього світу, коли Наполеон мав 15 літ віку. Оба хлопці мали чотирьох братів та по три сестри, а виховували їх суворі матки в педантичних умовах.

У травні 1798 року Веллінгтон змінив прізвище з Wesley na Wellesley (заледве століттям раніше воно звучало Colley). Двома роками раніше Наполеон Буонапарте (раніше Buona Parte) прийняв ім’я та прізвище Наполеон Бонапарт, хоча ж позалишалось «одна з тих малих підлих притичок з боку Англійців та Роялістів, що опиралась на загубленому «u”, щоб підкреслити його чуже походження ”. Для обох вождів взірцем військових чеснот був Ганнібал. Як молоді офіцерові були самоуками, кожного дня кільки годин присвячували інтелектуальному самовдосконаленню. Також обидва, ідучи на війну, завжди при собі мали Коментар Цезаря.

У військових подіях знайшлись вони в наступництві років – Наполеон в Тулоні 16 вересня 1793 року, а Веллінгтон в Голландії 15 вересня 1794 року. Перелом в їх житті наступив завдяки доброму ставленню їх братів - Люцьен Бонапарт організував переворот 18 brumaire’a (9 листопада – допис перекладача з французької), що в 1799 році дало Наполеону титул першого консула; Richard Wellesley, генеральний губернатор Британської Індії, в 1803 році у другий війні з Mahratt дав Веллінгтонові самостійне командування.

Обидва були атракційними чоловіками з великими сексуальними апетитами, проте, їм не пощастило у шлюбах.

Це з того випуску в Eton вийшло багато вибітних та поважних офіцерів. Роберт Меаде, син 1. earla Clanwikkiam, був генералом-поручником вже в 1814 році, подібно як і Вільям Люмлей, син 4. Earla Szarborough. Hugh Craen, син 6. лорда Craven, був полковником в 1814 році та генералом-майором в 1825. Застрілився у своєму дому в Connaught Place в 1836 р. з поводу втрат, які поніс на перегонах в Epsom. Принаймні, його смерть не була випадком, - лорд Барриморе, син 6. earla Barrymore, загинув від випадкового вибуху мушкету при ескорту французьких в’язнів в Folkestone до Dover в 1793 році. Георг Еванс, син 3. Барона Гарбери, помер перед Новим Роком 1804 в готелі Reddish в Лондону з приводу тромбу, а Георг де Грей, син 2. барона Wlasingham, згорів у ліжку свого дому на Upper Harley Street. Роберт Кінг, син 6. барона Кінгстон, був посаджений в Cork у 1798 році за вбивство Генрі Фітцжеральда, який втік з його сестрою. Справа не викликала жодних сумнівів, та, проте, був він одностайно виправданий палатою Лордів, - вчинок незвичайний навіть як на сімнадцятивічні стандарти.

Один зі шкільних товаришів Веллінгтона, Генрі Фітцрой, син лорда Southampton, одружився з його сестрою, Анною; мав однак менше щастя ніж інши. Лорд Голлянд, син 2. Барона Голлянд, та Харлес Грей, син earla Грей, були його головними політичними противниками, а разом й провідниками партії вігів. Пізніше Голлянд був відомий з гострої критиці, та описував в своїх споминах Веллінгтона як чоловіка, «позбавленого смаку, польоту, грації та виображення ”, якого впертість “приростає його амбіціями», та який “мало піклується людьми, якими провадить, та про справу, якій служить, - ходить йому тільки проте, аби він став у центрі уваги та отримував похвалу за перемоги ”.

(Варт тут додати, що леді Голлянд, також зв’язана з вігами, слухала промови Робесп’єра у часі свого Гранд Турне, та була під великим враженням його красномовства). Ненависть зі стороні вігів до людини, яка воювала та остаточно поконала їх ідола Наполеона, мала товаришувати Веллінгтонові усю його кар’єру. В усій цей історії то не вони були повні польоту, швидкими та ласкавими олімпійчуками родом з політично-суспільної митології, радше приземленими, зачепами, напівзрадниками з обмеженим видноколом.

В аналогічній спосіб мав би також пояснити, що факт народження в Ірландії робив його ірландцем в такому ж рівно ступеню, як й народження в стайні робили з людини коня.

Декотрі твердять, що зі школи його забрали не тому, що по смерті батька в 1781 р., 1. earla Mornington, Wellesleyw не мав статків на його утримання, а з приводу його винятково кепських успіхів. Певною мірою цьому перечить рішення леді Морнінгтон про переведення його до Брюсселю, де кошти проживання були значно нищі, а його навчанням займався місцевий правник.

залишеній без підтримки аристократії, передреволюційного режиму династії Бурбонів, - був під враженням його плюндрування та, як ще здається, не зауважив гнилизни, що його внутри роз’їдала.

Пізніше, у щістдесят літ його приятель мав зауважити: «Сер, як несамовито склалась би доля, як би вислано було пана не до Ангерс, а от до Бренне, та виховувався би пан разом з Наполеоном!”. Шкода, практично аж до крайності, умисел Веллінгтона не позволив йому продумати вірогідність такого розвитку його долі, так він відпар: «Так, однак, до того не могло дійти, бо Бренне була зарезервована для учнів королівської армії ”.

Академія в Ангерс зробила з Веллінгтона франкофіла на усе життя. Не було у ньому й сліду особистої нехітті до Французів, яка характеризувала Нельсона та Блюхера, що часом нагадувало фанатичну ненависть сера Francisa Drake’a до Іспанців. Майже єдиний опис побуту Веллінгтона в Ангерсі представляє його “лежачим на софі та бавившимся з тер’єром, хоча не забуваймо, що вернувся звідтіль, вільно володіючи французькою мовою, як в розмові, так й в писанці. Також там завів знайомства з кількома представниками шляхти з Ан’ю, через що став визнавцем принципу монополії аристократії на владу, - принцип, вірним якому залишився до кінця життя.

До Ангерсу трафив, маючи сімнадцять літ, й провів рік під опікою закостенілого прихильника абсолютизму Марселя де Пігнеролля, який допоміг йому пізнати таких представників французької аристократії, як князь de Brissac і de Praslin та княжна de Sabran (Brissac пізніше був відданий на гільйотину).

Як писав певний мислитель та torys (член політичної партії, виразників інтересів землевласників – перекладач): «є такий час, коли замилування та антипатію легко прищепити, а в дорослому житті стає це не терплячими сумніву моральними переконаннями ”. Для Веллінгтона таким часом була молодість та перші літа дорослого життя. Де Пігнеролле усталив його погляди на легітимність Бурбонів, і віра в тої давній уряд Франції мала йому товаришувати через усе життя, зміцнена смертю давнього вчителя, якого було застрілене за опозиційну поставу щодо революції.

Політичні погляди часто усталюються як реакція на зовнішні події, а це процес зазвичай має місце в молодості. Пітт Молодший був під великим враження американської революції, яка вибухнула, коли він мав сімнадцять літ. Лорд Salisbury був обурений відхиленням Хлібних Законів, коли мав шістнадцять літ. Погляди Леніна радикалізувались, коли було повішено його старшого брата за замах на монарха. Навіть, стосунок Маргарет Тетчер до Німеччини мав своє джерело в подіях 40-х років, яким вона була свідком, маючи чотирнадцять літ. Веллінгтон від цих постатей нічим не відрізнявся.

По поверненню з Ангерса, по мимо думці матки, що «кожний бачить, який з нього жолнеж”, Веллінгтон у свято Божого Народження 1787 р. отримав призначення до 73. Регименту Highland, а скорі потому перейшов до 76. Регименту, потім до 41., а затим до 33. Ці зміни місця служби проводив головним чином з суспільних причин, та аби уникнути служби в Західної Індії, яка не давала можливості на поступ або славу, радше була гарантом передчасної смерті, а, також, збільшувала ризик різних хвороб.

Зазвичай, Веллінгтон обертався у світі як ад’ютант генерального губернатора Ірландії в замку Дубліна (це становисько влаштоване завдяки родинним зв’язкам), та як член Палати Земель, репрезентуючи родове графство Meath (мандат отримав по досягненню 21 року). Здавалося, що розраховує на досить добре майбутнє. 

Про інтелектуальний та моральний розвиток Наполеона перед його двадцять четвертими народинами, його «генезу”, написана 438-сторінкова книжка. Не надається, що можна би створити таку книжку про Веллінгтона. Отже, трохи музицірував, що найвірогідно успадкував від батька, який то, за аристократичних коренів, викладав музику на Trinity College в Дубліну.

Молодий Веллінгтон мав 5 стоп (30,48 см – перекладач) та 9 cali (дюйм = 2,54 см - перекладач) зросту (десь близько 195 см – перекладач), був худий, мав блакитні очі та короткі кучеряві волосся, однак, в 1793 році був нічим іншим, як бездіяльним дворянином, перед яким тягнулись радше марні перспективи досягнення чогось в житті. Й тоді, нагле, він вступив на свій шлях до Дамаску.

Веллінгтон просто міг би продати свою скрипку; міг би її віддати приятелеві, або покласти до шафи, а, проте, вирішив її спалити. Не знаємо точної дати цієї події, але, воно мало місце десь улітку 1703 року, й його промова її очевидною. Часи підготування пікніків для віце-короля скінчилися. Мав двадцять чотири роки, був казнений Людовик XVI, та оголошено, що егалітарні засади керування країною мають бути універсальними – решта Європи, й далі керована аристократією, просто не могла сприйняти це до віри.

У лютому Велика Британія сформувала проти революційної Франції першу коаліцію, що складалась з Австрії, Пруссії, Голландії, Іспанії та Сардинії. Якщо Веллінгтон хотів стати професіональним жолнежом, ані посереднім аматором, мусив закинути гру на біржі та пиятику, та подивитись на свою службу в 33. полку піхоти поважно. Скорі він був висланий на фронт до Нідерландів, Індії, Іспанії, Португалії, а, врешті, й до самій Франції. Чи ж бо втрапив у вир подій, не бажаючи проґавити близької нагоди?

Так, як стержнем характеру Веллінгтона було його переконання у вищості, так й для Наполеона, принаймні, початкове таким двигуном дій було почуття расовій непевності та підозра, що його батько зрадив Корсику. Jean-Jacques Rousseau писав в суспільній Угоді 1762 року: «Маю передчуття, що отої малий острів колись здивує Європу”, - й от сім років потому народився Наполеон.

На відміну від Веллінгтона не був він, принаймні, на корсиканські стандарти, членом аристократії, та радше вищій класи середньої. Його матка, Marie-Letizia Ramolino, була дочкою військового інженера та рідна сестра Josepha Fescha, архідиякона катедри в Ajaccio та майбутнього кардинала. Feschх хвалився, що «ніколи Бонапартові не мусили купувати оливу, вино та хліб ”, бо ж бо були власниками землі, на який усе то продукувалось. Fesch пізніше став амбасадором Наполеона при Апостольської Столиці.

Веллінгтон не мав Наполеона за джельтмена, проте, не з приводу його низького походження. «Є генеалоги, які виводять мою родину від часу потопу, а є й такі, які уважають мене за плебея ”, казав Наполеон про своє походження, «однак, правда лежить посередині. Буонапартові є доброю корсиканською родиною; мало про нас відомо, бо ж рідко ми покидали наш острів; однак, є ми значно ліпші аніж оті блазні, які нас очерняють”. Веллінгтон, який натрафив на цей фрагмент в однієї з книжок про Наполеона, позначив його на полях олівцем.

Хоча Наполеон носив ім’я по дяді з материнської лінії, який загинув в боротьби за корсиканську незалежність, був він першим серед своїх родичів, хто народився як французький підданий.

В 1761 році романтичний корсиканський патріот, генерал Паскуале Паолі, вигнав з острова урядуючих до того там Генуєзців. Затим, в 1768 році, Франція купила Корсику в Генуї, та здійснила вторгнення: в рік народження Наполеона, 1769, Французі остаточно доконали Паолего, який втік з Корсики до Лондону, де британський уряд надумував проведення власного вторгнення на острів. Коли б Карло Буонапарте, співпрацівник та давній секретар Паолі, втік разом з ним, то Наполеон змог би вродитись в Англії. Наслідки такої події є не фантазуємими. Проте, Карло в 1770 році полагодив з французькою владою та повернувся до Ajaccio.

Дружба його батьків з французьким губернатором, M.de Marbeuf, запевнила молодому Наполеонові місце в Бренне, однієї з дванадцяти нових кадетських шкіл, закладених для навчання синів noblesse. Перебував у Бренне в Шампані з 1779 до 1784, коли то вступив до сole Militaire як кадет-genitlh0mme, аби студіювати артилерію. Тут, однак, в обороні від переслідувань, які зустріли його в школі з огляду на його корсиканське походження та брак доводів на власне шляхетство, вирішив прийняти поставу паолістичного патріота.

Таке рішення не розділило його з батьком, який помер від раку шлунка у лютому 1785 року, та згода якого на французьке панування була (як й в більшості Корсиканців) в найліпшому випадку короткотермінова та опортуністична. Як ще надається, сам Паолі дивився Наполеонові, та висловився, що «цей молодий чоловік є освіченим за античним взірцем. Є одним з людей Плутарха”. Та однак в 1971 році Паолі відхилив прохання Наполеона, аби старий вождь порекомендував йому документи, потрібні для написання історії боротьби за незалежність Корсики. Паолі розважно обґрунтував своє рішення, говорячи, що написання історії не є заняттям для молодих людей.

Так от, замість написання історії, Наполеон постановив творити її, та стартував на виборах командира 2 батальйону корсиканських добровольців – становисько значно вищого значення для острова, аніж могло би здаватись. Виборчу боротьбу, повну підкупів, застрашення, бандитизму та викрадень, корумповану і брутальну, навіть, як на стандарти сімнадцяти вічного малого містечка на Корсиці, виграв Наполеон, а високопоставлені приятелі його родини в Парижу заблокували усілякі спроби слідства.

Проте, Паолі був вражений засобами, що були застосовані родиною Бонапартів, які він назвав «корупцію та інтригами ”, й протягом року Наполеон припинив з ним усякі контакти. Остаточно, Бонапартові були змушені прихильниками Паолі покинути Корсику і 13 червня 1793 року перенеслись до Тулону. Двома місяцями пізніше французькі роялісти, для яких візія перемоги революції була більш вражаючою, ніж візія британських жолнежів на французької землі, віддали місто в руки Royal Nawy. Наполеон допоміг повернути цей важливий порт і, в такий спосіб, вирушив в політичну та військову одисею, яка мала скінчитись йому під Ватерлоо.

На Святій Еліні Наполеон згадував, як у певному моменті «Паолі заохочував мене до вступу на службу в Англії; тоді мав він вплив, що позволяло забезпечити становисько відповідно до моїх очікувань. Волав однак до Франції, оскільки знав мову, був того ж само віровизнання, розумів та любив французькі звичаї; додатково ще вважав, що революція – це найпридатний час для молодих, здібних людей». Варт тут зауважити брак намірів до політики та патріотизму у тому листу.

Наполеон через свою освіту був позбавлений коренів, - вже не був повним Корсиканцем, але, не був тож ще й Французом. Противник Наполеона, письменник Franois Ren de Chateaubriand, звинуватить його пізніше в «марнуванні французької крові, оскільки не має він й однієї її краплі в своїх жилах ”.

Вірші Osjana він брав з собою на кампанії, а до палацу своєї дружини в Malmaison доручив зробити серії художніх картин зі сценами з поем. Тільки доктор Самуель Джонсон твердив, що то підробки, та на запитання, чи сучасна людина могла би написати такі вірші, відпар: «Так, прошу пана, багато людей, багато жінок, і, навіть, багато дітей ”.

Також Наполеон забезпечив собі місце в першому ряду театру війни – на найбільший трагедії епохи – французької революції. Він був свідком штурму палацу Tiileries 10 серпня 1972 року, коли то дійшло до масакри королівської Швейцарської Гвардії, та після цього штурму ув’язнено королівську родину. Пізніше казав, що Людовик XVI міг зупинити революцію у тому власно моменту, «коли б тільки всів на свого коня ”. А, проте, активність давніх днів була переведена на бездіяльність, і, навіть, на шаленство в усіх дворах Європи.

Наполеон, незалежно від того, яким генієм він був обдарований, не мав шансу нагнути до своєї волі Європу, керовану Фридрихом Великим (уряди 1740-1786), Людовиком XV (уряди 1715-1774), Катериною Великою (уряди 1762- 1796), Марією Терезою (уряди 1740-1780) та Єжи III (уряди 1760-18200, які диктували умови в шестидесятих та сімдесятих роках XVIII сторіччя. У 1780 році у віці заледве шістнадцять літ Фридриха заступив слабкий Фридрих Вільгельм, Катерину – глупий цар Павло, а король Єжи III геть збожеволів. Австрія випродукувала владця – слабо розумного - цезаря Фердинанда, який був описаний лордом Пальмерстоном як «майже ідіот ”, та в якого найбільш відомим висловом було: “Є цезарем й хочу кнедлів!” І ото так на початку.  

Одним з поводів, завдяки якому Франція встановила свою військову домінацію в Європі, була величезна лічба її людності у порівнянні з сусідами. В 1780 році статистика виглядала більш-менш так (в мільйонах): Франція – 25,1; Велика Британія – 9,5; Пруссія – 5,4; Австрія – 20,2; Італія - 12,8; Іспанія - 9,9 та Росія - 26,8.  

Позиція Франція була би й без Наполеона виключно міцною, завдяки значно вищим мобілізаційним можливостям у порівнянні з іншими національно спорідненими країнами Західної Європи. Для прикладу, навіть, беручи до уваги усі логістичні проблеми російської кампанії 1812 року, різниця між лічбою людності обох країн не була вже так помітна.

Важко виобразити собі більш блискавичну кар’єру ніж в Наполеона. У грудні 1793 році, у віці двадцять чотири літа, ще як прихильник революції, допоміг відбити Тулон з рук роялістів та британського воєнного флоту, за що отримав аванс на ступень генерала бригади. Заледве, за три місяці отримав командування артилерії армії Італії. Цей фронт був важливим для Франції, бо ж вона хотіла експортувати свою революційні ідеали до багатого півострова, північна частина якого якнайшвидше хотіла скинути з себе австрійське ярмо. Війна з Австрією тривала до квітня 1792 року, а з Сардинією з наступного липня, потім розважене, що ото власне в Італії Франція може понести найтяжкі втрати.

Наполеон, по короткому, але певно вражаючому побуті в ув’язненні в Antibes , повернуся на фронт. З 15 жовтня 1795 року він був вже генералом дивізії, а за десять днів був призначений командувачем Внутрішньої Армії. Заледве, за п’ять місяців пізніше, маючи двадцять шість літ, Наполеон здобув командування Армією Італії.

Оцю серію авансів можна тлумачити на різні способи, повя'занних з військовою ситуацією, іншими генералами чи внутрішньою французькою політикою, та усі вони мають дуже мало, або навіть нічого спільного з Наполеоном. Проте, зостається фактом, що був він відповідною людиною у відповідному місці, про що свідчить перелік перемог над Австрійцями та Сардинцями у квітні 1796 року: Montenotte, Millsimo, Dego i Mondovi. Однак, й він, як кожний великий шекспірівський герой, має певні вади, неспостережені у часи його величі, так й оця блискавична кар’єра, - від od chef de bataillon (майора) у жовтні 1793 року до командувача Армії Італії в березні 1796 року, - була ахилєсовою п’ятою Наполеона. Ніколи не командував він піхотою на рівні регименту.

В наступні двадцять літ, коли то Наполеон накидав свою волю Європі, спершу як військовий командир, затим, як консул, потім вже як пожиттєвий перший консул, нічого з того вже не буде мати значення. Унаслідок одного з тих незвичайних збігів обставин, які полюбляє історія, у тому саме тижню травня 1804 року, коли Наполеон був проголошений Сенатом та Трибуналом цезарем Французів, його найбільший британський противник Вільям Пітт Молодший повернуся на становисько прем’єра. Веллінгтон мусив задовольнятись отриманим у вересні шляхетським титулом.