Німецькі мити...

автор: Jakub Ostaowski rdo: Fotorzepa Zdzisaw Krasnodbski

http://www.rp.pl/galeria/9157,2,449151.html

autor: Mirosaw Owczarek rdo: Rzeczpospolita

Якими ж різними є європейські стандарти, якщо йдеться про національні меншості. У Польщі представники німецькій меншості засідають в Сеймі, а на Опольщизні впроваджують двомовні назви місцевості. В Білорусії Поляки затримуються та обшукуються, хоча ж, принаймні, уважаються на меншість, у Німеччині ніхто Поляків не переслідує, - не згадуючи неприязні інциденти, - але ніхто таки не визнає їх за меншість.

Понад запопадливість дипломатів

Чому у принципі Федеративна Республіка Німеччина, країна правова, демократична, ліберальна і «західна“, має такі проблеми з визнаннями існування польської меншости.

Справа здається очевидною. У кожному достатньому великому німецькому місці мешкають тисячі Поляків. Існування польської меншості в Німеччині вже є фактом соціологічним, хоча ж би з їх чисельності та того, що багато з них походять з культурного прикордоння, й чимало Поляків приїхали за тим, щоби виписатись з польськості та стати Німцями, на що мають право. Але, є й такі, яки маючи німецьке громадянство, почуваються Поляками та зберігають польську самоідентифікацію, навіть, тоді, коли хтось з родини має німецьке походження.

На додаток, Поляки віддавен становлять частину людності Німеччини, - від кінці XVIII віку, від часів розборів Польщі, Поляки мешкали в Прусії, також мешкали в Саксонії, а після 1871 р. в Рейху, зокрема, в західних регіонах, - Рурському промисловому басейну та в інших промислових центрах.

Жодних причин для побоювання польській меншості немає. Більшість Поляків, замешканих в Німеччині, це люди добре суспільно інтегровані та лояльні щодо країни замешкання. Їм залежить на якнайліпших стосунках між Польщею і Німеччиною. Немає принципових культурних чи релігійних різниць стосовно Німців, які могли би бути джерелом конфліктів.

Здається, що демократична, правова, «західна“ Федеративна Республіка, зрекщаяся усякого націоналізму, повинна без жадних клопотів визнати факт існування польській меншості. Однак, німецька сторона висуває два застереження. Посилається на факт переривання тяглости, а, також, на те, що головне йдеться про іммігрантів. Польська сторона погоджувалась з цим з незрозумілим поспіхом. Як відомо, III РП (Річ Посполита – перекладач) рамах спільних інтересів старанно уникала нагадувань абияких спірних тем.

Понад  запопадливість, з якою польські політики, дипломати та експерти приймали оті аргументи німецької сторони, можна пояснити тільки посткомуністичною травмою та звичкою послуху щодо протектора. Як уявнила недавня зустріч в Берлині у цієї справі. Представники польського уряду й далі ще невзмозі видавити з себе слово «меншість“, якого вжепочала уживати німецька сторона.

У тої же час слабкість аргументів німецької сторони аж на очах. Про переривання тяглості не може бути й мови. Хоча від 1918 року німецька Полонія дуже зменшилась, та ще перед війною в Німеччині існували різні полонійні організації. Їх діячі загинули в концентраційних таборах. Після війни, з 70-х років, почався новий наплив Поляків, й в 80-х роках було їх вже десятки тисяч.

Завдяки, впертості німецького адвоката з Гамбургу, помімо перешкод йому від влади і авторитетів польських та німецьких, на поверхню виринув недавно ганебний документ 1940 року, - розпорядження Германа Геринга про ліквидацію польської меншості в Рейху. Визнання цього документу не чинним здається справою очевидною. Невірогідно, щоб Федеративна Республіка визнала його чинним. Й, врешті, чому Поляки мали би зостоватись по трактовані інакше ніж інші жертви політики III Рейху.

Більш достатнім здається аргумент, що сьогодні більшість замешканих в Німеччини Поляків є іммігрантами й, що поняттю меншості належить обмежений й обшир розселення. Проте, цей аргумент не зостасовується до інших прикладів. Варто згадати, що ЄС та Німеччина дуже непокоїлись про права російській меншості в балтійських країнах, помімо того, що більшість Росіян наплинула туди за недавніх ловецьких часів. Навіть обурювались, що Латиші вимагають від Росіян навчання латиській мови.

Не латво зараз запитувати, скільки часу потрібно щоб визнати іммігрантів за осілих? Німці на Помор’ї, Шльонську чи Східній Пруссії, ба, навіть, в Магдебурзі та Берлину, початкове теж були іммігрантами. Варто зауважити, що до себе Німці зостосувують зовсім інші критерії. Яка ж би то є різниця між Ерікою Стейнбах та народженим в Bielefeld, Бремені, Берлині чи Мюнхені дитинкою з польської або турецької родини?

Отож, читаючи німецьку пресу, можна отримати враження, що вже самим фактом народження в Rumii Стейнбах набула собі невід’ємні від народження права. Як сповіщала одна з німецьких газет: «Стейнбах стверджує, що для обґрунтування виселення немає значення, як довго родина була осілою: Вітчизна для мене є нездійсненним почуттям, яке ніколи не мало шансів прорости. ("Die Welt" 6.01.2010).“

Проте, зовсім інше ставлення до Турка чи Поляка, осілого в Німеччині. Він може мешкати тут за два покоління, та йому ще нічого не належить, якщо не буде йому ласкаве признання. Бремен, Мюнхен чи Гамбург не стають його вітчизною, до який він мав би особливі, невідємні права. Турок чи Поляк, що замешкали в Берлині, Дуйсбургу або Бремені, навіть, в другому поколінні повинні почуватись гостем, приласканим, опікаємим, але не господарем. Ні, ніхто їх не «виселяє“, що вони є «чужі“, що ліпше би було, коли б повернулись туди "wo sie hingehren" (де обітали – перекладач), а саме туди, звідкіль прийшли й де їх місце.

Від Турка чи Поляка, народженого в Німеччині, батьки якого приїхали в Німеччину не для її загарбання чи викорінення Німців, лише тільки за працею та добробутом, вимагається, щоби асимілювався, вивчив німецьку мову, а турецька чи польська перестали би бути для нього мовою рідною. Метою німецької політики є одночасне збереження само ідентифікації німецькій меншості в Польщі та асиміляція польській меншості в Німеччині.

Так, усі розуміють, що Еріка Стейнбах не хотіла би залишатись в Rumii. .

Важко виобразити собі, чи би вона хотіла поділяти наші біди, замість купатись в добробуті Федеральній Республіки. Чи Польща Берута або Гомулки не була би для неї найменш болісним досвідом, як втрата «вітчизни“, тим більш, що її батько мав би клопоти з покаранням. Певно, її прізвище було би змінено на Еріка Sztajnbach, відправлено її до польської школи та заборонено розмовляти по-німецькі.

Очевидно, після 1989 року у вільній Польщі, вона могла засяяти в Сеймі як представниця німецькій меншості. Проте, сумнівно, чи була би це достатня компенсація за травму «втечі, виселення і поєднання “. Бо коли “виселені“ та Еріка Стейнбах говорять про своє право на вітчизну, то мають на думці право на німецьку, ані польській Rumii.

Вони потерпають з приводу втрати Бреслау, Кольберга і Arnswalde, aні Вроцлава, Koлобжегу чи Choszczna, з приводу втрати Schlesien, Pommern i Ostpreussen, й до них хочуть повернутись, ані до Польщі. Тому то, кожне згадування про польський кордон виявляє у них такі жваві дискусії (дивись, наприклад повні емоцій листи читачів у "FAZ" від 13 березня 2010).

Справді звідкіль такі береться нехіть до визнання польській меншості в Німеччині? Найважливішою причиною є німецькі національні мити. Є це, по-перше, мит етнічній єдності, мит крові як неперервний фундамент німецькій ідентифікації, опріч повоєнних перемін, опріч напливу іммігрантів та глобалізації, а, також, опріч того, що половина сучасній території Німеччини є давніми слов’янськими теренами, а сучасні Німці не є тільки-но потомками Германців, проте рівно й асимільованих Слов’ян.

Це було витиснене з колективній свідомості. Ще й зараз можна почути оповідання про стид минулих літ, коли хтось з родини не вписався повністю в загальних антропологічних вимірах, проводимих в III Рейху, оказуючись «слов’янською поміссю “, ані нордійцем чистої крови.

Не випадково, вражаючою рисою німецьких міст є брак етнічній різнорідності. Не має жадного порівняння з Парижем, Лондоном, не говорячи вже про Нью-Йорк. Це не тільки наслідок того, що німецький колоніалізм скінчився примусово в 1918 році, але також того миту, який наказував відділяти «чужих “ або їх «асимілювати “ та абсорбувати, щоб слід по них не залишився.

По-друге, х тим поєднується мит вищій цивілізації, просуваємої на Схід, який наказує сприймати родину Стейнбахів, а, може бути, навіть, родину Ганса Франка ( син Niklas якого нарівні з Ерікою Стейнбах засадниче могли би домагатись права до свого вітчизняного Кракова), інакше ніж польського робітника в Delmenhorst чи турецького крамаря на Kreuzbergu.

Немає сумніву, що це є мити анахронічні та шкідливі, негідні сучасній Федеративній Республіки, від того, визнання польській меншості в Німеччині мало би більшу значимість для Німців, аніж для самих «німецьких Поляків“. Це було би подальшим кроком з розставанням з націоналістичною традицією, яка стільки то зла принесла Європі, допомагало би усувати з німецькій само ідентифікації рештки расових митів та етнічних упереджень, було би переконливим свідченням лібералізації ієвропеїзації Німеччини.

Автор є професором Університету в Бремені і Університету Кардинала Стефана Вишинського в Варшаві, а також співпрацівником

"Rzeczpospolitej".