Листопадове повстання...

земель Речіпосполитої. Раніше там ходили відозви різних емісарів, які закликали до боротьби з Росією.

У Вільні повстав Центральний Революційний Комітет, який підпорядковувався Тимчасовому Уряду в Варшаві. Комітет мав в повітах своїх емісарів, які проводили там підготовку до збройного виступу, агітували за нього та заготовлювали зброю. У цих акціях передусім були заангажовані ксьондзи та учнівська молодь. На переломі березня і квітня 1831 р. повстання вибухле у повітах, замешканих польськими хлопами, себто, у віленської губернії та частково у мінської губернії (повіти дзішнєнський і віленський).  

Повстанцям вдалося зайняти та утримати Дзісне. Свою участь в повстанні зазначила Емілія Плятер, молода двадцятип’ятирічна поетка, яка організувала партизанський загин й з успіхом воювала з царськими військами на межі віленської та вітебської губерній. Повстання в Литві хутко набрало підтримку широких кіл суспільства. Повстанці займали чергові місцевості, створювали повітову владу, проводили мобілізацію у військо й часто такі їм вдавалось свої відділи непогано організувати та постачати. Декларуючи свободу хлопам, повстанці здобули значний вплив на сільські маси.  

Проте, скорі стало ясно, що партизанські загони не в стані подолати російські війська. Тоді польське командування виділило до дій в Литві два відділи регулярного польського війська под. командуванням двох генералів Дезидерега Хлаповського і Антонія Гєлгуда, загальною чисельністю у 13 тисяч жолнежів. Тої останній ( Антоній Гєлгуда – перекладач), що командував головною дивізією, оказався кепським і конкістадорським командувачем.

При спробі зайняття Вільна в битві в Горах Понарських його підрозділ майже був розбитий і змушений був відступити, розділившись на три групи. Два підрозділи під натиском російських військ відступили в Пруссію, де були інтерновані. Одному з них у серпні 1831 року вдалось пробитись до Королівства. Повстання в Литві згасло.

На Україні повстання тривало до травня 1831 року. Започаткувалось воно по приходу на Волинь кількатисячного загону кавалерії під командуванням генерала Юзефа Дверніцького. Початкове його рейд мав кілька перемог у сутичках й одне у більшому бою під Боромлею, але за прибуттям підкріплення до царської армії, закінчився поразкою.

Оточений переважаючими російськими силами, перейшов австрійський кордон. Його дивізія нараховувала тільки 4700 людей і 12 гармат. Вона була підтримана невеликими повстанчими загонами у повітах: ковельському, луцькому і рівненському. Вони були геть заслабі, щоби повстання на Волині отримало хоча б невеликий успіх. Більшість з них розпустилась.

Повстанці на Поділлі декларували свою можливість виставити до боїв 20 тис. людей. Вони мали опанувати Кам'янець-Подільський, у якому мав бути встановлений Центральний Уряд для України. У житті ж оказалось, що повстанці невзмозі мобілізувати таких великих сил, хоча при застосуванні значно менших сил могли би успішно діяти.  

На Поділлі російські сили були невеликі й, навіть, не вишколені повстанці могли їх перемогти. Повстанцям бракувало інформації та оперативного зв’язку з Королівством. До сьогодні не з’ясована ролля, яку провадив на Поділлі емісар національного Уряду майор Базиль Хрущцєховський. Декотрі місцеві повстанці, такі як Стемповський і Водзінський, звинуватили його у зраді. Початкове заплановане повстання вирішено відкласти.

За бравурній й переможній битві при першої спробі перегрупування, повстанці впали у паніку й вдались до втечи. Внаслідок цього, вже в першої битві повстанча армія де-факто перестала існувати, хоча втратила кількадесят людей, а Росіяни двісті. Хоча генералові Колишці й вдалось зібрати ще п’ятсот кавалеристів й зробити дві вдали сутички, але впливу на подальший перебіг усієї кампанії вони вже не мали.