в сітях нквд

Потім завели мене до камери ч. 23 в партері. Величина камери 4 м X 2.5 м, нормально вона була призначена на 2, найбільше 3 в’язнів. З хвилиною, коли я прийшов, сиділо в ній 11, пізніше число дійшло до 17 в’язнів. Самі старші люди, всі з інтеліґентської верстви, колишні судді, старшини та інші «вороги народу». В камері було одно ліжко, на ньому лежав в’язень тяжко хворий на запалення нирок і суглобів, урядовець міського управління, поверх 50 років. Не зважаючи на домагання тюремного лікаря, управа в’язниці не перевозила його до шпиталю й залишала в камері. Всі інші в’язні спали на долівці, частина на сінниках, яких було п’ять, дехто на коцах, а решта так просто на голих дошках. Вдень складали ми сінники в один кут, щоб забирали якнайменше місця. В камері було страшенно тісно. Вночі ми мусіли всі спати на тому самому боці так густо, що обернутися на другий бік або покластися горілиць не було можна. З такого лежання боліла рано грудна клітка, боліли всі кістки.

Ми лежали поруч себе в двох рядах, чоботи в’язнів, які лежали в одному ряді, притикали до голів другого ряду. Реґлямент призначував на сон 7 годин, від 9 ввечорі до 4 рано. На ділі більшість тюремних сторожів скорочували цей нічний відпочинок, не дозволяли кластися вже о 9, і пробуджували нас перед 4. Люди були постійно невиспані. Цілу ніч світилося в камері дуже яскраве світло, яке не давало спати. Закрити голову не було можна. Коли я раз відрухово це зробив, до камери вбіг з криком «надзиратель» і здер з мене коц.

Поведінка тюремної сторожі була здебільшого брутальна. Нашими «надзирателями» були люди малограмотні, крикливі, з садистичними нахилами. Коли я прийшов до тюрми, надзирателькою нашої камери була місцева комуністка. Вона поводилася з нами неймовірно грубо і брутально, куди гірше, як сторожі мужчини. Найменша розмова, наближення до вікна, схилення голови, що ніби в’язень засипляє, — викликували в неї фурію. Чекістка влітала до камери і зневажала в’язня простацькою лайкою.

Взагалі, крик і словні зневаги були у сторожі на денному порядку, але побоїв сторожа не вживала. Найменшого спротиву «надзирателі» не терпіли, їх накази мусіли бути виконані безапеляційно й негайно. Пам’ятаю такий інцидент: Один в’язень раз зав’язав собі лице хустиною, бо болів у нього зуб. Сторож казав скинути хустинку, а в’язень просився, пробував переконувати; тоді розлючений сторож стягнув з в’язня хустину, вхопив його за обшивку, затягнув на коридор під водотяг і впродовж 10 хвилин лив йому на голову зимну воду.

Мене обвинувачували в протисовєтській діяльності, якої доказом мала бути, поперше, моя приналежність до УНДО, подруге, моя посольська діяльність, і потрете, моя діяльність оборонця в політичних процесах, зокрема ж оборона в процесі українського студента Миколи Лемика, який в 1933 р. виконав атентат у совєтському консульстві у Льівові (хотів убити консула, а вбив урядовця консульства). УНДО вважали большевики раз польською аґентурою, якої завданням було підготовити війну з Совєтами, то знов легальною формою ОУН.

Факт, що адвокати члени УНДО були в процесах проти ОУН оборонцями членів цієї організації, був для НКВД доказом, що УНДО і ОУН — це те саме. Українських послів уважали большевики за службовців польського уряду, які сліпо виконували доручення уряду та «обманювали український народ». Також за протибольшевицькі статті «Діла» робили відповідальним УНДО. Коли їм вказувано, що члени УНДО та українські посли були переслідувані польським урядом, що вони боролися з Польщею за права українського народу, то казали, що це була лише навмисна тактика. Робили мені теж закид з того, що мій колишній конципієнт перейшов колись нелегально польсько-совєтський кордон. Твердили, що він був членом ОУН та що я його вислав до Совєтів на шпигунську роботу. (По правді він був членом комунізуючого сель-роба(35) і втік до большевії без мого відома.)

Розкажу кілька сцен. При переслуханню слідчий вдає п’яного, витягає револьвер і бавиться ним, звертаючи дуло в мою сторону. Ось-ось потягне за курок і вистрілить. Ця забава триває годину, дві, три. А для мене кожна хвилина — це вічність, кожна хвилина — невисловлена мука. Іншим разом слідчий знову вдає п’яного, але вже не бавиться револьвером, лиш тяжким камінним притискачем. Наміряється вдарити мене в чоло і кричить: «Ти старий ідіоте! Коли не признаєшся, я зараз тебе вб’ю!» Раз відіграли зо мною таку комедію: Мене викликали вночі, завели до якоїсь залі, де за столом сидів слідчий і ще два типи.

Після списання короткої анкети мені поставили три питання: 1) чи я був членом УНДО, 2) чи був членом Центрального Комітету УНДО і 3) чи я був послом? Я, розуміється, потвердив усі запити. Тоді слідчий встав, казав мені встати і почав відчитувати в російській мові доволі тихо й невиразно якийсь акт, що робив вражіння присуду. На кінці голосно відчитав таке: «засуджується на розстріл після заходу сонця». Я був переконаний, що мене засудили на смерть. Коли я хотів просити вияснення або сам дати вияснення, мені не дали промовити ні слова. Чекіст випровадив мене силою.

Я вернувся до камери переконаний, що мене засудили на смерть, і в цьому переконанні жив довгі тижні. Щоночі я чекав, що мене розстрілять. Спершу я переходив пекельні муки, боявся смерти, боявся кожного шелесту в коридорі, умлівав, коли вночі відчиняли двері камери. Але по 10 днях я молився до Бога, щоб це якнайскоріше сталося і мої муки скінчилися. Тим часом, коли мої нерви були напружені до краю, мене одної ночі викликали з камери, водили довго по незнаних коридорах і вивели на подвір’я, ніби ведуть на розстріл. З подвір’я знов завели мене до будинку і впхнули до якоїсь кімнати, в якій горіло дуже яскраве світло. В кімнаті не було ніякої обстанови, лише під стіною екран. Вийшов якийсь тип і на чорній таблиці написав моє ім’я, прізвище, рік народження. Крадькома приступив до мене і нагло повісив мені цю таблицю на шию. Казав станути під стіною, не рухатися. З бічних дверей висуває якийсь великий предмет, заслонений коцом і звертає проти мене. Мені через голову шибнула думка: екзекуція... Але це був лише фотографічний апарат, яким зробили мою знімку.. .

Я сидів у тюрмі тільки чотири місяці, але мої муки не покінчилися з хвилиною випущення мене на волю. Коли мене звільнювали, мені не віддали моїх особистих документів і виказок, ані моїх окулярів, казали, буцім вони десь загубилися. Тип, який мене випускав, сказав ніби по-добрячому: — «Зайдіть до мене до хати, відберете собі окуляри й папери. Я їх пошукаю і підготую вам». І подав адресу свого приватного помешкання. Кілька разів я до нього заходив, бо дуже мені залежало на тому, щоб дістати назад мої документи й окуляри. Але він їх ніколи не мав, запевнював, що дасть їх другим разом. Зате починав зо мною розмову, випитував, з ким я зустрічаюся, що робить цей чи той з моїх знайомих. Я збував завжди ці питання нічим. За четвертим чи п’ятим разом чекіст починає мене гостити, витягає горілку, закуску, обіцяє дати добру працю. По яких 2-3 місяцях, коли я раз до нього зайшов, застаю в нього трьох типів. В розмові вони починають підносити проти мене нові закиди. Що буцім то мають докази, що я в слідстві говорив неправду та що ніби я був командантом ОУН в містечку Г. Я схвилювався, думав, що мене зараз знов арештують. Мої нерви були в такому стані, що я розплакався. Тоді вони кажуть, що приналежність до ОУН мені вибачають, але знов висувають мою оборону Лемика. Мали з собою номер «Діла» зі звідомленням з процесу, яке, на їх думку, дуже мене обтяжувало. Тоді сказали, що мене залишать у спокою, коли я скажу, де перебуває Лемик (атентатчик на совєтського консула). Я відповів, що навіть не пам’ятаю, як Лемик виглядає та що нічого про нього не знаю. Мене пустили, але казали мені прийти за кілька днів, тоді мені покажуть фото Лемика, а я маю розвідатися, де він перебуває.

Що мені було робити? Я розумів, що НКВД омотує мене своїми сітями, і не бачив можливости виплутатися з них. Водночас я завважив, що за мною слідкують крок за кроком. Отже про втечу не було мови. Я мусів піти. Мені показали фотографію Лемика. Тим часом я перевірив, що Лемика нема по совєтському боці, отже відпала небезпека, що можу йому пошкодити. Я запевнював енкаведистів, що шукаю за ним, і старався протягати справу.