Наша символічна вітчизна лежить на сході...( й на Ук...)

 Дискусія про сарматизм такі не вщухає. Чим є сарматизм? Чи повинні ми його стидатись, чи теж буди гордими з отої традиції?

Термін «сарматизм” також функціонує в науці, і, у цьому випадку, є нейтральним поняттям. Вживаний був такими дослідниками як от Е.Улевич чи Й. Мацейвський, та означає просто специфічну форму суспільного життя. Е.Улевич писав, що сарматизм – це культура польської шляхти періоду елекційних (виборних – перекладач) королів, початок якої він датував часами бунту Жебжидовського.

З тієї перспективи сарматизм стосується багатьох аспектів, що вони характеризують життя польської шляхти. У політичній сфері сарматизм означав привязанність до шляхетських вольностей, до самоврядування шляхетського, свободи суду й, узагалі, усього устрою I-ої Речіпосполитої, яка не пішла дорогою абсолютизму. У цієї сфері підкреслити потрібно сильне замилування свободою в сарматизму. У звичаях сарматизм полягав на релігійності, ствердження своєрідності, шляхества, і, понад усе, - на респектуванні авторитету традицій.

Врешті, варто застановитись – чим сьогодні є сарматизм. Бо ж ніхто не заперечує, вже щонайменше двісті літ видко значний зріст популярності цієї традиції. Це явище можна оцінити як спробу переборення «комплексу просвітництва”, який прищепив Полякам почуття меншовартості. Поляки вже не хочуть бити у власні груди, тягнуться до такій форми участі в культурі, в якій своєрідність є позитивним первістком. Товаришує цьому брак почуття, що вже потрібно змінювати традицію, що модернізація має означати буреломні зміни.

Напроти, в мисленню, закоріненому в національні традиції, модернізація означає впровадження змін в органічним поєднанні з традиціями та минулим. Студіювання власній історії – це інтепретаційний контекст так утлумаченій модернізації.

Що присвячується тим, хто з такою нехіттю відноситься до сарматизму? І мова тут про дуже велику лічбу осіб, ідейно рознесених недалеко, як от, наприклад, Ян Марія Рокита та професор Магдалена Шрода…

Якщо ж, залишимо на боці такого типу ідейні дилеми, то зауважимо, що нехіть до сарматизму і Кресів виходить з комплексу меншовартості в стосунку до багатій Європи, якій заздрімо (щось таким напевне керується М. Шрода). Цей комплекс накладається на хіть відходу від того, що нас від західних народів відрізняє. А відрізняє нас, власне, рідна форма культури, себто, сарматизм, та ще то, що були ж ми кільки сторіч країною, зверненою на схід.

Цей польський комплекс, з одній сторони, відсікає нас від наших власних коренів, від нашого способу буття, від нашій власній форми життя, а, з другої сторони, прямує нас у сторону взірця європейскості, яка насправді в Європі не функціонує.

Якщо придивимось до французької культури, то побачимо, що Франція теж має свою провінцію, вона теж мала багаті форми своєрідності галлів. Якщо придивимось на історію Італії, то побачимо край, нечувано розрізнений, в якому, однак, є загальним життєствердження усього, що є італійське.

Тож врешті проблема, про яку Пан питає, виникає з комплексу, що наказує нам вдавати когось, ким ми не є, та забути про те, ким ми є насправді. Того, ким ми є, ми не змінімо, бо це є вписане в нашу ментальність, це є вписане в наші звичаї, родинне життя і, ширше окреслюючи, вписане в культуру та літературу. І потрібно з цим погодитись, що ми не будемо ніким іншим, а тільки Поляками. Потрібно застановитись над тим, що значить бути Поляком сьогодні, проте теж у контексті минулого та майбутнього. 

Протягом останніх двадцяті літ домінувала доктрина Єжи Гейдроуця та Мерошевського, яка закладала потребу тісній співпраці з державами, які повстали внаслідок розпаду Совіцького Союзу. Така політика була реалізована президентом Лехом Качинським, після 10 квітня проглядається виразний зворот в іншому напрямку. Слід задати собі питання – як далеко можемо піїти на поступки щодо Литви, на території якій польське шкільництво натикається на великі перешкоди, чи щодо України, де поступово, але, однак, находить повернення до націоналістичній традиції. У теперішньому моменту бачимо повне фіаско східної політики. В Білорусії маємо процес Почобута, в Україні відроджується “легенда» ОУН-УПА. Це означає, що надходить рецидив представлення Поляка як фігури історичного ворога.

Абсолютно не можемо погодитись на резігнацію з пам’яті про польські Креси. Й також не можемо погодитись на недооцінку потреби дійти до історичної пам’яті в питаннях стосунків з нашими східними сусідами в минулому. Мусимо провадити політику перспективи.

У випадку з Литвою потрібно використати можливості, які надає нам членство в Європейському Союзі. Не слід провадити політику тільки на рівні декларацій. Польща повинна проявити більше ініціативи у сфері інспірування торговельних контактів і, узагалі, господарчих з Україною чи Білорусією. Звернення уваги на спільні інтереси напевно допоможе у взаємному порозумінню. Наше майбутнє на сході напевно буде узалежнене від економіки. Потрібно створювати наміри на спільні проекти та їх реалізовувати.

Може то бути, наприклад, стипендіальні програми. В Ягелонському Університету діяла, наприклад, кільки літ Школа імені Королеви Ядвіги, яка в оперті на кошти Фундації Родини Прушинських провадила стипендіальну програму для студентів та молодих наукових працівників з України, Білорусії та Литви. Була то чудова нагода, аби запізнати наших гостей з польською історією та нашою точкою зору на багато справ. ЦІ зустрічи переломили багато стереотипів. Стипендіальна програма рівно як для Поляків зі Сходу, так й молодої української, білоруської та литовської інтелігенції напевно просуне нас вперед в стосунках з оцими країнами.

Напевно з недостатнім акцентом представлена ота проблематика, проте, це дотичить не тільки проблеми Кресів, але, узагалі, присутності історії в навчанні молодого покоління. Сам багаторазово звертав на це увагу, це робив м. і. й професор А. Новак, чи редактор Петер Заремба. Поляки мають виняткову історію, якщо йдеться про їх поняття про вітчизняний простір. Від 1945 р. мешкаю над Одером, на Узбережжі, але мешкаючи там, спадкую культуру, яку зустрів створеною на кресових землях, які вже давно Польщі не належать. Мешкаємо, наприклад, у Вроцлаві, але рецитуємо «Литво, вітчизна моя”, читаємо «Над Неманом”, хоча ані жоден кілометр Немана сьогодні не пливе через Польщу.

У такий символічний спосіб тривало замешкаємо оці терени. Наша символічна вітчизна лежить на сході, хоча реальна вітчизна лежить на заході. Цього, насправді, забути не можемо, мусимо пам’ятати про історію нашої культури та наших предків, які багато сторіч жили на терену сьогоднішньої України чи Білорусії.

Ми повинні пам’ятати - як далеко сягнули в історії польські впливи на сході: за Дніпр, від Бессарабії на південь, до Інфляндії на півночі. Потребуємо оптимістичного погляду на ці факти, бо ж на Кресах уявилась призабута більшість Польщі: то, що потрафили ми господарювати на таких розлогих територіях й довгий час успішно їх боронити.

Ким був би Поляк, коли б з його пам'яти вимазано пам'ять про сарматизм та про Креси, коли реалізовані були культурові проекти, в яких не має місця на оці поняття?

Однак, глобальна перемога такого проекту, на мою думку, є неможливою. Якщо глибше проаналізуємо явище сучасних модних теорій, то можемо дійти до висновку, що ґрунтом отих модернизмів є ідеологія багатокультуровості. «Європейський Поляк” – це є Поляк багатокультуровий. У тої же час ідеологія мультікультурализму в таких країнах, як от Німеччина чи Франція (до яких приєднуємось) довела до того, що має місце хвилевий заворот до підтримки власної національності. Це відбувається у зв’язку з реальними конфліктами між людьми різних релігій та народів.

Думаю, що вже тепер можна зауважити багато позитивних моментів. Нещодавно прочитав книжку Броніслава Вільдстейна «Час незавершений”. Вона є прикладом дуже сучасній літератури, найновішій, але, водночас, дуже польської за своїм характером. Оскільки Вільдстейн (але, не він один, можу вказати подібні тенденції й в інших сучасних авторів, наприклад Рафала Земкевича) займається творчістю, яка сильно та безпосередньо прилучає до політичних конфліктів, які сьогодні точаться, важним елементом творчості є певна панорама найновішій історії. Такого роду книжок стає щораз більше.

Особисто собі зичив би, аби школа та гімназійні студія передавали молоді цілісний образ польської культури на тлі європейської культури. Аби навчання не мало характеру вузькій спеціалізації, в який хтось обирає собі одну тему та три роки студіює одно завдання. Фундаментом гуманістичної освіти є бібліотека; бібліотека, себто канон, орієнтація в усьому доробку нашій цивілізації.

 Професор Ignatianum, доктор наук Анджей Вашко (1961 р. н.) – історик літератури та культурознавця; науковий працівник Відділу Полоністики Ягеллонського Університету та Вищій Філософсько-Педагогічній Школи в Кракову; публіцист. Дослідник польського романтизму; автор книжок Романтичний сарматизм (1995) та Зигмунт Красінський – обличчя поета (2001), видавець м. і. антології Романтичне шляхетське оповідання (1999) та Вибрані критичні статті Михала Грабовського (2005).