Яничарство як психічна хвороба

З інтернету            огляд українських медіа для українських читачів

---------------------------------------------------------------------------------------------------------

Василь Триліс (НДІ Українознавства)  ЯНИЧАРСТВО ЯК ПСИХІЧНА ХВОРОБА  Нікому так не шкодить демократія, як тим, хто до неї доріс.      (Щось подібне казав Вацлав Гавел.) Якщо говорити про Україну, то слова Гавела стосуються не окремих осіб чи верств, а всього народу. Українці доросли до демократії так давно, що одержані за неї кривди вже не вмістити ні в який перелік. Демократія породжується здоровим трудовим способом життя – а іншого життя на нашій землі могли бажати тільки загарбники. Демократичні форми урядування, виробництва, торгівлі і навіть військового устрою завжди були питомими, природними для України.  Уже князівські чвари примусили українців задуматися над необхідністю демократичного суспільного ладу як логічного продовження всього попереднього історичного шляху. Задуматися – одне, а додуматися – інше. Першою довідкою про те, що українці думали недарма, стала „Руська правда”.  Подібне просвітлення зійшло й на американців після їхньої громадянської війни. Власне, всі західні народи наблизилися до ідеї демократії через смугу громадянських воєн; далі у них почалась епоха реального демократичного будівництва, яка триває й сьогодні. Американцям у цьому взагалі ніхто не заважав, а європейці трохи погризлися; ображені німці навіть улаштували пару світових воєн, але зрештою всі залишилися живі й дійшли згоди. Принаймні, у них там є досить тривкі орієнтири, встановлені Великою французькою революцією.  А що ж українці?  Усвідомлення того, що демократія необхідна для побудови міцної української держави, почалося ще в період розпаду Київської Руси, а в конституції Пилипа Орлика воно знайшло своє завершене вираження. І це не було схоластичне мудрування окремих просвітителів – за законами демократії розвивалася вся країна. Досить згадати демократичний устрій козацького війська, судових органів, чумацьких та інших промислів, масову освіченість, високу побутову та звичаєву культуру, високу моральність – ці риси українців завжди вражали наших гостей, навіть незваних.  Та, на жаль, ще більше вражали їх наші багатства – родюча земля, багаті надра, роботящі довірливі люди.  Україні не повезло з сусідами. Саме в ту добу, коли конституція Орлика мала б знайти своє державне втілення і стати реальним взірцем для Європи, всі наші сусіди палали священним вогнем загарбання. Їх теж можна зрозуміти. Ні такої багатющої природи, ні тисячолітньої звички працювати й ладувати з нею їм Бог не дав. Їм просто нічого іншого не залишалося, як їсти Україну поїдом. Що вони й робили. Дарма билися в їхніх тенетах наші провідники, дарма намагались укласти спілку з одними сусідами проти інших, дарма сподівалися на допомогу віддаленіших шведів, чи німців, чи французів… Окупація була неминучою, і після Полтави вона вже не припинялась. І не припиняється.  Перспективи окупації складають окрему інтригу, але зараз нас цікавлять її поточні наслідки.  Наслідки тривалого панування одного народу над іншим досить добре вивчені, оскільки історія дає на це безліч прикладів. Серед тих наслідків є, так би мовити, класичні – руйнація національної економіки і встановлення колоніальної, приниження національної гідності, пониження морального й культурного рівня народу і т. д.; але є й специфічні для кожного конкретного випадку. Україні не повезло й тут: її окупант мало відрізнявся мовою й релігією від окупованого народу, що створило ілюзію “возз’єднання” і прирекло підкорених на особливо тяжку й глибоку психічну травму, відому як комплекс “меншовартості”, або “меншого брата”. Найтяжчим виявом цієї травми є яничарство.  Яничарство як хворобу, здається, ніхто не вивчав. І це не диво, бо психічні хвороби взагалі неохоче усвідомлюються: сам душевнохворий (п’яниця, наркоман, релігійний фанатик і т. ін.) нізащо не визнає себе хворим, оскільки сам же вибрав собі цей спосіб втечі від страждань і повертатися до них йому немає резону; а ближнім значно простіше трактувати його як злочинця та ізолювати або самим ізолюватися, ніж лікувати.  Я дозволю собі запропонувати визначення суті сучасного яничарства, розуміючи, що ця суть ніколи не дає себе побачити без машкари.  Яничарство – це свідомий перехід на бік противника, але з підсвідомим багажем своєї первинної (рідної, природної) культури і відповідним комплексом вини перед нею.  Конфлікт свідомості з підсвідомістю в душі яничара породжує алогічну жорстокість та низку інших психічних відхилень, до яких ми всі так звикли, що вважаємо їх нормою, хоча, скажімо, європейцям вони впадають в око моментально, шокують і відштовхують. Визначальні патологічні риси гомо совєтікуса – брехливість, заздрість, злодійкуватість і постійний страх (що другим боком вилазить як агресивність) – стали нашими майже національними ознаками. Мало хто з українців сьогодні й помічає їх. Звикли. Велика річ звичка. Як тут не згадати відомий біологічний експеримент: якщо швидко підігрівати басейн, у якому живуть жаби, то нормальні, здорові тварини зразу таки повискакують; якщо ж підігрівати поволі, то звикатимуть… аж доки й виздихають усі від перегрівання.  Нас “підігрівали” довго, повільно й грамотно. Хто пробував вискочити, тих убивали. А тепер уже й убивати не треба. Кількість яничарів перевищила критичну масу і разом із окупаційним контингентом забезпечує достатню безпорадність підкореного народу.  Політична консервативність України та її вірність ідеалам старшого брата вражають нині цілий світ. І мусимо визнати, що центральним стабілізуючим чинником українського суспільства є потужний яничарський рух. В ньому запорука подальшого утвердження й зміцнення колоніального способу життя. Але в ньому ж таїться й небезпека: яничарство за своєю природою – хвороба не спадкова, отже потребує постійного й досить розумного культивування. Інакше – дестабілізація з усіма наслідками.  Яничарство – хвороба  Яничарство зазвичай тлумачиться й трактується як зрада, гріх, злочин, словом – ганьба. Таке ставлення до нього природне і в первісному суспільстві цілком виправдане; навіть у тваринному світі калік ізолюють або вбивають.  Людська спільнота, взагалі кажучи, теж ізолює душевно хворих, не дуже відрізняючи їх від злочинців. Це нормальна захисна реакція здорового суспільства.  Але коли психічна хвороба набуває характеру епідемії, то всіх хворих ізолювати неможливо; прикладів аж надто багато – пияцтво, наркоманія, сексуальна стурбованість, булімія, клептоманія, релігійний, політичний та національний фанатизм і т. ін. Поки п’яниць було двоє-троє на все село, їх ізолювали. Ізолювали дуже гуманно – не били, не садовили в психушки, а просто показували на них пальцями: дивись, яка гидота, і не будь таким. А тепер п’яниць стільки, що пальцями показують уже на тверезих: дивись, який ідіот, не п’є навіть у свято. Це нормальна захисна реакція нездорового суспільства. Критична маса яничарів – це така їх кількість, коли їм уже ніхто не дивує, а далі суспільство загалом погоджується (чи мириться) з тим, що, мовляв, це нормальні, повноправні люди. Та від того яничар не перестає бути тяжко хворою істотою, страждання якої вдається хіба що притупити наркотиками, розвагами та іншими втіхами загальної деградації.  Патогенез  Життя – це страждання (Будда). Життя – це боротьба (Маркс). Сучасна людина звела ці два твердження в одну систему рівнянь, і вийшло, що боротьба й страждання – одне й те саме. Шукаючи порятунку від страждань, слабка людина відкриває для себе спокусу – припинити боротьбу. І найпростіше зробити це – перейти на бік противника. Не буде боротьби, значить не буде й страждань, думає ця людина. Але забуває (а частіше й не підозрює) про існування підсвідомості. Яничар, коли перейде в табір ворога, якийсь час почуває себе майже переможцем; та величезний запас рідної культури нікуди не дівся – це частина його душі, та ще й значно багатша й потужніша, ніж свідомість. Слабкість (але й підступна сила) цієї підводної частини айсберга лише в тому, що вона залишається пасивною, непомітною, ніколи не усвідомлюється до кінця. Та йде час, і під тиском реальних обставин з підсвідомості, з найглибших глибин душі яничара починають зринати й обзиватися до нього якісь неясні, незрозумілі потреби, почуття, мрії, образи, спогади, бажання, мелодії, сни… Він нічого вдіяти з ними не може, бо вони непідвладні логічному осмисленню, аналізу й запереченню; вони просто є. І допікають. А дійшовши чіткого усвідомлення, входять у непримиренну суперечність із усталеним ладом душі, з наявною свідомістю, з реальним сьогоденням, яке теж не завжди пестить яничара.  Боротьба, від якої тікав яничар, з жаху перед якою, власне, став яничаром, перенеслася з зовнішнього світу у внутрішній. Суб’єкти цієї боротьби – дві етнічні культури; як природні компоненти етноценозу, вони аналогічні видам у біоценозі і, за визначенням, не схрещуються. Можна як завгодно змішувати й перебовтувати їх, але й у суспензії вони залишаються кожна собою і за стабільних умов розділяються. Міжкультурний покруч (тобто, індивід, в якому вже припинилася боротьба двох різних культурних природ і утворилася якась ніби стійка суміш) – явище таке ж неймовірне, як і покруч міжвидовий, і таке ж безплідне й безперспективне. Хоча хто його знає... он же існують чудові робочі створіння – мули, що силою й витривалістю значно перевершують і осла, й коня! От якби ще й розумом... Клінічна картина  Конфлікт, боротьба між двома культурами, тобто між свідомою й несвідомою частинами душі яничара, викликає в ньому специфічну муку, “ломку”, тим страшнішу, чим сильніші ці два “противники”. Ломка, в свою чергу, породжує позірно алогічні форми поведінки – жорстокість, агресивність, авантюризм, саморуйнування, цинізм, фаталізм або й просто втечу в якесь традиційне божевілля. Немає з чим порівняти пекло в душі справжнього яничара, свідомо, інтелектуально переконаного в своєму виборі: він має скільки завгодно аргументів на користь переходу в стан ворога, та все одно йому щось муляє, щось пече, і пече тим страшніше, чим більше первинного українського залишилося в його душі. Якщо він не бачить повороту назад, то йому залишається одне – витіснити з свідомості всі ті “атавізми”. Для цього, чи через це, він мусить зненавидіти все, що з ними пов’язане, – а це дуже багато! Починається жорстока внутрішня війна, часто на все життя. Звісно, вона вихлюпується на зовнішній світ, у першу чергу на головну причину страждань яничара – зраджених ним носіїв його первинної, рідної культури; він шукає способів навернути їх на свій шлях; він знаходить однодумців, знаходить “сенс життя”, він може отримати безліч перемог (наприклад, розстріляти сотні бандерівців і знедолити тисячі їхніх нащадків), але не може видужати, бо внутрішній конфлікт залишається й загострюється.  Деякі яничари присвячують усе життя інтелектуальному самовиправданню. Та найчастіше для полегшення своїх мук яничар знаходить різноманітні засоби притлумлення власної свідомості: він може замінити або заглушити свою хворобу іншою – розпустою, кар’єризмом, боротьбою за владу, релігійним блюзнірством – це буде обмін шила на швайку; а вже що найлегше, то це просто уникати знання – ось чому найкращі яничари самі неосвічені і так пильно підтримують масову неосвіченість населення.  Найзатишніше почувається, зрозуміло, масове яничарство. Як і будь-яка масова психічна хвороба, воно знаходить або створює собі колективну систему виправдання й захисту, ілюзію своєї природності й законності (пор. товариства анонімних алкоголіків, асоціації сексуальних меншин, релігійні секти і т. ін.). Маємо й приклади цілих держав-яничарів – скажімо, Російську імперію: „нормальний” росіянин не може позбутися ні своєї очевидної культурної приналежності до слов’ян і до Європи взагалі, ані своєї темної підсвідомості азійського кочівника-загарбника. Називає себе народом-воїном, але без горілки вже давно не воює. Агресивний, безжалісний, істеричний. Не зважаючи на очевидні патологічні ознаки, почувається майже самовпевнено – саме завдяки тому, що патологія носить масовий характер, реалізуючись, зрештою, в державній політиці. Щоб переконатись у цьому, досить придивитися до чеченської війни.  Недалеко від Росії втекла й Україна, бо з ким поведешся, од того наберешся. Але видимість тотальної перемоги російської культури, як це вже не раз бувало, залишається видимістю. Схрещення не відбувається, відбувається лише потужне пригноблення однієї сили іншою. Часом здається, що сила силу ломить і українська культура приречена. Та це телевізійна ілюзія людей, котрі ніколи не заглядали в саму глибину етнічної культури і не підозрюють про підводну частину айсберга. Діагностика  Яскравими, хоча й не дуже певними ознаками яничарства є згадані вище форми алогічної поведінки; але їх слід розглядати лише як орієнтовні, бо вони можуть бути викликані й зовсім іншими причинами. Значно надійнішим симптомом є глибинна відраза до освіти («Вік живи, вік учись» – «дураком умрешь», радісно додає яничар), особливо коли вона спостерігається на тлі нормальної або й підвищеної загальної біологічної активності. У кожному разі остаточний діагноз можна поставити лише по ретельному аналізу взаємодії свідомого й підсвідомого у психіці індивіда.  Діагностика та лікування яничарства, як і більшості масових психічних хвороб, не тільки не розроблені, але навіть не усвідомлюються як суспільна проблема. Може, це було б і не страшно, якби не тяжкі соціальні наслідки яничарства.  Тут доречно зауважити, що сила-силенна фізичних хвороб не піддаються лікуванню саме тому, що вони є симптомами або прямими наслідками хвороб психічних, особливо масових і тому не визнаних. Виявити, які саме фізичні хвороби породжує яничарство – велика й непочата проблема серйозної медицини.  Якщо в очах українця сексуальні збочення є самоочевидною хворобою, бо вони для нього не характерні й протиприродні, то для окремих дуже вже цивілізованих народів це ніякі не збочення й не хвороби, а спосіб життя так званих сексуальних меншин, що їх ці народи не тільки терплять, але й забезпечують усіма правами й захистом.  Так самісінько, якщо для француза чи датчанина яничарство є рідкісною й огидною душевною патологією, то для гомо совєтікуса це нормальна форма існування, освячена віками, прикладами пращурів і прекрасно розбудованими інституціями. У нас нікому й у голову не прийде, що Соломія Крушельницька була типовим яничаром (чи ж одна вона так вірно служила чужій європейській культурі!), а Миколу Гоголя згадують скоріш від заздрості на велич російської літератури і малюють як сирітку безборонного, що його переманили й переінакшили кляті москалі.  Яничарство рідко набуває чітких однозначних форм.  Ускладнюється діагностика ще й тим, що надто часто яничарством здається несвідомий перехід на бік ворога, а то й узагалі просто біологічне походження. Пушкін не був яничаром, бо в його підсвідомості не було жодних залишків жодної семітської чи ефіопської культури. Це був чистий, стовідсотковий, дуже гармонійний росіянин – наскільки взагалі може бути гармонійною російська душа, – і загинув він аж ніяк не від яничарських комплексів; скоріш там можна запідозрити патологію міжрасового покруча, але то зовсім інша проблема.  Не можна вважати яничаром і українця, який виріс, наприклад, у російському культурному середовищі, – навіть якщо він усвідомлює своє українське походження і думає, що щось знає про українську культуру. Нічого він про неї не знає, державна система освіти забезпечила йому глибоку темряву в цьому питанні, ба навіть спокійне наївне переконання, що такої культури не існує. Такий “українець” – цілком здорова істота і, до речі, завдяки своєму душевному здоров’ю, не переживає звірячої ненависті до української культури, коли раптом виявляє її існування. Він не мучиться, це нормальна людина іншої нації, хоча й українського етнічного походження. Він, правда, може тимчасово захворіти яничарством – якщо йому почнуть розказувати, хто він такий, збудять цікавість до власного походження, примусять справді вивчити, взяти до душі вагому частину української історії, релігії, мистецтва, звичаїв – словом, культури. Тоді зіткнення двох культур у його душі неминуче, і клінічно це еквівалентно яничарству, тільки з протилежним знаком. Таке явище зараз спостерігається часто, але це не справжня хронічна хвороба, бо проходить на свідомому рівні, а отже закінчується свідомим і вільним вибором – тобто видужанням.  Найчисленніший, найскладніший для діагностики і найтяжчий для лікування контингент становлять міжкультурні покручі (не плутати з біологічними, міжрасовими покручами). В їхніх душах є і яничарство, і здоровий, усвідомлений компонент кожної з культур, і, звичайно ж, дуже мало бажання розбиратися в цьому складному калейдоскопі. Та й навіщо. Розбиратися важко й боляче. Нехай уже так якось. Так якось ці люди й живуть – як ті жаби в підігрітій воді, в’ялі, безпомічні й культурно безплідні. Справжнього схрещення культур не буває, і душа яничара завжди схожа на посудину, в якій перебовтані дві субстанції різної природи. Навіть при наявності потужного інтелекту, здатного вмістити та впорядкувати дві різні культури (ой, яке ж це рідкісне явище…), перед яничаром постають нерозв’язні проблеми самоідентифікації, виховання власних дітей та багато інших.  Міжкультурний покруч – явище, за всієї своєї протиприродності, таке поширене в Україні, що про нього треба говорити в першу чергу. Строго кажучи, на Землі майже не залишилося чистих етносів і, відповідно, чистих культур, тому кожна людина є якоюсь мірою міжкультурним покручем. Але якщо у здоровіших народів домішки незначні й скоріш діють як каталізатор розвитку й збагачення основної етнічної культури, то у нас маємо проблему майже масового покруцтва. Підкреслюю, міжкультурні покручі – це не тільки і не стільки діти змішаних шлюбів; це передусім діти штучно змішаних, загнаних в один хлів етнічних культур.  Лікування й прогноз  Сама собою яничарська хвороба не така вже й страшна: якщо вона не дійшла найвищої, незворотної стадії (що трапляється досить рідко), то покруча можна вилікувати освітою, апелюючи при цьому до автентичних глибин його душі. Тільки повне й не силуване усвідомлення тих глибин відкриває йому дорогу до вільного вибору, а значить і до одужання.  Потужний і яскравий ефект дає шокова терапія (наприклад, переляк), але результати її нетривкі й ненадійні, а рецидиви хвороби тяжкі. Переконливий приклад – еволюція нашої політичної номенклатури за останні півтора десятка років. Зрозуміло, що серйозне лікування не може бути ні швидким, ні простим, навіть у тому разі, коли освіта забезпечена. Але фактично освіта не забезпечена, а масовий характер покруцтва породжує підсвідому впевненість, що вона й не потрібна. Неосвічені, неграмотні й незліченні яничари-покручі створюють дику антисанітарію в культурі, тобто всі передумови для ще серйозніших психічних епідемій, що роз’їдають духовну структуру суспільства.  Чим далі заходить цей процес, тим стійкішим і незворотнішим він стає, бо опір покруча освіті прямо пропорційний його заяничаренню. Разом із тим, послідовне і все глибше заяничарення ніколи не веде до видужання, бо первісний багаж підсвідомості не підлягає вилученню. Небажання вчитися, небажання знати – закономірна психічна реакція на непримиренний внутрішній конфлікт. Цей показник – опір освіті – може бути критерієм доцільності лікування. Сильний опір не означає невиліковності, але вказує на нерентабельність масового лікування. І якщо йдеться про суспільний ресурс освітянських сил, то краще спрямувати його на перспективніший людський матеріал, який потім міг би утворити лікувальне середовище для тяжко хворих.  Таким перспективнішим матеріалом є діти. Свідоме й розумне виховання дитини забезпечує достатній імунітет проти яничарства, але до такого виховання суспільство сьогодні не здатне. Якщо й трапляється розумне виховання дітей, то не стільки завдяки свідомості виховників, скільки силою інерції давньої, традиційної, налагодженої до автоматизму етнічної педагогіки. Втрата, точніше, невжиток народом своєї культури спричинює, серед інших деградацій, і байдужість до виховання та освіти дітей. Безпритульних дітей сьогодні значно більше, ніж ми бачимо; мільйони батьків, вдягнувши й нагодувавши дитину, виганяють її з хати – здають у тюрму під назвою „школа”; а багатьом цього не досить, і вони ту дитину ще засилають у різні гуртки, секції, студії, курси – куди завгодно, аби воно на голові не сиділо. А там – у школі, гуртку і т. д. – на дитину вже чекають не дочекаються професіонали, які люблять її ще палкіше, ніж батьки... Дітям справді немає куди притулитися. Безпритульні. Неосвічені, привчені до брехні й не привчені до роботи, хіба ж не підуть вони в яничари?  Усвідомлення масштабів руїни виховної та освітньої культури має стати першочерговим духовним подвигом українців, бо без цього – найважчого – кроку не буде дороги нагору.  Висновки  Епоха імперій, колоній, прямих брутальних загарбань доходить кінця. Це не означає, що не буде більше грабунку, визиску, паразитизму. Навпаки, християнська цивілізація досягла таки того рубежу, коли дармоїдів стало більше, ніж виробників, і комусь треба буде їх годувати, бо працювати вони не хочуть, не вміють і не будуть. Вони прекрасно засвоюють принципи демократії, а тому не вимруть ні від голоду, ні від сорому. Зупинити їх розмноження неможливо, а вбивати негуманно. Це означає, що світ мусить переходити до воєн безкровного типу. Починається така собі гуманна епоха глобального соціалізму, коли народи підігріватимуть і підсмажуватимуть одні одних на повільному вогні – щоб, не дай Боже, не проливати кров людську…  Які шанси України у цьому грядущому всесвітньому соцзмаганні?  Дуже високі шанси:  1. Ми ще й досі не втратили того розуму й таланту, який формувався протягом кількох тисяч років напруженої й різноманітної праці, що її вимагала наша земля.  2. Ми одержали грандіозний досвід виживання – лицемірства, тихої наполегливості, пристосування до нестерпних умов.  3. Нас перестали відстрілювати, механічно й масово знищувати. І, схоже, це вже не повернеться.  4. Ми маємо – юридично – територію й державу.  Як реалізувати ці шанси?  Передовсім – здихатися найтяжчої масової психічної хвороби – яничарства. Тобто, усвідомити й вирішити проблему національної освіти. Тобто, розірвати зачароване коло – а інакше не буває. Лише після цього можна буде всерйоз говорити про феномен українства і світову місію української культури. Говорити можна й тепер, та немає кому слухати. Джерело: сайт , 06.08.2011.   www.vesna.org.ua/txt/trylisv/yanychar.doc додав: А.Грабовський, Дебальцеве. 06.08.2011. За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор. дається обов’язкове посилання на джерело. оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає за фактичні помилки, яких вони припустились.