Тут створювалась дивізія

  З польською конспіративною мережею Антоній Маріянський зіткнувся відносно пізно. Так, до нього доходила розрізнена інформація, що щось десь відбувається, але нічого

Перша конспірація

-  В околицях Радович вирішили, що нема чого чекати та потрібно готуватись до відсічі української напасті. Ото там повстала перша конспірація під керівництвом Теофіла Надратовського на псевдо „Znicz” (священний вогонь – перекладач) , що походив з села Осечника побіля Радович. Він скупчив навколо себе кільку людей. Водночас, як пізніше вже довідався, керівництво польського підпілля на терену ковельського повіту не відкидало спроб погодження з Українцями. Останні ж бо невпинно повторювали, що не хочуть мордувати Поляків, що хочуть жити з ними у згоді та спільно боротись з німцями. Ошукували Поляків, щоб вони не лякались, не втікали, бо ніщо їм не загрожує. У дійсності ж були то хитрощі аби заспокоїти Поляків, та, відтак, не довести їх до створення самооборони. У світлі пізніших подій це стало суцільно зрозумілим. Для погодження з Українцями керівництво польського підпілля вислало до керівництва Організації Українських Націоналістів свою делегацію у складі відомих на Волині поета Зигмунта Румеля та поручника Кшиштофа Маркевича. Вони отримали належні повноваження від делегата уряду на Волинської Окрузі Казимежа Банаха. Делегація відбула на зустріч до Кустич на фірманці Вітольда Добровольського. Обидва делегати були в військових одностроях. Один з них позичив у Надратовського пілотку та пасок. З перемов вони вже не повернулись. Були подикунські замордовані. Розірвано їх кіньми, а рештки тіл порубано, розкидано невідомо де саме. Нікого з них не знайдено, навіть, за різними заходами й досьогодні. Вбивство делегатів стало останнім сигналом, аби створювати збройні відділи та скупчувати їх в більших пунктах. Днем 10 липня промаршували через великі українські села Тахачин та Пюрковиче до Засмик, де були з ентузіазмом вітанні, як я вже згадував, їх мешканцями. Це було початком формування підрозділу „Jastrzbia” ( Яструбів – перекладач), а заразом усієї 27 Дивізії Піхоти АК. Разом з жовнірами «Znicza” до Засмик прибули їх родини й стало оце початком створеної у цьому нашому селі самооборони. Не усім мешканцям Засмик це подобалось. Старші люди вжахнулись та сказали – це от тепер то Українці напевно прийдуть та нас вимордують! - Це вже буде кінець! Натомість молодь прибуття підрозділу з Радович сприйняла з ентузіазмом, дослівно скакала від радощів, й я  теж.

Село було типово польське

Підрозділ „Znicza” не випадково прибув до Засмик без родин. Це село найкраще надавалось до створення осередку самооборони. Село це було типово польське, добре зорганізоване. Розташування і топографія Засмик створювали добрі умови до оборони. Від Ковеля село відділяв великий ліс та важка для пересування песчана дорога. Від півдня село було добре захищено від інших українських осередків, таких як:  Чернеюв, Ождзютичин та Швіжин. Навколо Засмик були розташовані також невеличкі польські села, такі як: Станіславувка, Янувка, Радоми, Батинь, а також Грушівка та Стефанівка. Зі стратегічного погляду Засмики найліпше надавались на осередок самооборони.

 - Початкове підрозділ „Znicza” кватирував у господі Шлядевських, а пізніше перемістився до обійстя Замошцянських, - пригадує Антоній  Маріянський. – Група ця швидко почала збільшуватись, школити напливаючих  добровольців. Своє навчання вони проводили у спосіб цілком відкритий. Підрозділ маршував селом, виходив у ліс й т.п.. Скорі його командиром став поручник „Jastrzb”, себто Владислав Чернінський, який увійшов до волинської легенди. Це був вчитель, що перед війною закінчив Школу Підхорунжих Піхоти, та мав великий талант командування, а також військові та загальні знання. Він ввів у підрозділу тверду дисципліну. Надихав жовнірам дух боротьби й потрафив також заразити ним мешканців, навіть, отих найбільш незгодних та застрашених. Розуміючі, що Засмики є сіллю в очі Українцям, аби знеохотити їх від нападу, провадив з ними щось на зразок психологічно-пропагандової війни. Постійно поширював поголоски, що до Засмик напливають нові військові підрозділи.

Офіцер кличе  „Намагався так проводити навчання підрозділу, аби навколишні Українці думали, що він є кількаразове більшим. Декотрі навколишні Українці повірили, що Поляки в Засмиках мають на озброєнні навіть гармати. „Jastrzb”, показуючи підрозділ мешканцям українських сіл, брав з собою також й неозброєних добровольців, аби ж то з далі підрозділ надавався на кількасот. Розголос про Засмики зростав щодня та будив острах в Українцях. Однак, їх командири не хотіли дати спокою Засмикам. Наприкінці серпня пред’явили селу ультиматум, що як до 1 вересня до 12-ї години не складуть зброю, то українські сили вдарять на село та спалять його дощенту. „Jastrzb”, маючи до диспозиції тільки п’ятдесят жовнірів, постановив ударити першим. Маючи досконалу розвідку, знав, де у літинському лісі стаціонують бандерівці. Ударив на день раніше у вівторок 31 серпня вранці. Чітко пам’ятаю, бо ж сам у якості жовніра підрозділу брав участь в атаці. Користуючись ранковою імлою, ми підійшли до бандерівського табору в літинських лісах з тилу, повністю їх заскакуючи. Поручник „Sok”, нічний парашутист, що недавно був присланий до підрозділу, підкрався найближче та вкинув гранату в їх штаб, що стало сигналом атаку. Бій був короткотривалий, п’ятнадцать, найбільш двадцять хвилин. Українці, яких за нашими даними було шістсот, рушили до безладної втечи. Показали вони дуже низку, практично ніяку бойову вартість, й не потрафили битись з вишколеними жовнірами. Потрафили тільки воювати з беззахисними, а найліпше їм це йшло з жінками та дітьми. З нашій сторони загинув тільки один жовнір Станіслав Романкевич „Zajc” (Заяць – перекладач), та кільку було поранено. Здобули ми кільку карабінів та один кулемет. Отримана перемога над бандерівцями для нас була великим психологічним піднесенням. Вона переконала усіх, що бандерівців без труда можна побити. Підняла мораль підрозділу та повагу до командира. Це стосувалось також мешканців Засмик та навколишньої місцевості. Почувались піднесеними. На погребу „Zajca” ксьондз Міхал Жуковський оголосив повстання «Вільної й Незалежної Засмикської Рeчiпосполитої”. Відтоді почався справжній наплив до польського війська. Підрозділ швидко розростався, але не мав й хвильки спокою. Тепер ми мусили виступити до Осечника, аби евакуювати їх мешканців до Засмик, бо їм грозило ви мордування.

Військо не для дітей Тоді пан Антоній формально ще не був у штаті підрозділу. Шістнадцяти літ віку мав брати участь тільки в акціях з самої оборони села тільки як доброволець. „Jastrzb” дотримувався засад, що військо не для дітей…

По перепочинку в літинських лісах бандерівці вочевидь хотіли дати відповідь на Засмиках, змити з себе ганьбу хижаків та зліквідувати джерело самооборони, мордуючи усе село. Вісті про те, що проманіфестована у ньому Засмикська Річпосполита”, що мала розростатись, були ним геть не до шмиги. Маючи провести концентрований напад на Засмики, стягли вони дужі сили.

- За деякими джерелами Українці згромадили побіля двох тисяч осіб, - говорить Антоній Маріянський. – коли б вони за атакували, то Засмики були б ліквідовані. Підрозділ „Jastrzbia” не спромігся би їх оборонити. Вціліли через випадок. Німці з Ковелю їхали до Купічова за збіжжям та наштовхнулись на Українців. Зав’язався бій, який перейшов в облогу на бандерівців на великому обширу. Німці підтягнули підкріплення, авіацію та бронепотяг. Безперервно кружляли над полем бою розвідувальні літаки, відслідковуючи пересування тереном бандерівців, спрямовуючи на них вогонь гармат та бомбардувальників. Бій тривав з перервами три дні.  Бандерівці були пригнічені й кільку місяців аж до Різдва Христового 1943 року Засмики мали «святий спокій”. Німці у часі пацифікації в Абрамовичах вбили чотиридесять осіб. Підрозділ „Jastrzbia”, який удався до цієї місцевості щоб поховати вбитих, знайшов в одному з домів двійко живих діти. З’ясувалось, що Німці зігнали усі родини до так званого льоху, себто, півніці та вкинули туди гранату. Матка своїм тілом прикрила дівча й тому вона вціліла. Не був вбитий також й її брат-близнюк, який зостався в ліжку вдома під периною. Жовніри поховали родину на підвір'ї, а дітей забрали з собою. Пізніше дівчинку завезли до шпиталю в Ковелю, бо була легко поранена, а її брат зостався в Засмиках. В підрозділі „Jastrzbia” служив то їх старший брат з родини. Воєнна доля вцілілих близнят  так повелась, що були вони роз’єднані, та знайшлись випадково в Камениці поблизу Мястка за тридцять років по війні…

-  У нашому домі мешкало п’ять чи шість родин, - згадує Антоній Маріянський. – Умови були дуже тяжкі, власне з погляду харчування. Скільки усього люду скупчилось в Засмиках, не знаю. Певно, досить багато. Підрозділ «Яструба” швидко розростався, і з напливом добровольців швидко збільшився до кількости батальйону. Це було його найважнішим завданням. Боротьба з німцями за станом речей мусила відійти на другий план.

Marek A. Koprowski  Марек А. Копровський

Джерело: сайт Фундації Допомоги Полякам Сходу, 05.04.2011.