ідея творення антиросійського блоку...

Коли б українська армія в Донбасі дійсно протистояла армії російської, то напевно лінія фронту не пролягала би у тому місці, де наразі пролягає, тож би світові медіа доносили би найбільше про бої української партизанки в околицях Одеси. Однак, якщо є інакше і в дійсності в Донбасу -, як стверджують більшість медіа, - дійсно воює регулярні російські війська, то є це аргументом мілітарній слабкості Росії.

А чиж,  Росія такі є державою з поважним потенціалом?

Здоровий глузд і державні інтереси наказували би уникати зудару з такою державою до моменту безпосередній загрози польським національним інтересам. Якщо такі конфлікт є неминучим, то воєнне мистецтво у свою чергу наказувало би учинити ареною того конфлікту територію, найбільш віддалену від власних кордонів. У нашому випадку ці критерії виконує Донбас.

Та саме ставлення української влади викликає сумніви. Щодо проводимій – як вона стверджує – регулярній війни з Росією, вживає зашифрованого терміну “операція антитерористична”, що заразом виключає стан війни з іншою державою, - тим більше, що Київ не визнає Росію за антитерористичну організацію, а тільки за державу, з якою утримує дипломатичні стосунки. То веред ким врешті бороняить нас Українці в Донбасу?

Якщо таки є правда про український конфлікт, то, - слушно чи ні – вина за це покладена на Російську Федерацію, що має наслідками санкції та виразне послаблення її позицій на міжнародній арені. Та врешті наскільки Крим є для Украйни кровавою рана, то ж такою саме раною є він для Росії, і, водночас, для України Донбас. Маємо справу з ситуацією, в котрій втрачають обидва сусіди Польщі, втягнуті в конфлікт, закінчення якого лежало б в інтересах обидвох держав.

Державні інтереси Польщі вимагали би прийняття позиції можливого нейтральній та пильного спостереження за війною на Донбасу. За суттю справи Польща не є у стані абияк допомогти Україні, - поєднані потенціали Польщі та України не перевищували би російського потенціалу. Такий польсько-український альянс вимагав би американської парасольки, що спричинило би де-факто виникнення американо-російського конфлікту. При такому розкладі Польща не виконувала би інакшій ролі аніж як фронтова держава. Вернімось до старий воєнній засади ведення війни поза власній території, пригадаймо собі, яким арсеналом диспонують обидві великі держави, після чого спробуймо виобразити собі, яки ж то наслідки виникали з їх застосування для Польщі.

Росія, примушувана США до відступу, для збереженні собі, прийме оборонні кроки, що для її безпосередніх сусідів стає загрозою. Парадоксально, ще створює шанс для реалізації польських інтересів. “Для нас оптимально є те: Росія відсунута до великоросійських етнографічних кордонів, скинута зі становища великої держави, користуюча з міжнародної опіки, підлегла чужого економічного контролю, однак ще досить небезпечна на народів – фінляндського, естонського, латиського литовського, білоруського і українського, аби ті народи шукали в Польщі опертя і опіки,” – писав Роман Кноль, близький співпрацівник Юзефа Пілсудського.

В існуючий російської ситуації здається занепокоєним є президент Білорусії. Не є прихованим, що впав він у власноруч поставлену пастку, безальтернативне тримаючись проросійського курсу для Білорусії. Це створювало би шанс для реалізації польських державних інтересів, коли б тільки політика Варшави не була б похідним від політики Вашингтону, проте в випадку вірогідного виходу з тієї залежності, ефектом якої є неустанне підкопування під позиції Лукашенка в надії на “майдан” в Мінську, - за відхід з такого типу krucjaty (одна з рицарських воєнних виправ середньовіччя – від перекладача) Лукашенко міг би заплатити Варшаві польськими школами в Білорусії, польськими назвами місцевості та вулиць, коротше кажучи: створенням ідентичних умов для Поляків в Білорусії, які мають Білоруси в Польщі. Не потрібно тут додавати, що такого типу концесії для Поляків в авторитарній державі компрометували на міжнародній арені сусідню Литву з погляду трактування польської меншини, настільки наскільки Варшава волила би діяти у цієї сфері.

 В польської закордонної політиці домінує загальний мінімалізм, - та й ще до того  опертий на фальшивих посилках. Однією з них є, трактований як догма, погляд, що чим далі на схід відсунута Росія, тим краще для Польщі.

Тимчасом, західний кордон Росії перебігає більш-менш там де й XVII віці, а при тому розкладу Польща не є такі сильною. Отут об’являється друга догма, а власне, що Польща за жадних умов не повинна межувати з Росією, бо це само по собі становить для неї смертельну загрозу.

Тимчасом, західний кордон Росії перебігає біль-менш там, де й був у XVII віці, а помімо того Польща такі не є сильна, Отут, об’являється друга догма, а власне, що Польща за жадних обставин не повинна межувати з Росією, бо то становить само по собі для неї смертельну загрозу.

Погляду на мапу вистачить, аби впевнитись, що Польща сучасна межує з Росією і при тому існує, хоча російське військо не стаціонує в Варшаві. Ба більше – коли то Росія мала собі таку волю, то могла би заатакувати Польщу вже зараз, й розташування лінії фронту в України не мали тоді великого значення.

 Річ ясна,  сусідство з мілітаризованою калінінградською області мусить викликати обґрунтований дискомфорт. Такі почуття викликав й перед конфліктом в Україні, тож тим трудніше пов'язати справу перебігу фронту на Донбасі з евентуальною мілітарною загрозою зі сторони Росії для Польщі, та тим трудніше визнати правильність твердження, що якби в Донбасу українська армія воює також за Польщу, або, ще більше, за Європу.

Догмі про зв'язок довжини польсько-російського кордону, яка якби то обратне пропорціональна до потуги Польші, суперечать елементарно історичні факти. Найсильнишою та найбільш значимою державою Польща була тоді, коли ж мала найдовший, ані найкоротший, - кордон з Росією за усю свою історію. Підпорядкування закордонній політики цілям, визначеним на фальшивих посилках, не провадить до реалізації національних інтересів.

Коли б уважно потрактувати зміни кордону з Росією як першорядну ціль, то належало би усунути зі складу Польщі вармінсько-мазурське воєводство, яке, як незалежний побут, відділяв би нас від Російської Федерації. В іншому випадку належало би констатувати, що межуючи з Росією Польща, однак може існувати, і якщо нам щось загрожує зі сторони Росії, то не напливає це з українського напрямку, радше найбільш з півночі.

Хочемо ми того, чи ні, але на відтинку південно-східному Польща має вже антиросійський буфер, і є це Східна Галичина і Волинь, від’єднанні від Польщі по другий світовій війні, де українська самоідентифікація утримана м. і. суб'єктивніми споминами “героїчних чинів ОУН-УПА”, і де людність була би готова ставити збройний опір Росіянам. Домінуюча там самоідентифікація є антиросійською та антисовійцькою, зміцнює її опір, який УПА ставила після війни Совітам. Чи само ідентифікація також є антипольською, чи культ УПА на Західної Україні означає антипольськість, про це можна дискутувати, та незаперечним фактом є те, що ота формація вдатно спричинилась до відсунення польського етнічного обширу, і що наразі замість покладатися на власні сили, на сили польського етносу, маємо в своїх кордонах націоналістичний, чисто український етнічний регіон. В польському інтересі є аби тутейший націоналізм був би якомога довше заангажований в конфронтацію на Донбасі та в боротьбу за повернення перед майданних кордонів України, аби обезкровив Росію та, заразом, обезкровив самого себе.

 Білорусь, хоча й має на своєму терену російську воєнну інфраструктуру, також виконує роллю буферу, допоки є формально незалежною державою. Правда Захід докладає зусиль, аби впхнути її в обійми Росії, бо ж до того провадить ізолювання цієї держави, та наміри проведення в неї “кольоровій революції”, проте сам Лукашенко більш зацікавлений незалежністю своєї держави, аніж бути губернатором під Москвою. Проте, важко заперечити враження, що і Польща, і Білорусь є предметами гри Захід-Росія, при чому Польща виконує роллю знаряддя на кола білоруського відповідника “майдану”, а Білорусь є тереном, на якому Сполучені Штати хотіли би наблизитись до російських кордонів. 

В цієї ситуації, зумовленої зростанням російської загрози, пошук Мінськом порозуміння з Заходом, був би шансом на корисний уклад зі стороні Польщі та концесією для польської національної меншини, що там живє. Вистачило би відмовитись, з пункту бачення польських інтересів, від підтримки білоруської антилукашенківської опозиції за гроші польського платника податків, а стан стосунків з Білорусією узалежнювати виключне від становища тутешній польської національної меншини. Російський пресинг тут міг би фактично позитивно придатись до польських державних інтересів.

Третьою догмою, якою керується польська закордоння політика, є фіктивна конечність існування буферів, які б відділяли нас від Росії, й які обумовлюють існування Польщі. За ситуації слабкої держави, якою є Польща, кордон з Росією на усьому східному відтинку дійсно прирікав нас на роллю васала Росії або Німеччини, - правдоподібно територіально урізаного кондомініуму.

Однак для більшості Польща в сучасних кордонах з наявними від сходу буферами є ціллю самою у собі. Цей згубний мінімалізм навіть обгрутований історичне – передрозбірова Польща не була якби-то Польща, тільки невизначена Річпосполита, - що найбільше “багатонародова” (польсько-литовська-білорусько-українська – т.д.). Не вдаючись до глибший дискусії на цю тему, варт тільки запитати: чим проявилась ота “багатонародовість”, як скоро Поляки становили корінну людність Вільна, Мінська чи Києва, а Литвини, Білоруси чи Українці не становили корінної людності Варшави, ані жадній інший частини Річіпосполитої, яка була беззаперечно польською?

Внаслідок відсунення наших кордонів поза польської держави залишились би тисячі наших родаків, й нема чого з того факту радіти, хиба вершиною мрій Поляка має бути життя в кордонах іншої держави. Власне таким коштом, - драматичного відступу на захід – посідаємо буфери від Росії, замість межувати з нею в околицях Полтави, Смоленська чи Пскова. Причиною упадку передрозбірової Річіпосполитої не була ж то територіальна експансія на схід.

Бо чим ж ні найліпшим буфером для Польщі перед абичим не є самі Поляки? З точки зору інтересів держави і народу такє просунення в безкінечність, є поразка, ані цінність. Межування з іншими державами ніж Росія, в теперішній ситуації є тільки мінімізацією втрат, і нічим іншим що належало би трактувати як лапання Пана Бога за ноги [тут: за біблійною міфологією – дякувати Богові… - від перекладача].

За суттю речей існування буферів, які б відмежовували нас від Росії, мали б для нас сенс тоді, коли ж бо в тих державах плине польське національне життя, в іншому випадку сусідство з організмами, яку унеможливлюють Полякам культивування своєї самоідентифікації, перестає бути вартістю.

Є ще один довід, за яким є засадничим пріоритетне трактування інтересів родаків на Кресах.

Якщо ж бо почнемо в ім’я абичого їх собі “відпускати” чи “присвящати” , то тим самим відберемо у власній національній спільноті її моральні підстави – зробимо безсенсовим наше власне політичне існування. За суттю з такою власне ситуацією маємо чин от вже 25 літ.

Сьогодні відродження національної спільноти потрібно нам як повітря. Не замінить нам того ані буття спільнотою “теплій води в крану” (тут: принади побуту в ЄС – від перекладача), ані буття анти-Росія, це останнє зрештою є упокорення для народу з-понад 1000-літньою історією.

Теж не потрібно нам злитті з Литвинами, Білорусами і Українцями у спільноті вкойсь не окресленій „Rzeczypospolitej”, бо по-перше, хочемо наперед залишитись Поляками, а по-друге, бракує адресатів для тієї концепції у відповідних країнах. Пропагандисти ідеї Міжмор’я не мають хисту розумітися в категоріях національного інтересу і тільки національного (сама концепція польської національної спільноти, існуючої понад сучасними кордонами їх вражає – є досить “ендецька” та замало “річпосполитанська”). З цього власне поводу не є стані зрозуміти течію мислення еліт в Києву чи Вільну і місцевих народів, які не хочуть бути громадянами Річіпосполитої, а тільки Українцями в Україні чи Литвинами в Литві.

За цим усім зроблення з сучасній Річіпосполитої машинки, призначеної виключно до ушкодження Росії, приречує Поляків у Литві, Білорусії та Україні або на асиміляцію з тутешними етносами, або на роллю антиросійського бамперу на служби інтересів непольських.

Понад то, пропозиція антиросійського союзу у формі, наближеної до давній Річіпосполитої, ігнорує узагалі те, що існує об’єктивно й чого ми невзмозі змінити, - національну пам'ять Українців чи Литвинів. Українці трактують передрозбірову Польщю як неукраїнську окупаційну структуру, а тому немає можливості аби з нею в абиякий спосіб ототожнюватись. Литвини у свою чергу трактують Велике Князівство Литовське як організм виключно литовський (в сьогоднішньому розумінні того поняття), а союзи з Польщею розглядають негативно, бо ж спричинились вони до полонізації їх еліт та частки етносу. Тому, чому мали би хотіти вернутись до тієї структури? Шкода, хиба тільки Поляки – єдиний історичний нарід серед тих інших, – є в стані присвятити власну самоідентифікацію, та свої найбільш життеві інтереси – для цілі ушкодження Росії.

Тож концепція та розбивається о реалії іншого роду. Як ж бо має ідентифікуватись з антиросійською структурою русскомовні на загал Білоруси, в яких національна самоідентифікація не виключає ідентифікацію з широко поширеною російською культуровою спільнотою [наприклад Ришард Радзік, “Ким є Білоруси?”]? Хочемо ми того чи ні, але Лукашенкові, - хоча й не конечне з помислів патріотичних, - залежить на незалежності Білорусії. Потрібно пам’ятати, що в 1994 році він навіть не був фаворитом Кремля,- в тієї ролі виступав його конкурент В’ячеслав Кебич. Тимчасом, власне на Лукашенка скеровані зусилля польської дипломатії, - і то не в ім’я польських інтересів, а інтересів striste антиросійських, що то усе не є тим самим.

Пропонування Україні концепції антиросійського союзу у свою чергу загрожувало би територіальній цілісті цієї держави. Як то мислять собі пропагандисти цієї концепції заангажування людності Одеси, Харкова чи колись Донецька в проект відновленої Річіпосполитої, як скоро цей історичній досвід є для них чужим? Річпосполита ніколи не сягала до тих теренів, тож їх мешканці з об’єктивних причин не будуть ідентифікувати себе з такими проектами. Україна бо ж бо є яскравим прикладом того, що СССР не розпався по швах національних, й тому вона власне виконувати або роллю пояса нічийної землі, де людність русска та русскомовна мала б забезпечити собі першість, або стала би державою розпаду внаслідку ґвалтовного перетягнення вздовж якогось вектору. Галичина і Волинь не мають найменшого наміру ставати частиною “русского миру”, проте Донецьк, Харків чи Одеса ніколи не захочуть були частиною блоку, що спрямований на Росію.

За цих обставина заангажування Польщі, - себто фронтової держави НАТО, - в конфлікт на Донбасі напевно було би в інтересах України, яка старається якомога, аби максимально зробити його міжнародним та показати як боротьбу Європи з Росією, Заходу зі Сходом, цивілізації з варварами. Здається, що представляючи у такий спосіб конфлікт в Україні у польському Сейм, Петро Порошенко сам не вірив в то, що він говорить. Однак цей бенефіціант української олігархічної системи, міліардер і політик, що до того ж мав участь у створенні Партії Регіонів, та участував в її урядах як міністр, досконало знав, що польські політики йому повірять.

[    Д О В І Д К А

Marcin Skalski Марцін Скальський Натепер опублікував: Strona www.kresy.pl

Artykuy: 2150 Galeria: 38           ]

22/12/2014/ Джерело:

http://www.kresy.pl/publicystyka,opinie?zobacz/porzucmy-utopijna-idee-tworzenia-antyrosyjskiej-miedzynarodowki

Переклав з польської мови: А. Грабовський

24.12.2014. Дебальцеве:

За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.

При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.

Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає

за фактичні помилки, яких вони припустились.

Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.