І тому зі всього світу прибувають до України люди різних національностей, правдами і неправдами влаштовуються тут, народжують дітей зі своїм кольором шкіри, приносять з собою свої традиції, переконання, ментальність і свої погляди на подальші перспективи існування України.
Для багатьох Китайців, Африканців, Індусів, В’єтнамців, не кажучи вже про нещодавно прибулих Росіян, Україна стала благословенним краєм, де ніхто не обмежує народжуваність, не переслідує за переконання, де життя щоразу більше нагадує шоу-базар, й де, як на базарі, завжди можна знайти собі справу не лише заради шматка хліба.
Тим паче, що Українці не можуть дати собі ради і ладу у власній державі, а лише нарікають на перешкоди, що їх створюють інші, а тим часом самі нічого ладнати по суті не збираються.
І так вже скоро двадцять років: оберуть чергового чоловіка на посаду глави держави, назвуть його Президентом, виставлять його портрет, як ікону, в усіх службових приміщеннях офіційних організацій та установ, а далі «умивають руки» і лише моляться на нього.
Заходиш у будь-яку школу, а там – на урочистому місці – Герб, Прапор і портрет Президента України. Щоб діти знали, з кого брати приклад.
Так само й в кожній військовій частині.
Офіціоз відкидає здоровий глузд і не визнає фактів, тоді як брехня, яку повторюють багато разів, набуває значення правди державної ваги.
І тоді вже не є важливим хто ти, на що ти здатний і чого від тебе чекати. Бо ти – вже не просто ім’я і прізвище, а Посадова Особа, а отже тобі належить Наше Шанобливе Ставлення, яке логічно переходить в ідолопоклоніння перед Посадою. На найближчі п’ять років.
Адже всім відомо: Президент в Україні – це як священна корова в Індії – особа абсолютно недоторканна і непідвладна для жодної критики. Бо посада глави держави – це індульгенція на відпущення всіх гріхів: минулих і майбутніх.
Головне – це бути обраним на Посаду. А далі, незалежно від діяльності на цій Посаді, навіть після звільнення з неї, матимеш царські привілеї до кінця життя за кошт громадян держави. І жодних обов’язків, за виконання яких треба перед цими громадянами відповідати.
Це лише в цивілізованих країнах, де громадяни себе шанують, до відповідальності може бути притягнена будь-яка службова особа (як, наприклад, цими днями постав перед судом колишній прем’єр-міністр Ізраїля).
А якщо громадяни якоїсь держави себе не шанують, тоді й інші держави не вбачають підстав для шанобливого ставлення до такої країни.
Отож і поміркуйте, що робитиме Росія, її керівництво та її народ, знаючи, що Українці не можуть дати собі ради й ладу у своїй державі?
Російська багатогранна, багатоаспектна, багатогалузева, повзуча експансія на Україні вже давно стала фактом, а нині, після президентських виборів, лише набуває подальшої ескалації. Причому, вітчизняні колаборанти діють цілком синхронно із закордонними партнерами.
І тому зовсім не випадково, що саме зараз, після входження на посаду чергового президента України, народні депутати України отримали персональні листи з пропозицією (тут і далі цитую мовою оригіналу):
«Предлагаем начать работу с создания в первом полугодии 2010 года организационного комитета и выработки принципов работы по воссозданию Единого государства. Ваше мнение по началу этого строительства (…) прошу сообщить».
Так закінчується лист від 2 березня 2010 року за підписом голови Комітету з економічної політики та підприємництва Державної Думи Росії Є. О. Федорова.
До листа додано текст на семи сторінках під заголовком «Принципы работы по воссозданию на пространствах Украины, Белоруссии и России Единого государства (2010-2020 гг.)».
Тобто Росія вже запускає цей проект «в роботу» і справа лише в деяких подробицях, як от щодо « Ваше мнение по началу этого строительства…» .
Ідеологічною основою будівництва («воссоздания» ) єдиної держави є відома міфологема про Київську Русь, як «колиску трьох братніх народів». Щоправда, аівтори проекту «строительства» нині пішли далі й розвинувши цю кон’юнктурно-політичну тезу, вивели її на рівень провідного гасла, яке епіграфом поставили перед назвою проекта:
«Украина–Белоруссия–Россия: от исторического единства народа – к единому государству».
Тобто автори проекту вважають, що існували не три народи , а один; не три нації, а одна-єдина. А щоб легковірні Українці не дуже пручалися у мовному питанні, в проекті пропонується зробити дуже просто: одразу три мови оголосити державними (!?). Яка з них залишиться насправді – годі говорити.
Але чи не найголовнішою «родзинкою» цього проекту є те, що столицею «воссозданного Единого государства» має бути… Київ (!).
Ідея – просто блискуча! Кращого способу ліквідації України, як держави, годі придумати.
Тоді до Києва переїздить московське керівництво, а такі «дрібниці», як українська мова, культура, ментальність, традиції, право на національне самовизначення, Помісна Українська Церква, освіта, право, історія, національні герої, оборона, міжнародна політика в інтересах Українського Народу тощо автоматично усуваються зі сфери вжитку.
Усуваються, бо нові керівники «порешают все вопросы» в інтересах своєї панівної нації, яка формує імперію ХХІ століття і якій потрібні на Україні лише територія, разом із всіма природними ресурсами.
Показовим є останнє, жирно виділене речення цього проекту:
«Мы убеждены в том, что главным и ключевым условием реализации нашего геоисторического проекта является последовательное интеграционное государственное строительство в целях создания к 2020 году нового высокоэффективного Украинско-Белорусско-Росийского государства со столицей в Киеве, объединяющего регионы от Кольского полуострова до Крыма, от Карпат до Сахалина, от Буга до Байкала».
Основні постулати, що їх поклали автори проекту в цю «будову» нової імперії (під назвою …-Росийского государства ; нехай тимчасовий додаток Украинско-Белорусско «единое образовательное пространство» , конкуренція щодо США, НАТО і ЄС.
Як вважаєте, якою мовою викладатимуть в навчальних закладах«единого образовательного пространства» ?
Варто процитувати деякі інші фрагменти цього проекту, які чітко вказують на його мету – створення потужного геополітичного і геоекономічного утворення, в якому інтереси громадян будуть підпорядковані інтересам імперіалістичної стратегії великої російської держави, яка не правдою, а своєю потугою прагне конкурувати у світі:
«Единство народа позволит добиться кардинального повышения производительности труда» (добиться – це від слів бити й добити ),«Создание общего продовольственного резерва (…) это гораздо выгоднее…» (як відбувалось створення «общего продовольственного резерва» у формі «продразверстки, продналога», а потім шляхом Голодомору, сподіваюсь, читачі ще пам’ятають).
«В 2010-2020 годах Украина, Белоруссия и Россия создадут единую общественно-государственную систему, …будут созданы надгосударственные органы, которым (…) будут передаваться функции национальных государственных органов власти и управления».
Отже: єдина Конституція, єдині збройні сили, єдина поліція, єдина служба безпеки, єдиний ГУЛАГ! Воркута, Сибір, Норильськ, Колима вже чекають на Українців!
Це в країнах членах НАТО кожна країна вирішує самостійно, чи надсилати своїх хлопців до гарячих точок, а якщо надсилати, то куди, скільки, на який термін і за яких умов. І тому вступати до НАТО не хочуть наші доблесні регіонали, комуністи та іже з ними. А от у єдиних збройних силах єдиного …-Росийского государства буде «краще». Бо там вже ніхто не питатиме, чи хочуть Українці захищати російські інтереси на Курильських островах.
Як переконливий аргумент на користь «воссоздания» російської імперії автори цього проекту висувають такий:
«…мы уже столетия жили вместе, и этот опыт позволяет значительно снизить риск повторения ошибок». А тому –
«В ближайшие десять лет (…) нам предстоит:
- добиться (знову битимуть?) предварительного согласия всех основных политических сил наших государств;
- сформировать наднациональные политические структуры и, прежде всего, политические организации, общественные объединения (…) основной целью которых станет формирование широкой общественной поддержки идеологии создания единого государства. В последующем на их основе будут сформированы полноценные политические партии единого государства».
Дивовижні перспективи відкривають перед Україною московські мудреці!
Проте, з іншого боку, хіба Українці за підсумками минулих двадцяти років не дають для Росії підстав для подібних проектів? У кожному разі, до Поляків з подібними пропозиціями Москва не звертається.
Бо що означає « добиться предварительного согласия» та«формирование широкой общественной поддержки» в умовах панування в Україні нинішнього проросійського альянсу Партії регіонів з комуністами і ющенківською частиною нунсівців?
І хіба цей альянс, нещодавно приведений до влади «нашими щирими» Українцями, не є прообразом майбутньої української секції«полноценной политической партии единого государства» ?
Зрозуміло, що до цієї «полноценной политической партии» увійдуть також нинішні антиукраїнські рухи, як «Русский блок», «Крым – с Россией», «Союз советских офицеров», вітренківці та їм подібні. Адже не секрет, що своїми агентами впливу Росія забезпечила Україну достатньо й на дуже високих посадах.
Тому процес «формирования широкой общественной поддержки» вже відбувається і цілком готовий для реалізації у проекті створення нової імперії, в якій «Процесс формирования органов власти завершится (…) выборами в парламент единого государства, принятием Конституции…» і, звичайно, обранням імператора…
Я ще раз поздоровляю наших «рідних» націонал-демократів та інших галасливо-гаслових патріотів, які у своїй яловій патетиці не хочуть бачити далі свого власного носа, а органічно притаманний конформізм дозволяє їм за будь-якої влади процвітати й навіть збагачуватись. І не лише державними нагородами.
За «конкретикою» донецьких олігархів, котрі будують новий порядок в Україні, цілком логічно вступає в дію конкретика московських фахівців з «строительства нового высокоэффективного …-Росийского государства со столицей в Киеве,(…) от Карпат до Сахалина» .
Бо в Росії мали можливість упевнитись в тому, що не лише впродовж 345 років під гнітом Московії, а й впродовж 20 років незалежності Українці виявили повну неспроможність взяти в свої руки відповідальність за свою Батьківщину.
Дехто навіть починає сумніватися, чи це є можливим – бути незалежними, коли маєш такого «конкретного» сусіда, як Росія, котра вважає Українців боягузами.
Щоправда досвід Поляків чітко демонструє, що Націю, яка себе поважає, поважатимуть також сусіди. Але хіба досвід Поляків може бути прикладом для хронічно переляканих і по-дитячому самовпевнених Українців?
А скільки громадян України, незалежно від національності, вже мають російські паспорти?
А головне: скільки громадян України готові до останньої краплі крові захищати свою Батьківщину від ворожої агресії?
Ці питання поставив не я. Їх вже давно поставив Бог і ситуація в Україні, а нині ще й цей офіційний лист Є. О. Федорова, депутата Державної Думи Росії.
Євген ҐОЛИБАРД
передрук надав: А. Грабовський
16.06.2014. дивись сторінку http://www.plukr.org/page158.html
Коментарі