Польська окупація Західної України

українські в міжвоєнний період [між 1 та 2 світовими війнами XX в. - перекладач]. Тож тому належить трактувати його як історичне опрацювання, радше як спробу антипольської української публіцистиці. Нашою ціллю є показати Читачам в який спосіб наша країна та її історія розглядається частиною українського суспільства

http://www.kresy.pl/kresopedia,historia,miedzywojnie?zobacz/polska-okupacja-zachodniej-ukrainy-w-latach-1918-1939-jak-to-bylo

Нерідко в публіцистиці можна роздивитись ностальгію за «цивілізованим європейським світом”, створеним польською владою після 1 Світової Війни та знищеним урядом Совітів в 1939-1941 роках. Навіть з’являється переконання в позитивних результатах польської влади, яка провадилась у тому регіону в період 1918-1939 років. Заперечується її окупаційних характер, оскільки ж Західну Україну (Східну Галіцію та Західну Волинь) приєднала не Польща, але Рада Ліги Націй в 1923 році, а Поляки розвинули міста, забезпечили економічний та культуровий розвиток.

Проте, характер польського режиму не був демократичним. Його можна окреслити як, перед усім, авторитаризм з елементами окупаційного уряду.

Характер окупаційної влади визначений є істориками за такими критеріями:

встановлення контролю над територією при допомозі збройної інтервенції:

проведення політики (в економічній, культуровій, політичній сферах) на здобутих землях згідно з інтересами окупаційної влади;

пацифікація місцевій національній людності на окупованих теренах;

заходи на національну асіміляцію;

обмеження доступу мешканців окупованій території до найвищих державних посад;

депортацію корінної людності з окупованих територій;

притягнення місцевій людності до служби в збройних силах держави-окупанта.

Отож, розглянемо оту ситуацію відповідно до названих пунктів.

 1 листопаду 1918 року на руїнах австро-угорської  імперії у Львову повстала українська держава – Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), яка у день свого народження розпочала війну з Поляками, які хотіли перейняти контроль над Галіцією.

Польське повстання у Львову отримало підтримку зі сторони уряду новопосталої Другої Речіпосполитої Польської та виросло до розмірів міждержавного конфлікту. Ця війна тривала до літа 1919 р., а закінчилась поразкою Української Галицької Армії (УГА), що була завдана її армією Галлера. По цієї поразці уряд ЗУНР виїхав за кордон, УГА відступила за Збруч аби допомогти Дієвій Армії Української Народної Республіки у війні з більшовиками, а польське військо окупувала Західну Україну.

 Після польсько-більшовицької війни в 1921 р. Ліга Націй пішла на поступки голові Комітету Політичної Еміграції Костю Левицькому (колишньому вождю уряду ЗУНР) та погодилась визначити міждержавну та правну ситуацію Галіції в 1922 році. Йшлося про проведення у тому регіоні референдуму на тему статусу Галіції та надання політичної автономії тієї країні в межах польської держави. Однак же, в 1923 р. Рада Ліги Націй, без проведення референдуму, затвердила східний кордон Польщі та представила польському урядові пропозицію забезпечення Галіції автономії, яка остаточно була відкинута.

Окрім того, що статус земель Західної Україні в кордонах польської держави до 1923 р. не був визначений, а сам регіон знаходився під протекторатом Ліги Націй, польська влада почувалась там за господаря. Процес інкорпорації чергових територій посилився і йому товаришувало переслідування в усіх сферах активного життя.

У 1918 р. зліквідована була політична автономія регіону, - галіційський Крайовий Сейм і Крайовий Відділ (у сфері бюджету) були ліквідовані.

В царині освіти з 16 серпня 1919 року впроваджена була в життя заборона навчання у львівських університетах для української молоді, яка прийняла вже польське громадянство, але ще не відбула військову службу в польському війську.

У 1920 році польська влада провела неправомочний перепис населення Західної України з метою призову в 1921 р. Українців на службу в Військо Польське.

Від березня 1920 року до офіціального ужитку впроваджений був термін «Cхідна Малопольща”, та заборонено вживання назви Західна Україна.

Впроваджені обмеження або заборона діяльності українських організацій та громадсько-політичних, культурово-освітних чи спортових товариств, наприклад «Січ” була закрита в 1924 р., а діяльність «Сокола” обмежена тільки територією Галіції. Встановлений також щільний контроль за діяльністю освітнього товариства «Рідна школа”.

 Через ускладнення виборчій процедури, згідно з виборчим правом від 23 березня 1933 року, в органах місцевого самоврядування «обмежена” чисельність Українців. У системі державних органів виконавчої влади керівне становище займали виключно Поляки, а в законодавчих органах польської влади (Cейм і Сенат) на участі там Українців перешкодою стала конституція Польщі від 1935 року.

Окремим засобом, що слугував зміцненню окупаційного режиму, була розвинута система державної поліції. До сфери її обов’язків долучилась також функція апарату політичного тиску: з 1921 року полюція зайнялась дослідженням політичної діяльності, щоквартально готувала матеріали про настрої української людності, складала характеристики політичних та громадських організацій. Ці рапорті включали інформацію про конкретні особи, їх національність та соціальне походження, членство в політичних та громадських організаціях, та «cтепень небезпеки” для польської влади. Для неявного супроводу в державній поліції була впроваджена посада «конфідента” – таємного агента, завданням якого було забезпечення поліції інформацією про антидержавну діяльність.

Вже в 30-х роках поліція від складання протоколів та звільнень перейшла до більш рішучих дій, - розганяла мирні демонстрації. В державній поліції були створені спеціальні підрозділи (II та III відділи), завданням яких було притлумлення виступів проти польської влади. Другий відділ, так звана «двуйка”, займався контррозвідкою і його діяльність була спрямована проти Комуністичній Партії Західній України (так звана «п’ята колона” СССР), ціллю якої було створення незалежній українській держави.

Належить зазначити, що у карному кодексу тодішньої польської держави не існувало поняття політичного злочину, як то було в його совіцькому відповіднику (особлива частина Карного Кодексу Української Совіцької Соціалістичної Республіки – «контрреволюційні злочини” з поганій слави статтею 54). Однак же в документах внутрішній поліції прийнято було застосовувати термін «антидержавний”.

На арештах польська поліція відзначалась хамством та застосуванням фізичних тортур щодо арештованих Українців. Весною 1931 року арештованого крайового лідера ОУН Степана Охримовича було підвергнуте слідству з вживанням тортур, внаслідок чого Охримович помер.

Ще з 1919 р. на Західній Україні існував був особливий стан (постійна готовність армії до притлумлення повстання, обмеження переміщень, поліційна година). Особлива активність війська мала місце в 1923 році, коли то усе готувалось до притлумлення повстань з приводу спротиву проти рішення Ради Ліги Націй.

В польській державі з 1918 року існували надзвичайні військові-польові суди, себто суди зі скороченою (приспішеною) процедурою, які протривали до 1934 року. Вони розглядали справи й видавали вирок протягом 12 годин, а апеляцію можна було подати протягом 24 годи (у Великопольщі – протягом 48 годин). У 1920 р. воєнно-польовим судам надане було право виносити смертні вироки, й власне такий суд в 1932 році сказав на повішення українських націоналістів Василя Біласа та Дмитра Данилишина.

Польська судова система була заангажована в політичні репресії в Західній Україні, - воєнно-польові суди займались справами проти політичних противників польської влади.

Для ізоляції та перевиховання «небезпечних Українців” – Членів Організація Українських Націоналістів – в 1934 році створений був концентраційний табір для політичних в’язнів в Березі Картузькій. Одним з першим його в’язнів був Дмитро Грицай, майбутній генерал УПА і командир Головного Військового Штабу УПА. Цей концентраційний табір було був планований як тимчасовий (на один рік), однак же його придатність забезпечила йому можливість тривання до кінця Другій Речіпосполитої. Як місце ізоляції небезпечних одиниць також використовувалась в’язниця-монастир Святого Хреста (з 1884 до 1939 рр.). Сюди на пожиттєве ув’язнення заслане було м. і. Степана Бандеру в 1936 році.

Польська політика втручалась також в церковні справи, власне на Холмщині, де були сильні впливи Православної Церкві. Не маючи протекції, вона стала придатною ціллю. До 1938 року близько 150 православних церков було закрито, а церковні землі були конфісковані. Проте будувались польські костьоли. Не допомогло втручання митрополита Української Греко-католицької Церкви Андрія Шептицького, який звертався до Ватикану з вимогою припинення католизації (себто полонізації) регіону.

 Значні втрати понесла українська освіта. Чисельність студентів української національності була обмежена. З початку 30-х років розпочався приступ на гімназії, в яких впроваджене було навчання польською мовою. Також був суворий нагляд за діяльністю вчителів.

Польська влада провадила активну асиміляційну діяльність. В Західну Україну спрямоване було родини польських військових, переважно ветеранів польсько-української війни 1918-1919 років, де їм приділена була земля (раніше забрана у давніх власників). Така політика породжувала жахливу суспільну нерівність і корупцію, оскільки Українці на своїх етнічних землях були дискриміновані. У 1935 році створене було 35 000 господарств осадників (усі на Тернопільщині та Волині), до яких належало 12 % усіх видів ріллі.

Депортація Українців в тому періоду не проведене, однак, в 30-х роках у середовищі польських національних демократів існували настрої, аби то реалізувати такий план. Оті наміри були віддзеркалені в таємній постанові Ради Міністрів від березня 1939 року про депортацію Українців з етнічних земель в Західній Польщі.

Впровадження в життя цього плану зупинив вибух II Світової Війни. Але, в 1947 р. польська комуністична влада в межах акції «Вісла” депортувала усіх Українців з їх етнічних земель, які оказались в кордонах відродженій Польщі.

Діяльність польського окупаційного режиму мала ціллю знищення національній свідомості Українців на теренах Західній України. Польські політики знаряддям до «консолідації держави” обрали терор та переслідування, чим збудили взаємну ксенофобську ворожість між двома народами, яка вже кількома роками пізніше перейшла в жахливу війну. Війну, яка розпочалась в часах II Світової Війни, та тягнулась кільку літ…

На щастя, то вже минуле.

Igor Derewiaski Ігор Дерев’янський

джерело: argument.ua.com

переклад: Агнешка Врона

Джерело: 18.05.13.

http://www.kresy.pl/kresopedia,historia,miedzywojnie?zobacz/polska-okupacja-zachodniej-ukrainy-w-latach-1918-1939-jak-to-bylo

(з польської мови переклав: А. Грабовський,)

17.07.2013.; Дебальцеве

українська – польська - українська

 За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.

При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.

Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає

за фактичні помилки, яких вони припустились.

Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.