22 роки незалежності – різниці та паралелі

З Інтернету: огляд польських медіа [для власного навчання]
 
Zwizek Polakw na Litwie Союз Поляків в Литві
22 lata niepodlegoci – rnice i paralele  

22 роки незалежності – різниці та паралелі
Березень 16, 2012 

Відзначаючи чергову річницю відновлення незалежності Литвою, історики пригадали факт, що рівно як й відновлена 18 лютого 1918 року на розвалинах двох заборчих імперій, так й вирвана з ланцюга «братніх народів” 11 березня 1990 року, Литва має за собою однаковий період державної незалежності - 22 роки. Здійснена спроба порівняння тих двох періодів, аби дати відповідь на питання: коли Литвини ліпше потрафили використати свободу – на початку XX віку, чи на його схилку. Вочевидь, понад сім десятиліть, що розділяють оті два періоди, не позволяють проводити безспосередніх порівнянь, наприклад, економічних показників. Однак, варто (вибірково та за грубим наближенням) придивитись, як тої саме нарід два рази протягом віку реалізував ідею незалежності, ставився до проблеми побудови держави, її розвитку, врешті, чи й як різниться сприйняття національної ідеї, патріотизму та праці для Вітчизни.
 
http://www.zpl.lt/wp-content/uploads/2012/03/kovo-11.jpg

Не відразу…державу збудовано
Особливо трудним був тої процес у часі першого зриву до незалежності. Практично не було жадних огнів, які б єднали регіони: ані адміністративного апарату, ані доріг чи залізниць, вцілілих сільськогосподарських, не говорячи вже про промислові, осередків. Усе було підпорядковане загалу колишньої імперії, як залізниці, так існуючі фабрики чи уряди становили частину (додамо – дуже мізерну) Російської Імперії, а в так званої Малої Литві – Пруссії. Що ж до міст – то ж Вільно було рядовим губерніальним містом (а скорі Литва його вже не посідала), а Ковно – типово залоговим містом. На селі на початку двадцятих років минулого віку мешкало 84 проценти людності. На схилу віку тої показник практично розвернувся: маємо 70 процентів мешканців саме в містах.
   В міжвоєнному двадцятиріччі Литва лічила 2,5 млн. мешканців У Ковні – найбільшому литовському місці було 92 тис. мешканців, в Шавлях – 21 тис. , а в Панєвежу – 19 тисяч. Щодо Клайпеди, яка змінила свою приналежність у міжвоєнному часі, то її людність становила 36 тисяч. Варто тут відзначити, як пишуть історики, що в Литві в міжвоєнному часі існували дві концепції сприйняти «втрачених” міст: здійснюючи марш на Клайпеду в січні 1923 року, Литва домагалась визнання статус кво, в аналогічній ситуації з Вільном, жадала «відновлення історичної справедливості”. Хоча ж процент Поляків у Вільну був значно вищим від лічби осіб німецької національності, в Клайпеді (перепис населення 1925 р. говорить про те, що майже 51 проц. мешканців становили Литвини)”. Що більше, на відрізнення від плебісциту, проведеного на Віленщизні, коли-то більшість рішуче відповідала за приналежність до Польщі, у клайпедському краю людність прагнула, аби її називане «клайпедзяни”, ані Литвини.

Своєрідне складання держави з окремих фрагментів, - наприклад, не було постійно залізничної колії, щоб єднала регіони, ані доріг, – тому почато від створення інфраструктури. Процес інтеграції тривав досить довго (це вирішував економічний потенціал держави, - тільки в 1932 році можна було проїхати Литвою від різних її кінців потягом. Поєднання так званим жмудським шосе Великої Литви з Малою, та будівництвом дороги через Аукштоте, довершено тільки перед самою війною. Порт у Клайпеді не мав для Пруссії такого вже значення. А для Литви він став вікном у світ, вимагав проте поглиблення акваторії та інших інвестицій. Але ж був життєво важливим, - то через його порт в Литву впливало 80 проц. експортних товарів, та прибувало до краю 70 проц. імпорту.
  Якщо придивимось тому, що Литва мала на початку другій незалежності, то можемо говорити про багато кращий старт. Відома одна з найліпших в СССР мережа литовських доріг, потенціал порту у Клайпеді, розвинуту не тільки столицю і Ковно, але й регіональні міста: промисловість скупчилась в Можейках, Йонаве, Шавлях, Паневежі, тодішньому Sniekusie. І хоча ж Литва входила до складу великої союзної держави, то, однак, посідала свої адміністративні одиниці, освіту (хоча й світського зразку), уряди, служби, органи влади, міліції, - вистачило би тільки «навчати» її працювати без московських вказівок.
  На жаль, господарський потенціал надавався не на багато. Як скорі оказалось, край міг бути зарахований до індустріальних тільки в контексту Совіцького Союзу, - його «безкрайніх” й постійно «голодних” – й переносно й дослівно – ринків збуту. По виходу у світ, як промисловість так й сільська господарка з їх неекономічною та енерговитратою продукцією не могли протистояти конкуренції. Потрібно були нові напрями, нові технології та сучасна продукція. Правда, отого усього не змушені було були, як за часів першій республіки, будувати на пустому місці, й від початку. Також сприяла й кон'юктура, - незалежна держава мала майже 18 літ господарського зростання (до 1998 р., коли розпочалась криза), проте не вдалось здійснити «дива”, та зробити життя на зразок Швеції.

Мари і обітниці
Хоча трудно порівнювати як розвиток краю, так й рівень життя обох республік, то можна виразно ствердити, що за другій незалежності громадяни досить швидко і масово відчули горіч нездійснених надій. Марення про життя «як в Швеції” не здійснилось, загальний добробут не наступив. За об’єктивним станом речей, він й не міг наступити після таких трансформацій, і в такому малому краю, влада якого не потрафила на додаток (як лівиця, так й правиця), поставити реальні концепції та шлях розвитку. Даючи на зорі боротьби за незалежність (пригадаймо віче Саюдису) збут багато обіцянок та нереальні візії, мусило ж рахуватись з жорстким зіткненням з реаліями. За чинник, цементуючий більшість суспільства та найбільший успіх другій республіки можна визнати вступ Литви до НАТО та Європейського Союзу.
  Стовпом влади за першій незалежності було то, що повстала на руїнах імперії, держава не давала великих обіцянок, однак потрафила виконати то, що обіцяла. Перед усім, «ощасливила хлопів”. Закінчено земельну реформу – розпарцельовані великі маєтки (у більшості польські), та виділена земля добровольцям, малоземельним й безземельним.

Поставити на хлопа й не жити понад можливості
  Литовське національне відродження розпочалось з села, - то воно було литовським, зберегло мову. У дворах домінувала власники-Поляки, в містах ж великий процент становили Жиди, які в засаді опанували торгівлю. Держава тільки декларувала, що фундаментом держави є село і хлоп. Й ставила на їх розвиток. Зрештою, іншого вибору практично не було, беручи до уваги, що за майже 20 роках незалежності в сільській господарці працювало понад 76 проц. людності, а в промисловості заледве дещо більше 6 проц., а в торгівлі трохи більше 2 процентів. Тож, аби селюк міг збувати та переробляти свою продукцію, повставали кооперативи: „Lietukis”, „Pienocentras”, „Maistas”. Ото вони позволяли малим виробникам стати часткою спільноти, та мати змогу вижити на своєї господарці. Поза тим, держава субсидувала експорт.
  За часів другій незалежності в політиці держави забракло виразних пріоритетів. Та ще одне: перша республіка жила за принципом, щоб видавати стільки, скільки її вистачить . Чи то була єдина і слушна політика, можна ж бо дискутувати, бо ж бо гальмувала вона, наприклад, розвиток промисловості. Однак, літ був найміцнішою валютою, а борги держави в перерахунку на одного мешканця становили заледве 47 літув. У сусідньої Латвії борги сягали 80, а в Естонії – 180 літув.

Знаємо, що відновлена вдруге незалежна Литва протягом 22 літ постійно мала дефіцит бюджету та надалі заборгованість держави постійно зростає. Правда, у сучасному світі то є поширене, але не може не будити неспокій то, що дорогі кредити досить часто використовуються непродуктивно. «Проїдання” позичених грошей, - це ворог кожній економіки.

Політичне життя й аванс суспільства
  Щодо формування політичного життя, повстання партій, розвою демократичних процесів та формування політичних цілів, друга республіки на багато більше випередила. Поза тим, що протягом двадцяти літ дієві партії на здолали кристалізуватись, та, - найважніше, - твердо триматися визначеної ідеології, а розбіжності чи радше між партійні «війни” , за винятком спорів на тему впровадження в життя програм чи принципів, є тільки боротьба за інтереси її членів, чи більш або менше явних «спонсорів”, то, однак, такі маємо демократичні вибори,функціонують усі щаблі державної влади.

У міжвоєнній Литві Установчий Сейм розпочав свої засідання в травні 1920 року, вибираючи за президента Aleksandra Stulginskasa. Проте, провідні партії постійно між собою боролись, часто за дрібниці, не посвящаючи належної уваги засадничим справам державної ваги. Це допровадило до військового перевороту, підтриманого націоналістами та християнськими демократами, у грудні 1926 року. Тож розпущений був Сейм, а наступний було обрано тільки в 1936 році. Уряди Antanasa досить неоднозначно оцінюються істориками. Брак виборних демократичних інституцій не може надавати державі перспективу позитивних оцінок. Однак, рівень життя в краю зростав, Литва багатилась, - створений був золотий запас, люди отримали гідні виплати, які в принципі не набагато відбігали від заробітків в Голландії чи Данії. Тому еміграція заробітчанська в тих краях, - хоча й існувала, особливо в літах світової кризи (з 1929 р.) – не була такою вже масовою як натепер. В міжвоєнний період Литву покинуло близько 100 тис. осіб. У принципі це були люди, які після заробляння грошей на чужині хотіли повернуться до краю, аби купити землю, чи закласти якесь діло. Для порівняння: протягом останніх літ Литву покинуло десь грубо понад півмілійони осіб. Багато хто з них вже не пов’язує свою будучину з країною народження.

В Литві сметонівській цінимо була інтелігенція – у великій пошані була професія м. і. вчителя. Вчитель заробляв 300-400 літув. З 1922 року впроваджено поступове (за реальними можливостями) обов’язкова початкова освіта. В 1928 р. обов’язкове навчання охоплювало дітей від 7 до 14 літ. Бракувало, на жаль, як вчителів так й шкіл, хоча з їх будувались досить масово, - навіть по кількадесят за рік. Отут так й проситься порівняння – протягом 20 літ другій республіки в столиці збудована о д н а школа й о д и н дитячий садок! А в провінції масово закриваються малокомплектні шкілки.
  У міжвоєнній Литві високий суспільний статус мали урядовці, заробіток яких сягав 250 літув, а поліціянтів – 300 літув. Армія урядовців лічила понад 3500 осіб, а робітнича – майже 30 тисяч. Шкода, робітник заробляв майже триразово менше, - близько 100 літув. Що могли купити громадяни за зароблені гроші? Ото, кура коштувала понад 80 літув, цукор – 1,05 літув, а кінь понад 300 літув. Дорогим був й одяг: чоловічий костюм коштував понад 80 літув. Поза високими цінами промислових виробів поступ не оминав Литву. Якщо в 1924 році в Литві було заледве 5 тисяч власників телефонів та заледве 7 радівоприймачів, то перед війною їх лічба зросла відповідно до 26,6 тис. та майже 69 тис. осіб. Сьогодні мешканці Литви є в чолувці посідачів мобільних телефонів.
  Як в міжвоєнному періоду, так й зараз, національний доход на одного мешканця посідає край на сірому конці європейського рівня: перед війною становив 207 долярів США (у Швеції, Франції та Німеччині був в межах 600-800 долярів США, в Литві – 345 долярів США) .

Бути патріотом – вчора й сьогодні 
  Під гаслами національного відновлення свобода, отримана на початку XX віку, зобов’язувала до того, аби патріотичне виховання, формування національній гідності, прищеплювати черговим поколінням. Патріотичні заходи державних і національних річниць, героїзація історичного минулого та національних героїв, громадські акції, наприклад, висадження дерев чи збирання фольклору, повстання таких організацій – як союзи народовців та шаулюсув – слугували патріотичному вихованню. На жаль, часто також й націоналістичному. Цікаве, що, наприклад, одним з декларованих завдань кружків рільників було прищеплення любові до народу та вітчизни. Патріотизм вважався однією з рис, що свідчила про порядність громадянина. Історики підкреслюють, що великий вклад у патріотичне виховання вносила інтелігенція, але він був не чужим й урядовцям, які старались працювати більш сумлінно для добра відроджуємої вітчизни. Роки культу любові до вітчизни дали плоди, не тільки у часу резистенції, але й у поновленні незалежності за понад 50 роках буття в складу СССР.

Проте, історики не можуть проминути факту, що загальний патріотизм завис, коли потрібно було противитись, наприклад, втраті Клайпеди, чи теж прийняття ультиматуму совітів на введення військ на терен країни. Здається, що для мобілізації суспільства до дієвого опору в Литві забракло справді харизматичних провідників. Президент Антанас Сметана не тішився ще добрим авторитетом, а серед військових (хоча Литва посідала, у порівнянні до лічби війська, численну групи вищих офіцерів, а на армію призначалась чвертка бюджету країни) забракло таких здібних аби стати на чолі збройної боротьби з окупантами. Історики зазначають, що в литовській антисовіцькій партизанці теж забракло передвоєнних військових командирів. Деякі з них удались до 16-ї дивізії, що формувалась у Совіцькому Союзові, інши колабораціонували з Німцями, багато хто просто переховувався в хатньому затишку.

Сьогодні патріотизм не є досить «модним”; брак ідеалів та авторитетів, які були би здольні до ролі харизматичного провідника. У певній період їх роллю пробував грати Альгірдас Бразаускас та Витаутас Ландсбергіс, Однак, як один (з погляду на своє комуністичне минуле та пов’язання з булими «товаришами”), так й другий (з рації особливих рис характеру) мали й мають багато противників.

Польська справа – паралелі та різниці
  Можна спокуситись на твердження, що як в одному, так й в другому періоду, литовське відродження базувалось певною мірою на антипольськісті. На початку XX в. тому служила справа втрати Вільна і Віленщизни, та полонофільські настрої серед землевласників, частинне тож інтелігенції, а от в дев'ятидесятих роках польську карту гране з метою підсилення патріотичних почуттів, паяння народу, та видається, що ще з більш прагматичною метою, аби затрудняти повернення землі, національне відродження Поляків, мешкаючих на Віленщизні, отримання впливу на них. Знаменно є те, що Литва по відновленні незалежності в 1918 році та зростанню на межі з психозом антиполонизму, - як внутрі країни, так й в закордонній політиці, - після понад 20 роках однак встановила дипломатичні стосунки з Польщею (нехай, навіть, й під примусом).

В історії повернення незалежності в теперішньому двадцятиріччю шлях розвитку стосунків з сусіднім краєм, оказався в певному сенсі парадоксальним. Багатообіцяюча міжнародна Декларація і Трактат протягом понад 15 літ потиху ігнорували, а партнерів годували обіцянками та делікатними натяками, що молода держава має дозріти до справжньої демократії в стосунках з національною меншиною. Після понад двадцяти літ стратегічної дружби маємо охолодження стосунків, а радше трезвий погляд на це Польщі. І, на жаль, від двох десятиріч є нерозв’язаним пакет питань. Скільки будемо ще чекати на їх вирішення, й чи це наступить? Це питання, на жаль, залишається без конкретних відповідей, хоча ж обидві держави є членами об'єднаної європейської родини, яка декларує пошанування прав національних меншин, каждого її громадянина.

Janina Lisiewicz Яніна Лісевич  
Джерело: 14.04.2012.
http://www.zpl.lt/2012/03/22-lata-niepodleglosci-–-roznice-i-paralele/#more-2881
(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
22.10.2012.; Дебальцеве
 За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає
за фактичні помилки, яких вони припустились.
Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.