Польська мова... в Україні...

[для власного навчання]
КІЄВСЬКІ ВІСТІ / Dziennik Kijowski /
індекс передплати 30678
Видання громадське, економічне й літературне
/представляє організації поляків в Україні/
існує від 1906 року
№ 5 (324) грудень 2008 [с.62]

Польська мова

Поляки, які мешкають в Україні, за виключенням так званих щасливих випадків, лібо узагалі не знають рідної мови лібо володіють нею кепсько. Не дивно, що цей факт не визиває ентузіазму в декотрих мудрагелів з-над Вісли. Але їх докори на адресу поляків України буцім то вони не хочуть вчити рідну мову, визивають протест. Той, хто обізнаний з реаліями XIX- XX віків, той дещо інакше оцінює це явище. Нагадаємо собі, яким то пригнобленим було становище Поляків у царської Росії та радянської Україні, і враз відпадуть аргументи, що Поляки нібито, так собі, легко і без жодних проблем забували рідну мову, власну культуру, звичаї і т.д. . Втрата рідної мови – то трагедія українських Поляків, яку належить зрозуміти, перейнятись нею і визначитися яким чином змінити цей стан на краще.

Пам’ятаємо : “Мова – душа народу”, “Немає мови – немає народу!”. Ця одвічна істина відома кожному побратимові, у жилах якого тече польська кров. То як же так стало, що навчання рідної мови відсунуто на задвірки? Чи то стало внаслідок браку патріотизму? Та ні – проблема незнання рідної мови є вислідом умов в яких існували поляки за часів цара-ту й советської влади, їх безжалісного переслідування, яке нарешті слід називати “гноб-ленням за національною ознакою”. В Російської імперії польські школи, польська мова й література були заборонені. Поляки були під політичним й соціальним гнітом, а окремі ознаки змін на краще не міняли загального стану, допоки бурхливі події 1905 – 1906 років не змусили царат до певного послаблення системи гноблення та переслідувань.

Жовтнева революція (переворот) 1917 року. ЇЇ гасла стосовно право кожного народу на самовизначення, розвитку рідних мов, культур і т.д. було були незвикло прогресивними й прийнятними. Але пізніше з’ясувалось, що то були тільки гасла. Радянської владі дуже не сподобалось приязне ставлення багатьох місцевих Поляків до походу на Київ польської армії Пілсудського. Їх презирливо названо “пілсудчиками”.

Проте, у 20-х роках XX віку декотрі дії представників влади могли би, чисто назовні, ви-глядати такими, що нібито викликані потребами національних меншин і мають сприяти їх відродженню. Стосувалось це також польської національної меншини - створення польських національних сільських рад, польських національних районів, польських шкіл; ви-дання польською мовою підручників і літератури різного напрямку, польських газет, жур-налів. Ставились польські театральні вистави. Хоча уся та діяльність проникнута була духом советизації поляків, та принаймні діти та молодь бодай тимчасово мали можливість вчити рідну польську мову, ознайомитись з культурою власного народу та його звичаями. Ті з них, хто ще живий, розмовляє по-польську, знає польські народні пісні, додержується польських традицій та звичаїв.

Проте це “відродження” було тимчасовим та своєрідним “мораторієм” перед запланова-ним наступом радянської влади на права усіх громадян, поляків тощо. Удари наносились послідовно: розкуркулювання найкращих польських селянських родин, примусова колективізація, голод, виселення Поляків до Казахстану і не тільки з території зліквідованого Мархлевського Польського району, але також зі східних районів України, масові репресії стосовно Поляків – чоловіків, розпорошення сільських польських громад, розлучення родин, кровних й земляків.

Таким чином, створені Полякам матеріальні й соціальні проблеми, привели до занепаду культурного та духовного життя, важким ударом по католицької вірі, яка завжди інтегру-вала вокол себе Поляків за кордоном історичної Вітчизни.

На виселенні Поляки потрапили у оточення, яке було до них вороже, бо пропаганда втлумачувала, що Поляки то є шпигуни, агенти буржуазної Польщі, “шкідливий контрреволюційний елемент”, вороги народу й державі. То є як же мусили ставитись до них східні українці, росіяни та казахи. Хоча за певний час місцеве населення, бачачи працьовитість Поляків, їх культурне поводження та приязнь, змінило на краще своє негативне ставлення до виселенців.

80-літні чоловік згадує: “Коли у березні 1935 року наша родина прибула до села Попівка (Луганська область), то тутешні боялись з нами розмовляти, дивились на нас як на чужорідний наріст. Хоча по певному часі почули ми таку думку: “Звичайні люди, не гірші за нас. Чом нас настращають ними?”, працьовиті, приязні, от тільки моляться як-то не по-нашому?” На поселенні за Поляками пильнувала і міліція і так звані “добровольці” з місцевого населення. Чи в таких умовах Поляки мали шанси зберегти рідну мову та передати її рідним дітям? Навпаки – не тільки забороняли дітям розмовляти польською мовою, але навіть не дозволяли вживати окремих польських слів, розмовляти по-українські з польським акцентом. Не вільно було згадувати своє попереднє життя (перед виселенням). Тільки у колі родини згадуване про їх польські корені. Багато хто забажав усунути зі своїх документів слово “Поляк”, щоб у такий спосіб уникнути подальших переслідувань. Мій близький родич оголосив про втрату паспорту (сховав його “дуже глибоко”), заплатив штраф, дав хабара працівникові паспортного відділу і отримав новий паспорт із записом у графі “національність” - “Українець”. Але, за часів II Світової війни, згідно з паспортом, знов став Поляком.

Новий паспорт дуже придався моєму родичу у часах репресій у 1937 – 1938 роках. У селі, де тимчасово мешкав, репресували усіх польських чоловіків, а його Господь Бог оберіг. У сільській раді довго “вивчали” його паспорт (вірогідно сумніви виникли з приводу поль-ських імен дітей, що були записані у ньому) та нарешті дозволено були йому йти до дому.

Мій старший брат був засланий у Казахстан в 1936 році. Вдалось йому втекти з місця спе-цпоселення у Ясній Поляні Чкалівського району Кустанайської області та повернутись до дому. Він й його дружина не мали паспортів. Нашому батькові вдалось ще домовитись з якімсь урядовцем й тої забезпечив їх паспортами, але за умови, що син у графі “національність” записаний як “Українець”. Брат також повернув собі польську національність в паспорті за часів останньої війни. Таких Поляків-Українців й сьогодні є дуже багато. Не про польську мову ходило у той час старшому, середньому та молодшому поколінню Поляків!

Добре пам’ятаю часи початку репресій, коли наш тато сказав: “Діти, від сьогодні ані слова по-польську. Розмовляйте тільки по-українську (у той час, як й сьогодні, не бракувало доносчіків)”. Та ми самі намагались не вживати польських слів, бо ж часто називане нас “ляхами”, “проклята польська шляхта”. Якось мій брат не дав однокласнику переписати хатнього завдання з арифметики й дістав “в польську пику”. За вислів “жид” (ясна річ, воно було образливим) людей вкидали до в’язниць, відправляли у табори, але Полякам безкарно можна було жбурляти образи та епітети. Так от виглядала та само відома совець-ка рівність народів! Треба було бути надзвичай відважною людиною, щоб у таких умовах зостатись патріотом, не загубити рідної мови та передати її власним дітям. Такі люді гідні пошани!

Ясна річ, були й такі родини, у яких вдома розмовляли по-польську, але ніколи у присутності сторонніх люди. Частіше то були родини “щасливчиків”, які чудом уникли заслання, репресій, почувались впевненій ніж родини “ворогів народу”.

Поза законом так же була польська література і польськомовна преса. Мій знайомий розповів про те, що коли його старший брат прийшов колись у клас та привітався по-польські “Dzie dobry”, то виключено його зі школи. Знайшлась доносчік та водночас вихователька – комуністка-жидівка, яка зробила усе можливе, щоб позбутись цього “малого Ляха”. А було то вже після війни, коли Польща (ПНР) була “братньою соціалістичною країною”.

Чи в таких умовах можна було розмовляти рідною мовою? Слово “Поляк” як у часи СРСР, так й наразі не сприяє громадянинові посісти уряд на різних шаблях (ясна річ, певні винятки такі є). Просимо повідомити про те, скільки поляків обіймають посади у радах різних рівнів, скільки керівників державних адміністрацій чи їх заступників. Чи є Поляки міністрами? Чи у Секретаріаті Президента працюють Поляки? Коли ж, Шановні, зможете дати відповідь на усі ці запитання, тоді самі зрозумієте, що хочемо довести цим дописом.

Після 1935 року умови життя Поляків стали незносними (хоча справді полегшились в повоєнні десятиріччя). Не було ніякого ґрунту, на яким могла би розвиватись польська мова (після війни зміни на краще йшли черепашачим темпом).

Про переслідування поляків і їх рідної мови можна ще написати багато. Тому не варто винуватити місцевих пПляків, що не володіють вільно рідною мовою. Проте належить створити для усіх Поляків України (для дорослих й дітей) відповідні умови для навчання рідної мови. У цей справі Польща мусить надати відповідну допомогу. Суботні, недільні та іншого типу школи, досвідчені викладачі, підручники, словники, польськомовна преса, дидактичні аудіовізуальні засоби ( у достатньої кількості), моральне (та й матеріальне) заохочення, художня література – з цього має починатись розв’язання проблеми надзвичайної ваги. Потрібний час, багато часу, але наслідки без сумніву будуть значними. Суттєвою буде участь у цей справі католицьких душпастирів.

Тривожить рівень володіння польською мовою дітьми та молоддю, їх обізнаність з поль-ською літературою та історією. Можна радіти, що у ряду шкіл впроваджено навчання польської мови, однак кількість навчальних годин геть недостатня. Факультативні заняття не можуть замінити лекцій “класичних”. Недостатньо лекцій з польської історії та літератури. Геть мало гуртків за інтересами, клубів, де заняття проводились би польською мовою. Також геть мало відбувається масових польськомовних культурних заходів. Не зо-всім розуміємо, чому діти з польських родин мають навчатись рідної мови за власним бажанням чи за бажанням їх батьків, бо таке навчання рідної мови не є обов’язковим. Усім бо відомо, які проблеми постали в Україні за такою “добровільністю” батьків у вибору мови навчання їх дітей. Навіщо повторювати вади часів побудови комунізму? Важко зрозуміти позиції батьків-Поляків, які з одного боку прагнуть навчання своїх дітей в РП, але водночас не дбають щоб саме тут в Україні, їх чадо опанували польську мову. Та чи можна навчатися у Польщі без знання польської мови? Для того щоб отримати омріяний ступінь польського навчального закладу, треба здати складний іспит з польської мови, при тому за високою конкуренцією.

У багатьох школах зі значним відсотком учнів-Поляків, польська мова не викладається. Треба визначитись яким чином вирішувати ці проблеми.

В Україні діють польські громадські організації, якім потрібна сучасна правнича база та фінансова допомога. Засадничий напрям їх діяльності – вирішення проблем, що визначені у цьому допису. Загальновідомо, що людина без рідної мови є як би птахом без крил. Тутешнім Полякам належить допомогти опанувати рідну мову, зрозуміти рідну культуру, пізнати історію Вітчизни – Матері, літератури свого народу тощо, бо у такий спосіб мож-на навчити їх кохати не тільки землю замешкання, але рівно й землю їх предків. Так виникнуть умови, за яких – з Божою поміччю та завдячуючи Костьолу католицькому – Поляки зможуть зберегти свою ідентичність й не загубляться в асиміляційних процесах.

Л. ВАСИЛЕВИЧ [ L. WASYLEWICZ ]
[ вчитель – методист, член Товариства Поляків ім.. Івана Павла II ]

С. КУР’ЯТА [ S. KURIATA ]
[ Голова Товариства Поляків ім.. Івана Павла II ]
(переклад Д.Яворської; D. Jaworska)

(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
30.03.2008 року – 16.09.2012 ; Дебальцеве

За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає
за фактичні помилки, яких вони припустились.
Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.

Zaremba

Польська мова... в Україні...

Останні статті

Коментарі