Папа Ян Павло II

DZIENNIK KIJOWSKI / КІЄВСЬКІ ВІСТІ / [для власного навчання]
індекс передплати 30678
Видання громадське, економічне й літературне
/представляє організації поляків в Україні/
існує від 1906 року
№ 6 (349) березень 2009 [с.3]

Смутна річниця
“Найбільше любив вторки”

В Польщі з’явилась надзвичайно цікава книжка під назвою: “Найбільш любив вторки. Оповідання про щоденне життя Яна Павла II”, в якої його особистий секретар архієпископом Мечислав Мокрицький відкриває незнані обставини життя і понтифікату Яна Павла II в розмові з репортеркою TVN 24-k Бригідою Грисєю.

Це оповідання про Папу, якого знали тільки наближені, про кулуари папських апартаментів, про приватні розмови і молитві. В оповіданні архієпископа Мечислава Мокрицького Ян Павел II – то “просто” людина й “перш за все” людина. Зі слабістю до жартів, співаючим з своїм почтом патріотичні пісні. А найбільше любив вторки, бо… тоді був вільним.

“Виїжджали зранку по сніданку. Місце завжди вибирали жандарми Ватикану. Їх дружини готували обід. Обідали просто неба на пластикових мисках. Іноді увечері жандарми розпалювали багаття. Ми співали, згадували. То були чудові хвилини, й вони дуже тішили Святого Отця” (М.М.).

Святий Отець, як говорить Бригіді Грисяк архієпископ Мокжицький, завжди “був в курсі подій”. “Коли за Валенсою був обраний президент з посткомуністичної партії – важко це переживав. […] І потім, коли приїжджав Александр Кваснєвський, пізніше Лешек Міл-лер, приймав їх без великого ентузіазму, без особливої радості” – згадує секретар.

Співпрацівники Александра Квасневського й сам колишній Президент гордились Тим, що Папа уперше відкрив дверцята папи-мобіля для сторонніх. Архієпископ Мокжицький відкриває, що не була це ініціатива Яна Павла II.

- Це справа ксьондза Станіслава Дзівіча. Це він, ані Святий Отець, запросив Президента і його дружину до папи-мобіля. Потім була гостра критика […], й ксьондз Станіслав навіть перепрошував Святого Отця за цей необміркований, непотрібний жест, - повідав папський секретар.

“Була десь 16 година. Ми бачили, що він вже втрачає сили. Ми тільки підходили до Свя-того Отця, цілували руку, перстень. Ну й кожний говорив, що він хотів наприкінці повідати Святому Отцю. […] Він тільки дивився на мене. У нього не було ані тіні розпачі. Нібито хотів сказати: “Не сумуй, Мечю”. Був спокійний. Його обличчя проміняло. Бо ра-ніше бачили ми Святого Отця у важки хвилини хвороби, коли на його обличчю були й зморшки й гримаси. А потім, в останні хвилини, його обличчя змінилось й не було вже ані зморщене, ані блідне.”

KOS КОС
переклад з польської мови А.Грабовського;
11.04. 2009 року , Дебальцеве

допис - додаток
З Інтернету: огляд польських медіа [для власного навчання]

Молодість Кароля Войтили

Adam Szostkiewicz Адам Шосткевич 28 квітня 2011 року

У зрілість молодий Кароль Войтила входив через браму нещастя. Коли вибухла війна, мав він 19 літ й був студентом полоністиці в Кракові. Притягували його література і театр. Хотів бути гуманітарієм, філологом, може й актором, учащав до театру ще Вадовіцях, де отримав середню освіту. Проте життя часом стає впоперек наших мрій.

„Мої дитячі та підліткові літи були означені втратою найблизьких осіб». (Ян Павел II у книжці «Не бійтеся ”, 1982 р.).

Випускні іспити здав на п’ятірки у вдовицькій гімназії в 1938 році. Тоді мешкав з батьком, Матка померла передвчасне в 1929 році. Заледве трьома роками пізніше на Войтилів впав черговий удар. Старший брат Кароля, 26-річний лікар, свіжо по докторату, заразився в шпиталі в Бєльську від пацієнтки скарлатиною, й за чотири дні помер. В хлопчині залишився тільки батько.

Старший Войтила, колишній жолнеж, був людиною побожною та турботливим опікуном сина. Служив він в австрійської армії, а в відновленій Польщі – у Війську Польському, тільки з огляду на вік в тиловому забезпеченні. Мав він сентимент до габсбургської монархії, найбільш ліберальної держав серед інших загарбників. На хрещенні молодша ди-тина Войтилів отримала ім’я Кароля Юзефа, вірогідно на честь двох останніх цезарів Ав-стро-Угорщини, Франциска Юзефа та Кароля I-го. Старший Войтила пережив й цісарство, й II-у Річпосполиту.

Літом передостаннього мирного року батько і син перенеслись з Вадовіць до Кракова. Йшлося про то, аби були разом у часі студії молодого Кароля. Замешкали у полу підвалу у скромному багатоповерховому дому в робітничій дільниці Дембники. Дві кімнати, кухня, ванна, сиро та темно. Проте, за з краківською частиною родини та з гарним видом на Вавель. На заняття Кароль звичайно ходив піше. Минав по дорозі палац архієпископів краківських на вул. Францисканської, резиденцію тодішнього митрополита князя Адама Сапеги, а за багато років, й власну.

Одягався скромно, але ошатне, краватку не носив, за модою не слідкував. Бувало, що з'являвся в школі в одязі, що його батько переробив з військового мундиру. На студентські імпрези ходив, але замість танців волів розмовляти. Мав колежів, з яких декотрі в Народ-ній Польщі по літах зроблять літературні та партійні кар’єри. Так здавався радше на самотника. Популярній тоді серед студентів, антисанаційній націоналістичній правиці уникав.

На військовому вишколу для студентів на вакаціях 1939 року, Войтила вчив військові статути на стрільбу, але без ентузіазму. Війна вибухнула в п’ятницю. Місто огорнула паніка. Навіть курія єпископа була порожнею. Кароль пішов до вавельської катедри на першу п’ятничну сповідь. На прохання помочі, служив знайомому ксьондзу на богослужбі як прислужник. Назавтра Войтили вирішують уходити з міста на схід. Але сили старшого Войтили не надаються на це, й назустріч втікачам вони повертаються до Кракова. На Вавелем бачать вже прапор III Рейху. Офіціально вони вже не мешкають в Кракові, а в місті Кракау, столиці Генерального Губернаторства, керованому гітлерівським намісником Га-нсом Франком.

Що робити далі? Кароль був по першому року полоністики, постановив продовжувати навчання. Окупаційна влада вдавала, що Ягеллонський Університет відновить діяльність. Але то був підступ. Професорові, які прийшли на нібито інаугураційний виступ 6 листопада, були арештовані та посаджені в концентраційний табір на території Рейху. Універсітет був закритий до кінця війни. Німці в підкореній Польщі не потребували інтелігенції, чиж потребували польської робочої сили. Вони впровадили обов’язкову працю для чоловіків від 18 до 60 років життя. З мурів пропагандові плакати кричали: «Дорогою для кращого завтра є тверда сила і сумлінна праця”. Польськомовні газети, контрольовані нацистами, публікували світлини з зустріч Франка з робітниками Польської Будівельної Служби: намісник вручає їм дипломи та цигарки. Хто не працював, мав перед собою перспективу суворої кари, вивезення на роботу в Німеччину, нужду та голод.

Війна принесла драматичне погіршення рівня життя в містах. Впроваджена карткова сис-тема на харчі та засоби гігієни. Наприкінці 1940 р. польській людності в ГГ прислугувало на місяць: 4 кг хліба, 4 яйця, 700 грам борошна, чверть кілограму мармеладу, 100 грамів каші, 300 грамів цукру, 200 грамів м’яса, стільки ж макаронів. Голодні люди не мають ча-су на щось інше, окрім здобування харчів, - вирішив Франк.

Молодий Войтила силився знайти якусь працю, але без тривалого успіху. Театри були закриті або бездіяльні. Хрещений батько дав йому посаду посильного у своєї крамниці, але таке зайняття не позволяло на регулярне отримання харчових карток. Тимчасом, молодий Кароль мав на утримання хворого та ще в депресії батька. Поміч прийшла з боку Ядвигі Левяй, до якій студент Войтила перед війною приходив на лекції французької мови. У її гарній віллі на околиці міста відбували літературно-мизучні вечірки. Можна була на хвилину забути про кошмар окупації та піднятись на духу. Читані були вірші, хоча ж би вірш Словацького, пророкуючий прихід Слов’янського Папи.
Через свої контакти вчителька знайшла Войтилові сталу працю робітника. Була осінь 1940 року. Починався особливий етап його життя.

18.08.2012.
http://www.polityka.pl/historia/1515148,1,mlodosc-karola-wojtyly.read

Adam Szostkiewicz
28 kwietnia 2011

http://static.polityka.pl/_resource/res/path/50/95/50954b33-6e74-4f7d-8464-c40fa4c36cfc_665x665
Шкільна вистава в гімназії у Вадовіцях «Улани Князя Юзефа”. Зліва: Галина Крулікеви-чувна (потім Квятковська – акторка, письменниця), Кароль Войтила, Данута Пукло. Вірогідно 1936 рік.

http://static.polityka.pl/_resource/res/path/46/c8/46c8dc44-cc22-481c-8198-693482bdbbe7_665x665
Кароль Войтила як вікарій в Нєговіці.

Папська наука йде в забуття, а покоління JP2 (Ян Павел Другий - перекладач), є фікцією.

„Папа не боїться людей праці. Завжди вони були йому особливо близькі. Вийшов з них: з каменоломень на Закжувці, з сольвайовській котельні в Борку Фалецькім, а потім - Новій Гути» (Ян Павел II, проповідь в Могилі, 1979 р. ).

Працю отримав в каменоломнях, що належали хімічної фабрики в Сольвайю, під окупаційною назвою Східнонімецьких Хімічних Закладів. Перед вибухом війни фабрика належала бельгійському концерну. У Кракові шефом закладів був Німець, але платив гестаповцям лапувку (хабар - перекладач), аби особливо не цікавились фірмою. Завдяки тому Сольвай став ще переховком для групи студентів, таких як Войтила.

Його праця полегла на завантаженню вапняного каміння у вагонетки. Камінь відбивали кавалками від стіни каменоломні з допомогою динаміту, а відбиті частки розбивали моло-тами. З каменя вироблялась каустична сода, а сода була сир'єм для виробництва вибухових матеріалів. Робота була тяжка, власне, для не призвичаєних до фізичних мозолів інтелігентів, та ж давала почуття певної стабільності. Зі студентів кпили, але кривда на них не діяла. Іноді Войтилові дозволялось їздити вузькоколійкою як гальмівникові чи довше посідіти в теплій конторці.

З весни 1941 р. приділено Кароля до одного з запалювальників динаміту. Не мусив вже гнути горб на завантаженні вапна хоча й допомога в установці динаміту не було зайняттям безпечним. Войтила був свідком нещасного випадку, коли сколок каміння при вибуху смертельно влучив в одного з робітників. Про це згадав в опублікованим після війни під літературним псевдо Анджей Явень, поемі «Каменоломня”.

Увагу товаришів по праці Войтила притягував своєю побожністю. На звук костельних дзвонів в полудень відставляв цеберки з вапном, та на кільку хвилин ставав навколюшки для тихій молитви У перервах для харчування читав філософські та релігійні книжки. Підривник сказав якось напівжартома, що він повинен йти вчитись на ксьондза. Войтила цю тему не продовжив.

Морозним лютим 1941 року на Кароля впав черговий удар. Вернувшись з каменоломні, він застав вдома мертвого батька. Він помер в ліжку природною смертю, але молодий Войтила картав себе, що його не було при батькові при його вмиранню. Усю ніч молився він при померлому.

Скорі після цього Кароль був переведений на виробництво соди в Борку Фалецькому, ку-ди вузькою колією возили вапно. Тепер, носив на раменах ноші з цеберками з розчином вапна., який зливав до великого збірника. Працював при котлах, в гарячому та отруйному повітрі. І так майже чотири літа. У1979 р. під час своєї перший подорожі до Польщі, визнав: «Через усі оті середовища, через власний досвіт праці, - смію сказати, - цей папа наново навчився Євангелію”.

“За посередництвом Яна був введений в новий світ, про існування якого в собі перед тим не відав ”. (Ян Павел II в книжці «Не бійтеся”).

Проте, на ново вчився вірі не тільки через робітничий досвід. Коли міг, ходив на богослужбу до костьолу святого Станіслава Костки. Там зустрів шевця містика Яна Тирановського, який буде одним з його духовних наставників. Тирановський заробляв шевством, але жив Racem і діями святого Яна від Хреста, XVI-вічного іспанського містика . Він голосив, що ціллю людини є поєднання з Богом, та щоби оту ціль досягнути, людсь-ка душа мусить бити очищена від усяких земних прагнень. Войтила вивчив іспанську мову аби пізнати тексти святого в оригіналу. Про нього напишіть докторську працю. За роками визнаю Тирановського за мужа посланця у своєму житті: невідомого святого, який прояснював найглибший морок людського світу (екзистенції) та допомагав Войтилові обрати дорогу каплана.
Релігійна екзальтація в часах війни ніяк не дивує. Під окупацією, с однієї сторони, шири-лась деморалізація, з другій – в людях росла потреба духовній утіхи та опертя. Зростав також авторитет архіепископа князя Сапеги, якому Франк дозволив залишитись в єпископському палацу. До окупаційній легенди дійшло оповідання про те, як Сапега прийняв у себе губернатора Франка.

Франк наполягав на тієї зустрічі для пропагандового ефекту, що він рахує з ієрархом, який, для багатьох Поляків був батьком народу під німецьким ярмом, До тодішнього папи Piusa XII польська католицька опінія мала жаль, що не осуджує він голосно гітлерівських злочинів на Поляках. Тож митрополит погодився на зустріч. Архієпископ посадив Франка на протилежному кінці столу. Поданий був до столу: чорний хліб з домішками жолудів, мармелад з буряків, кава зі збіжжя. Ото це, що польська людність отримувала на окупаційні картки.

У 1942 р. Сапега особисто затвердив прохання робітника Войтили про прийняття до таєм-ного митрополичого духовного семінарі уму в нелегальному культуровому русі. Близькі приятелі тому не були у захваті. Войтила участував в нелегальному культуровому русі. До збройного підпілля не почувався гідним. Виступав в таємного домовому театру, що провадив Мечислав Котлярчик. Ставилась польська романтика, в самій простій, символі-чній інсценізації. Але, таке «капланство слова” на довгу мету Войтилу не цікавило. Прагнув капланства сакраментального. В останній раз виступив в «Самуелю Зборовському” у березні 1943 року.

А що ж з Жидами? Нацисти замкнули жидівсьу людність у краківському гетто у березні 1942 року, двома роками пізніше його ліквідували, майже усіх мешканців вивозячи на за-гладу. З близько 60 тис. краківських Жидів пережило війну більш менш тисяча. У Вадові-цях молодий Войтила грав в футбол з сином провідника місцевої жидівської гміни, з яким заприятелював. «Чи підчас окупації знали в Кракові про Освенцим? - ставить питання французький біограф папи Поляка Бернард Лекомте. – Що міг знати в отих літах про Голокост така молода, освічена та прямолінійна людина, як Кароль Войтила?”. Або інакше: чи міг не знати про екстермінацію Жидів? Однак, однозначній відповіді не подає. Багато що вказує на те, що як й інши Поляки, відтяті під час війни від повній інформації, молодий Кароль міг не знати рівня тієї трагедії. Frossard натомість цитує слова ксьондза Адама Бонецького, якому Войтила мав повідати, що «ніколи не мав нагоди допомоги жидівським родинам”.

„Костьол вважає свої завданням стале нагадування про гідність та права людей праці». (Ян Павел II. Енцикліка про людську працю „Laborem exercens”, 1981 р.)

Як Кароль Войтила оцінював оті виняткові воєнні роки, проведені в каменоломні та котельні, в нелегальному театру та таємній семінарії? У книжці «Не бійтеся” французького журналіста і майстра репортажу Andre Frossarda Ян Павел II відповідав так: «Рік нормальних студій та участі в університетському життя визвав великий вплив на мою молоду особистість, але не боюся сказати з усім переконанням, що чергові чотири роки фізичної праці, період участи у великому робітничому суспільстві, стали для мене особливим даром Провіщення. Навчився цінити тої період, та зв’язаний з ним життєвий досвіт дуже високо. Не раз казав, що він вартий може бути більше ніж докторант, хоча ж до науки та наукового ступеню маю велику шану”.

У праці користався м. і. з «Подорож надії. Є з вами”, збірна праці; Bernard Lecomte, „Па-па”; Анджей Хвальба «Історій Кракова. Краків в 1939-1945 роках”

Джерело: 18.08.12.
http://www.polityka.pl/historia/1515148,2,mlodosc-karola-wojtyly.read
(з польської мови переклав: А. Грабовський,)
10.09.2012.; Дебальцеве
За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор.
При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело.
Перекладач не завжди згідний з думкою авторів

Zaremba

Папа Ян Павло II

Останні статті

Коментарі