погляд польських інтелектуалів на український націоналізм

З інтернету: огляд польських медіа [погляд польських інтелектуалів на український націоналізм]

wachmistrz_Soroka Dotychczas opublikowa: Artykuy: 1194 , Filmy: 1, Galeria: 25 Dodane przez wachmistrz_Soroka Opublikowano: Wtorek, 06 marca 2012 o godz. 19:07:10 Ukraiski nacjonalizm i woski faszyzm (1922-1939) Аніяка ідеологія та жодний політичний рух, які будь-коли народились в Італії, не мали такого сильного впливу на українську політичну думку, й до певної степені ж й на політичну практику, як фашизм в 1920-х та 30-х роках.

Це не є заскоченням: рух і режим Бенита Муссоліні збудив величезну зацікавленість усього світу, розпалив багато епігонів та інтелектуальну моду на фашизм, - не безпричинно міжвоєнний період називається «епохою фашизму”. Українці мали свій власний повід аби зацікавитись фашизмом. Після поразки у війні за незалежність 1917-1921 років український визвольний рух переживав глибоку кризу й шукав нові шляхи. Фашистка

революція в Італії здавалось би вказувала новий шлях.

http://static.kresy.pl/image/x/5c0c8183cba02c8fb321faa775dd009d.jpg

Багато Українців побачило у фашизму приклад переможного націоналістичного руху, який врятував свій край від загрози комунізму, з’єднав нарід під єдиним сильним проводом, й дав новий імпульс його відродження. А оскільки перед українськими націоналістами стояли подібні завдання, то було очевидно й легко передбачити, що фашизм став для багатьох з них взірцем для наслідування. Пригадаймо також собі, що Муссоліні ще в 1919 році у своєї газеті "Il Popolo d'Italia", виступив з підтримкою боротьби Українців за незалежність, була ж надія (даремна, як пізніше з’ясувалось), що вождь фашисткої Італії буде так поводитись й в будучині.

Першим пропагандистом фашисткого досвіду серед Українців був Донцов. Вірогідно, що найраніше його згадування фашизму в публіцистиці появилось весною 1922 року. У допису «Поєтка українського Risorgimento”, на сторінках травньовій книжці «Літературно-науковий Вісник” (далі „LNW”), дошукав у працях Лесі Українки мотиви порівняльні з духом фашизму: «Уся її творчість є одним шаленим закликом до отої „bella vendetta”, яка у своєї найновішій постаті «фашизму”, організувала свою оргію в Італії, та у формі повстань в її власній країні”, як бачимо для Донцова на підставі першого враження фашизм видавався виразом того самого войовничого життєдайного прагнення помсти, яке дійсно було натхненням Лесі Українки та український повстанців, і яку він протиставляв пацифізму тих, яких пізніше назве «провансальцями”. Восени того ж року у стосунку Донцова до фашизму появляються нові акцент. Від добачає в фашизмі вже не просто «wendeta bella", спонтанічний рух помсти, чиж конструктивний момент – здорову реакцію італійського суспільства на тодішню атрофію державного апарату. Італійський фашизм Донцов протиставляє польському епігонству фашизму, яке вже тоді дало знати про себе, - анархічному «фашизмові пана Заглоби”, який за оцінкою Донцова був чимось протилежним – «реакцією атрофії державного почуття та суспільного обов’язку проти зміцненню державного апарату”.

Перемога фашизму в Італії мала суттєвий вплив на подальшу ідеологічну еволюцію Донцова. У січні 1923 р. він опублікував у „LNW” допис, в якому порівняв фашизм з більшовизмом, та проаналізував причини його поступу. Донцов виділив чотири спільні риси цих двох рухів: 1) «Як більшовизм, так й фашизм, були – перед усім рухами антидемократичними”; 2) «І більшовизм, і фашизм, на початку були, хоча ж антидемократичними, та ж народними рухами”; 3) «обидва рухи були рухами ініціативної меншості, яка накинула свою волю родакам”; 4) «Четвертою рисою цих рухів є їх безкомпромісність, «nieugodowo" [стійкість в своїх поглядах, невразливість – прімитка перекладача].

Власне, брак цих рис в українських демократів та монархістів обумовив, на думку автора, поразку їх проб створення держави. Донців підкреслював, що взиває не до наслідування внутрішній політики фашизму та більшовизму, чиж «методу перехоплення державного апарату та його зміцнення…, й на цьому полю і фашизм, і більшовизм, надалі залишаються класичними прикладами, як це належить робити”. Надається, що власне тоді Донцов побачив у фашизму модель руху, який сам прагнув створити, - вистарчально енергійний, безкомпромісний, авторитарний та натхнений фанатичною вірою в свої ідеали, як більшовизм, але націоналістичний за духом і ціллю. У 1923 р. самого Донцова та групу публіцистів, які поєднались навколо часопису «Заграва”, у левіцовій українській пресі почали називати «фашистами”. У відповідь «Заграва” розмістила вступний допис під назвою «Чи є ми фашистами?”. “Не вважаємо фашизм за щось зле. Чи напроти”, - поінформував анонимовий автор (судячи з тексту – Донцов). Далі, цитуючи Муссоліні, що «фашизм це справа чисто італійська”, автор погодився з цим твердженням: «І власне, тому, що стоїмо, аналогічно фашизмові, ні на міжнародній, чиж на національній платформі, - не можемо бути фашистами”. Однак, у наступних сторінках, викладаючи підставові засади «загравістів” – пріоритет національного визволення над суспільним, ворожість до інтернаціоналізму, - націоналізм як практику повсякденного життя, - автор повторює рефрен: «Якщо це є фашизм, то щодо мене – є ми фашистами!”. Подібну поставу Донцов зайняв й в допису «Агонія однієї доктрини”. Піддаючи нищівний критиці ліберальну доктрину, та, цитуючи допис з харківського часопису «Вісті”, де його погляди у черговий раз були названі фашисткими, написав такий цікавий коментар: «Не надаємо ідіомі розвинутій тут назві «фашизму”, волили ж би її уникнути. Мусимо, проте, послуговуватись цією назвою за браком іншій, яка би так добре відрізняла тут розвинуту ідею від комунізму, з однієї сторони, а, з другої, - від старого драгоманівсько-українофільського лібералізму…”. Так от, Донцов не дуже противився означенню власної ідеології як українського фашизму, - за браком іншій, більш придатній назви.

Проте, скорі знайшов власну назву для своєї доктрини – «чинний націоналізм”. У цей доктрині в її остаточному усталені легко можна знайти багато подібностей з фашизмом: культ боротьби, ідею ієрархічного суспільства, ініціативній меншості, правлячий касти, «закону”, протиставленого «партійності”, войовничий антимарксизм та антилібералізм. Щоправда, автор «Націоналізму” не виклав свої ідеї як наукову систему, він радше апелював до емоцій ніж до розуму, але ж то саме можна сказати й про фашизм на ранніх етапах його розвитку.

Фашизмом були захоплені й інши письменники та публіцисті, які скупчувались навколо „LNW”. Євген Маланюк, який перебував під ідеологічним впливом Донцова, в поемі «Послання” (1926) з задоволенням привітав новий дух, ?? що поширюється в Україні з фашисткого Риму: Залізний Рим – це історичне невичерпне джерело Де мідь латині славить вічність Над миттю денній злоби; [...] Де в „lazzarone” спить патрицій, А в пролетарії - аристократ - Там народився муж, Старої епохи Герострат. Даруйте мені примитівність віршів, Якими я накреслю оце обличчя - Надижуваю там це слово «Муссоліні” Сей витвір нової генерації Й, як майбутнє, він вже великим є. [...] Живих захвачує радість: Наш край повстане і зросте, Бо Риму історичний приклад Сягає аж по скіфський степ!

[Ляззароні – назва вбогої суспільної групи в давньому Неаполі, що займалась жебрацтвом.

Назва походить від костьолу святого Лазаря, який слугував їм за притулок. За різними джерелами лічба групи сягала на 40000-50000 людей. Ляззароні відігравали важну політичну роллю в життю міста. За бунту 7 липня 1647 року проти князя d'Arcos, віце-короля Іспанії, вони становили головну силу вождя бунту Masaniello. В італійської компанії Наполеона Бонапарта, протиставились французькому війську на стороні Бурбонів. У часі з’єднання Італії були союзниками Гарібальді – примітка перекладача; див. http://pl.wikipedia.org/wiki/Lazzaroni]. Фашизм збудив симпатії рівно й серед членів націоналістичних молодіжних груп у 1920 році як в Галіції , так і в еміграції. Однак, за рідкими винятками, молоді націоналісти не ідентифікували себе просто з фашизмом, повторюючи слова, які дійсно висловив Муссоліні, «Фашизм не для експорту”. Винятком була мала група наддніпрянських іммігрантів, яка в половині 1920-х років заснувала у Празі Унію Українських Фашистів (УУФ) під керівництвом Петра Кожевникова та Леоніда Костарева. Про цю організацію докладно було відомо тільки те, що в листопаду 1925 року вона поєдналась з двома іншими групами іммігрантів в Лігу Українських Націоналістів (ЛУН), яка затим стала співзасновницею ОУН. Результатом цього обидва вожді булого УУФ стали членами Проводу Українських націоналістів (ПУН), але, пізніше, обидва були виключені з організації (Кожевников у листопаду 1929 року, Костарев – на початку 1933 року). У цієї морочній історії найбільш цікавим є те, що обидва колишні «фашисти” були підозрювані у співпраці з совіцькою та німецькою розвідками. Насувається логічне питання: якщо ці підозри були доведені, то чи створення УУФ не було лі провокацією спеціальних служб з метою введення своїх агентів в керівні кола української націоналістичної еміграції (що на якійсь час удало)?. Проте, доступна на тепер джерельна база не позволяє на підтвердження, або спростування цього припущення. У дискусії, яка розігралась протягом перших місяців існування ПУН, пропозиції Костарева та Кожевникова, аби використовувати в напрацюванні націоналістичної ідеології італійський фашизм, були відкинуті. Переважила концепція Миколи Сциборського: опертя ідеології та програми українського націоналізму виключно на державотворчих традиціях та духовності українського народу. Проте, дослідження фашисткого досвіду продовжено. Стрибком на шляху до створення ОУН було заснування місячника «Розбудова нації” – офіціального органу ЛУН, який почав виходити з січня 1928 року. Одною з головних тем часопису було пізнавання та аналіза досвіду націоналістичних рухів різних народів, при чому найбільша увага приділялась італійському фашизмові. Майбутні діячі ОУН не приховували свого подиву фашизмом та його лідером. Колишній шеф дипломатичного представництва УНР в Риму Євген Онацький писав про фашистів: „Ота група молодих енергійних людей, озброєних перед усім тільки страсною любов’ю та незламною енергією, керована рукою незвичайного організатора і вождя – Муссоліні, - протягом кількох літ здобула повну владу в Італії, очистила кільки Авгієвих стаєнь, розігнала дрімотних, ледащих „lazzaronich”, та інертних бюрократів, надала страху усілякого роду спекулянтів, показала різним політикам їх місце, та піднесла престиж держави на доселі немислимий рівень.

Говорячи про вплив фашизму на український націоналістичний рух, І. Онацький визнав, що:

„молодий український націоналізм вже перейняв дещо від італійського фашизму, а перед усе, визнання потреби залізної ієрархічної організації з підпорядкуванням усіх приватних, партійних та класових інтересів – інтересам батьківщини, - «Вітчизна понад усе”. Наступне – визнання переваги сили духу над силою матерії. У свій час італійські фашисти, а тепер й українські націоналісти у своєї справі не калькулюють, - вони знають й без калькуляцій, що проти них стоїть величезна, матеріально переважаюча сила. Після створення ОУН преса організації й далі публікувала численні матеріали на тему фашизму. Найбільш активним пропагандистом фашисткого досвіду залишався Онацький, який став представником ОУН в Італії (офіціально вступив до лав організації) в 1930 році. У своїх дописах він доводив вищість фашисткої корпоративної держави, яка підпорядковує усі суспільні сили своєї дисципліні; узасаднив скасування свободи праці в Італії потребою сильного проводу, дисципліни та поєднання усіх зусиль народу; протиставляв фашизм більшовизму як реальну політику в інтересах народу – проти відірваній від життя утопії, справжній духовний революції ї – матеріалістичній більшовицький революції, яка, як казано, давно перейшла в дику та беззмістовну контрреволюцію. Онацький із задоволенням прийняв «декларацію оголошення війни теперішній Європі, для будівництва зовсім інший Європи, заінспированої новим, активним фашистким духом”, та призивав аби спільно з фашизмом рішуче вирушити проти старих порядків псевдодемократичній Європи та новому порядку псевдокомуністичній Євразії. Дописи Онацького помагають зрозуміти, що притягувало членів ОУН в італійському фашизмові. Публіцист підкреслював, що це ні фашистка практика використання державної влади найбільш цікавить українських націоналістів, чиж то «ідеалістичні” аспекти фашизму, які уявились ще на етапу боротьби за владу: нехіть до підкорення ззовні накинутій «долі”, воля до перемоги, тяжіння до духовного відродження та творення нової людини, до національної єдності понад партійними, класовими ?? та регіональними інтересами. Однак, профашисткий ентузіазм Онацького викликав застереження у декотрих вождів ОУН. Член Проводу українських націоналістів Микола Сциборський 19 квітня 1930 р. писав до Коновальця: „Отримав останнє число «Українського Голосу”. Дещо про допис, чи взагалі про дописи Онацького. Усе є добре… але… за дужо «Італії, Муссоліні та апофеозу фашизму…”. Не знаю, чи є це корисне. Ото така демонстрація схильності та вихваляння фашизму може допровадити до небажаних наслідків. Тим більше, що в самій ОУН є багато людей, які неповністю погоджуються з Онацьким. Я сам у питання економічно-суспільної інтерпретації фашизму є досить далекий від Онацького». Здається, що М. Сциборський противився героїзації фашизму не стільки з засадничих (ідейних), скільки з тактичних поглядів, побоюючись, що демонстрація прив’язаності до фашизму, може допровадити до небажаних наслідків для ОУН. Сам Сциборський наприкінці 1932 року у Парижу виголосив реферат «Критика фашизму”. По його прочитанню в російської еміграційної газеті «Останні новини”, Онацький, який з усіх сил переконував італійських можновладців у симпатії ОУН до фашизму, написав до Коновальця листа, що був повний обурення, з запитанням, чи ОУН коли-небудь буде мати єдину лінію в закордонній політиці. Коновалець суворо потрактував Сциборського та призвав до подальшого утримання дотеперішнього курсу в закордонній політиці ОУН, та не перешкоджанню непередбачуваними кроками в політиці Онацького в Риму. Сциборського критикував також представник ОУН з Великої Британії Євген Ляхович, який вважав, що фашизм – це огниво, яке огорне світ, а український націоналізм мусить бути згідним з огнивом. “Певно, що ми не маємо сліпо мавпувати просто тому, що маємо відмінні від інших завдання, і живемо у зовсім відмінних обставинах, але засадниче ми не повинні уникати цього огнива”, - написав він Онацькому.

З 1933 року в націоналістичній публіцистиці образ фашисткої Італії починає конкурувати подібно ідеалізований образ гітлерівської Німеччини. Однак, від половини 1934 року в еміграційній пресі ОУН починається відкрита критика народного соціалізму, а власне, його расових компонентів, при чому «злому” гітлеризму подекуди протиставляється «добрий” італійський фашизм. Охолодження стосунків між нацистами та ОУН було пов’язанні з тимчасовим німецько-польським зближеннями та репресіями з боку гестапо щодо декотрих оунівців. У тому часі Онацький опублікував допис на тему різниці між італійським фашизмом та національним соціалізмом, в якому, зазвичай ідеалізуючи фашизм Муссоліні, протиставляє його расисткої теорії нацистів, їх догматизму в політиці та антихристиянським тенденціям.

Найбільш поважну спробу теоретичного осмислення фашизму зробив Сциборський у своєї головній теоретичної праці «Націократія” (1935 р.). Звертаючи увагу на історичні заслуги фашизму, він ствердив, що приклад фашизму має стати дороговказом для гноблених народів, якщо вони не хочуть бути гноєм для агресивних сусідів. Водночас Сциборський й далі критикував фашистів за то, що вони учинили диктатуру сталою засадою організації держави, що привело до надмірного етатизму, затрудняло розвиток особистості й суспільства. Він вірив, що його власний проект суспільної та політичної системи – «націократія”, позволить прийдешній української державі уникнути цього ґанджу. У дійсності «націократія” Сциборського була пробою створення української моделі тоталітарної держави – наразі теоретичної. У другій половині 1930-х років зацікавлення ОУН італійським фашизмом досягло кульмінації. Про це власне свідчить намітки плану видавничої діяльності реферату культури ОУН, погоджені з керівником Олегом Ольжичем (Кандибою): Наші публікації в опрацюванні (1937) Муссоліні: Доктрина фашизму, зі вступним дописом. Національна Фашистка Партія, зі вступним дописом. (Переклад). Історія Італії Есе про найновішу (фашист[ку] ідеалістичну філософію. Бажане: Критичні студії про фашизм. З цього плану вдалося реалізувати тільки перший пункт: у 1937 році вийшла друком «Доктрина фашизму” Муссоліні в українському перекладі зі вступом Богдана Кравціва. У тому саме часу ідеологи ОУН прийняли на ідейне озброєння деякі елементи націсткої теорії держави, такі як от концепція корпоративної (професіонально-класової) держави та тоталітаризму. Михайло Подоляк так характеризував ідеологію, яку практикувала ОУН, - як «революційний, тоталітарний та авторитарний націоналізм”. Сциборський у першій статті свого проекту конституції України (осінь 1939) записав: «Україна є суверенною, авторитарною, тоталітарною, професіонально-класовою державою…”

Проте, не варт забувати, що, як пишіть відомий дослідник фашизму Roger Griffin, «у фашисткому мисленні […] логіка тоталітаризму – це логіка не гноблення та знищення, чиж то є творче руйнування, - знищення для збудування нового порядку”. Запозичивши від фашистів поняття «тоталітаризм”, члени ОУН тож надавали йому позитивний зміст: тотальний контроль націоналістичної держави над усіма сферами суспільного життя виображали собі як щось конструктивне та потрібне для створення нового ладу. ОУН до певній степені також наслідувала засади організаційнії ієрархії та вождізму, притаманні фашисткої партії. Символи і ритуали фашистів вплинули на повстання «культу героїв”, яких собі цінувала ОУН.

Симпатиками фашизму були не тільки члени ОУН. Поза її лавами найбільшим популяризатором фашисткої Італії був письменник Михайло Островерх. Окрім біографії Муссоліні він також опублікував брошуру «Нова імперія”, – найбільш яскраву апологію італійського фашизму, яка коли-небудь вийшла з-під пера Українця. Чи та в якій степені українські націоналісти ідентифікували фашизм як явище універсальне? Проби такі були, але домінуючим був інший погляд. Ще Онацький перед повстанням ОУН вказував на суттєву різницю поміж українським націоналізмом та фашизмом. Він писав: „Багато українських націоналістів охоче почали називати себе українськими фашистами і шукати підтримки в італійських фашистів. Вони не догляділи [однак], що між українським націоналізмом та італійським фашизмом лежить непрохідне тому провалля, яке може хиба що заповнити тільки час та вперта завзята праця […]. Фашизм є націоналізмом національної держави, ворожим абияких зворотних рухів, готовим усе та усіх присвяти на річ культу своєї вже існуючий держави.

Український націоналізм, напроти, є націоналізмом бездержавного народу, який живе тільки irredent [Irredenta (з італійської – не визволенна земля), тяжіння до національного визволення, до відновлення незалежності. Політичний рух в Італії на переломі XIX i XX в., який тяжив до з’єднання земель, замешканих італійською людністю. З часом підпав під націоналістичний вплив та пов’язався з фашизмом - примітка перекладача; див. http://portalwiedzy.onet.pl/67986,,,,irredenta,haslo.html], і готовий присвяти усе і усіх меті обернення на друзки культу тих держав, які не позволяють йому жити.»

Подібний погляд уявився пізніше в офіціальному часопису ОУН «Розбудова народу”: фашизм є рух державного народу, а український націоналізм є рухом національного визволення, тому український націоналізм не можна ототожнювати з італійським фашизмом.

Однак, в неофіціальної кореспонденції вожді ОУН не були так категоричні. У листу до Макара Кушніра від 16 липня 1929 р. редактор «Розбудови народу” Володимир Мартинець писав:

“Уповні поділяю Твій погляд, що ми повинні відкинути закиди, що ми є гетьманцями, більшовиками, фашистами. Однак, признаюсь Тобі, що коли до двох перших груп це є легко, то з фашизмом вже не є так легко. Річ у тому, що не можна безпосередньо вжити переконливих аргументів: Італія далеко, Муссоліні не хоче нічого про нас казати, й не хоче на нас кидати громи, нема жадного укр. угрупування, яке можна би назвати фашистами, чиж залишається тільки перефразовувати твердження, що ми не є фашистами, а італійський фашизм є італійським рухом, ані нашим. Поза тим, однак, маємо багато спільних рис з фашизмом: оба рухи це рухи націоналізму, тут й там диктатури, тут й там союзи професіональні та ми”. За перемогою нацизму в Німеччині в публіцистиці ОУН з’явився новий мотив: мовлено, що італійський фашизм, гітлеризм та український націоналізм – це явище одного того ж саме ґатунку, прояви всесвітнього революційного національного огнива, який має опанувати світ. Однак, водночас, не забували підкреслювати, що український націоналізм не є наслідуванням фашизму або гітлеризму, чиж є він незалежним, творчим рухом. Так врешті, наслідуючи окремі риси фашизму, українські націоналісти здавали собі справу з різниць, які виникали з бездержавного статусу українського народу. Проте, наприкінці 1930-х років акценти були дещо пересунуті. Тепер теоретики ОУН розглядали національну революцію не тільки як рух визволення проти наїзників, але, перед усім, як внутришній український рух, покликаний надати національному життя нового змісту та нових суспільних і політичних форм, таких само, як революції національного соціалізму та фашизму в Німеччині та Італії. У світлі такого підходу, різниця між українським націоналізмом та фашизмом вже не представлялась так фундаментальне, як раніше.

Залишається додати, що разом з впливом італійського фашизму на публіцистику ОУН наприкінці 1930-х років, щораз більш відчутним був вплив німецького національного соціалізму. Початок II Світової Війни остаточно відсунув ідеологічні симпатії до Італії на другий план. Прагматичні погляди схилили ОУН до більшій співпраці з потужним Третім Рейхом, не зважаючи на застереження щодо гітлерівського расизму. Проте, конфликт з нацисткою окупаційною владою у перебігу війни штовхнув обидва відламами ОУН до радикальної зміни свого стосунку до не тільки гітлеризму, але також й до його італійського союзника.

У цьому допису не розглядаємо проблеми типологічні, чи та в якій степені ОУН можна приписати до фашистких рухів. Тільки зауважуємо, що концепція, згідно з якою ідеологія і практика ОУН були фашисткими за своєю природою, має визначенні підстави, особливо в рамах історії ідеї. Однак, схиляємось до аргументів Онацького та офіціальні й поставі ОУН: націоналізм бездержавного народу не може бути вповні фашизмом. Тому, якщо йдеться про ідеологію та практику таких рухів як ОУН, хорвацьких «Усташів” та деяких інших, здається більш доцільним виокремлення їх в особий тип революційного інтегрального націоналізму бездержавних народів, який, на жаль, немає усталеній назви (в деяких опрацюваннях умовно називаємо його як тип «усташизму”). Український інтегральний націоналізм міг наслідувати декотрі риси фашизму, але, як національно-визвольний рух, мав суттево відмінні завдання та пріоритети.

Oeksandr Zajcew Олександр Зайцев Цей матеріал спирається на доповіді, оголошеній на конференції «Італійсько-українські союзи” Історія та сучасність Джерело: «Модерна Україна” Переклад: Вєслав Токарчук

Див. джерело: 18.03.2012. http://www.kresy.pl/kresopedia,historia,nacjonalizmy?zobacz/ukrainski-nacjonalizm-i-wloski-faszyzm-1922-1939 Портал повстав при підтримці: Сенату Речіпосполитої Польської за посередництвом Фундації Допомоги Полякам Сходу (з польської мови переклав: А. Грабовський,) 21.06.2012.; Дебальцеве За достовірність першоджерела несе відповідальність його автор. При перекладі дається обов’язкове посилання на джерело. Оглядач не завжди згідний з думкою автора/авторів і не відповідає за фактичні помилки, яких вони припустились. Також перекладає тексти авторів. з якими він не погоджується.

Zaremba

погляд польських інтелектуалів на український націоналізм

Останні статті

Коментарі