Шацьких озер блакить

Коли подивитись на мапу Західного Полісся, то видко, що на неї домінують два елементи, Переший з них – це лісі, які зеленою плямою покривають значну частину поверхні. У західній частці Лемчинсько-Влодавські Озера є розкидані, а чим більше на схід, тим більш групуються. На Бресткому Поліссі вони творять майже єдиний комплекс, тільки зрідка поперезаний мережею річок та доріг кепської якості. Серед цей сочистої зелені великим блакитним вужем в’ється Буг, вибираючись з обіймів заливних лугів, які власне на східному березі непереривною смугою обростають його берег. Чисельні, розкидані озера іскрять лазур'ю в гущаві поліських лісів, нібито сапфіри загублені в дорозі купцем зі Сходу. Й тут є одне правило. На захід від Бугу озер більше (за даними професора Вільгата – 68), проте, вони відносно невеликі й тісно скупчені. А от на схід від Бугу озер є менше, але впадає в очі їх величина. Від місця, де збігаються кордони трьох держав: Польщі, Білорусії та України, протягнулись на схід Шацькі Озера – країна великих озер Полісся.

http://www.kresy.pl/zobacz-kresy,warto-zobaczyc?zobacz/szackich-jezior-blekit 

Адміністративно, на протязі віків, краї належав до різних земель, дільниць, губерній та воєводств. У II Речіпосполитої Польської цей терен увійшов до складу люблінського повіту волинського воєводства. Після II світової війни він припав Української ССР, тож по оголошення незалежності у вільній України терен Шацьких Озер лежить в межах шацького району волинської області. У 1983 році на обширу 32 800 га створений був Шацький Національний Парк, - як другий об’єкт такого типу в УССР. У 1999 році обшир Парку був збільшений на 49 тис. га. Терен парку був поділений на чотири зони з різними охоронними режимами. Це такі зони: посиленої охорони, регульованої рекреації, постійної рекреації та господарча зона. Найбільшим багацтвом Парку є озера, яких тут 24 й вони займають сукупну поверхню на 6 400 га. Найбільшим з них є озеро Світязь, званий «Українським Байкалом” з поверхнею 2 600 га. Понад половину поверхні парку займають ліси. У більшості це соснові бори, проте, тут ростуть й ялини на південній межі свого природного поширення. Торф’яники, головне низькі, займають побіля 4% поверхні Парку, проте є найціннішими екосистемами. У парку існують багато різних тварин і рослин. Зафіксовано тут понад 240 видів птахів, в тому аж 27 з них внесені до Червоної Книзі Тварин України. До найцінніших з них належать: пугач, журавель, чорний боцян та gadoer (дужий птах з родини яструбів, харчується вужами, зміями.. – перекладач з Вікіпедії).

 На водоймах Парку концентрація перелітних та зимуючих водно-болотних птахів доходить до 12 000 одиниць. Найбільше є з них гусей. Крім того живуть тут і великі ссавці такі, як лось і вовк. Найбільше спустошення в парку зробила меліорація в 60-х та 80-х роках. На півночі була створена (Копаєвська) Меліоративна Система, що понизило рівень води та порушило водотоки на великій частини обширу. У теперішніх часах проведені природоохоронні заходи, будуються запруди на каналах та інше. Та вони є невистарчальними. У 2002 р. Паркові надано статус резервату біосфери. За метою, цей резерват разом з резерватами біосфери «Західне Полісся” в Польщі та «Полісся Надбузьке” в Білорусії, має бути єдиним транскордонним охоронним обширом (відповідна угода підписана наприкінці минулого року в Києві).

Їдемо широкою, пласкою річною долиною. Це долина Припятті. З вікон авта спостерігаємо сітки ровів, якими порізана уся долина. Скорі бачимо й саму ріку. Щиро кажу, вже її вид увів мені у легкий шок. Оця горда, велика ріка довжиною 761 км та поверхню заплави 121 тис. км , що обводняє майже усе Полісся, тут виглядає як канал Wieprz-Krzna ( меліоративний канал у східній Польщі, в люблінському воєводству…, єднає ріки Вепш і Кшну…, частину системи творять озера. Довжина 140 км, не судноплавний, найдовший в Польщі, побудований в 1954-1961 роках… перекладач). Брутально втиснута у прямий як стріла рів, та обвалована, тож нічим не нагадує Прип’ять, про яку казали мені приятелі з Білорусії. Прип’яті, на якій по весінньому розливу можна було блукати каяками тижнями, Прип’яті, по якій перед війною плавала відома Пінська флотилія. Це не була неуярмлена ріка – це був канал. Й як виникало з мапи, рів той мав довжину кільки десять кілометрів, та тягнувся майже по прямій лінії від річних джерел, від місцевості Столінські Смолокурні. 

Перед садибою дирекції Шацького НП у Світязі, нас вітає сухий (на найліпше означення) вусатий «козак” з засмаглим обличчям (восточний тип шкіри – від перекладача) – це Василь Матейчик, орнітолог парку. Василь проводить нас до директора парку. Чоловік літ чотиридесять в мундиру стискає наші долоні, та ухильно питає з чим ми приїхали. За спиною в нього на стіні герб України – тризуб, портрет президента Кучми (бо є то рік 2001), та гарний, барвний український рушник, багато гаптований, на ньому образ Великого Тараса та гарно вишитий його заповіт. Одним вухом слухаючи розмову директора з Янушем, стараюсь прочитати строфи віщуна. Виходячи, зауважую гарну панораму озера Світязь на протилежній стіні, зроблену за допомогою широкоформатного об’єктиву з літака.

У своєму «ілюстрованому путівнику по Волині”, виданому в Луцьку в 1929 році, доктор Мечислав Орлович, відомий польський краєзнавець, так описує село Світязь, в якому ми оказались: «На південному березі Світязя Волинського [озера – довідка K.W.] серед пісків велике руське сіло на 2 000 м з православною церквою, переробленій з уніатської. Це є давні добра Браницьких, які після конфискації російський уряд надав генералу Драгоманову. В околиці великі простори чистих пісків, так звані Татарські Холми.” Татарських Холмів, на жаль, ми не побачили, але зате удались ми на Озеро Світязь. Признаюсь, що зробило воно на мене велике враження. Здається, що воно велике як niardwy (Шнярдва – найбільше озеро Польщі в вармінсько-мазурському воєводстві, в краю Великих Мазурських Озер в басейні Піси: лежить на висоті 117 м над рівнем моря…, глибина до 23,4 м – від перекладача), але зовсім інше – спокійне. Його вода навіть здалеку надається на блакитну, не як от брудно-бура вода niardw. І що важливо для очей натураліста, ця блакить не наражає білизна вітрил, ані гуркіт моточовників. Широка й плинна прибережна смуга  тягнеться аж поза горизонт, так же трудно повірити, що озеро має 58 метрів глибини. Так же трудно повірити словам згадуваного Орловича, що внаслідок риття каналу до Прип’ятті рівень води в Світязі спав на кільки метрів, бо ж воно мусило бути тепер значне більше просторово. У самого озера рух туристів невеликий, якійсь нечисленні пункти гастрономії, можна сказати – припадкове. Вболівають над тим сусіди з Польщі, де навіть на численних лемчинсько-влодавських озерах вже спостерігається перенавантаженя туристичного терену, а тут, «такі великі озера марнуються”. Річ ясна, не поділяю отої опінії, власне, є то усе такі національний парк. ”

Далі в'їзджаемо «в парк ”. Знаючи неприязнь Українців, власне з Галіції, до російської мови, питаю Василя чи можу розмовляти з ним цією мовою. У відповідь чую: «ми восемдесять лєт гаварили па рускі, ну й тільки десять па украінські”. Нащо Юрко, родовитий Львовяк, підсумовує з натиском по-польську «ну, хиба сто вісімдесят літ балакали по руські”. Й ото маю перший приклад регіональної неприязні. Проїжджаючи через містечко Шацьк, де перед війною був мировой суд, а сьогодні садиба району, нетерпляче чекаю, коли огляну інши шацькі озера. Описи з путівника Орловича, принаймні, не заохочують: «Пейзаж там не досить цікавий, бо ж має пласкі та пісчані береги”. Перед нами з’являється озеро Люцифер, званий Орловичем Lemierzem (Лешмєж місцевість над Бугом – від перекладача). Великим браком є відсутність оглядових майданчиків. З плаского берегу це дуже велике озеро явиться як безкінечна водна гладь з птаством, що верещить над нею. Неподалік озера Люцефер бачимо якийсь пагорбок, зроблений явно рукою людиною. Питаю в Василя про це. «Тут, перед війною, стояв польський двір”, - чую пояснення. Не питаю, що то з ним стало…

На зворотній дорозі до дому йдемо до обіду у поблизьку ресторацію. Короткий, але інтенсивний побут на шацькими озерами, окрім усього залишив почуття апетиту, у ґрунті речі – блаженне, бо ж Шацький Національний Парк це не тільки озера, хоча вони тут домінують. Це ліси, мальовниче і цінне урочище Красний Бор, численні торф’яники. Рівним чином ще багато інших «задоволень” для натуралиста, як от хоча ж би зимовий перепис вовків. А ще власне вже згадуване почуття голоду, та гаряча жага побачення чогось більше після 10 літ, себто минулого року (себто 2011 р.? – перекладач), знов погнала мене туди, де можна дивитись в мудрі очі шацьких озер. Багато там змінилось, й природа й краєвид, але ніц хиба не змінилось так швидко і часто як… особи в кріслу директора Шацького Національного Парку. Але то вже є оповідання на іншу нагоду…