хочу сюда!
 

Лола

40 лет, телец, познакомится с парнем в возрасте 38-50 лет

Нелегка доля квартиранта

Після 5+ років проживання в дешевому, але дико некомфортному житлі (без ванни, гарячої води і опалення), я нарешті вийшов із зони комфорту і звалив на нову хату, змінивши кімнату в приватному буднику на кімнату у двушці вельми патріотичної бабусі. Трошки дорожче, але житло схоже на людське, навіть буває гаряча вода. 

Загалом норм, але, як завжди, є "але". У сусідній кімнаті живе бабуся трошки за 70. Вона ще адекватна, без набридливих старечих маразмів, гарно говорить українською і дивиться по старому, пузатому телевізору виключно телеканал "Прямий", жваво реагуючи на жарти Ганапольського.

Вона давно на пенсії, відповідно, цілий день удома. Але чомусь приготування їжі дуже часто здійснює після 17 00, коли я приходжу додому з роботи. Як і прання. 

Так часто буває, що я, прийшовши в квартиру, чую возню з кухні або полоскання у ванній. Часто ці процеси поєднуються. Так і хочеться сказати: "Шановна бабушка, ну якого хєра ти увесь день робила? Невже тобі не доходить, що в мене після роботи є лише кілька годин (ви ж знаєте, що мені треба лягати рано), щоби переробити купу справ?". 

Але я мовчу, а бабуся продовжує свій неспішний ритм, який, мабуть, року з 2000-го не змінювався ні на хвилину.

Це не завжди так. І справжнім святом є моменти, коли хозяйка ввечері вирушає в магазин. Ходить вона, повільно, тому у мене є близько години  свободи, і за цей час я встигаю приготувати їжу, покупатись і подр**чити; години вистачає, якщо працювати швидко, та, благо, деякі справи з цього важливого списку багато часу не займають. Бува, приготування їжі, коли кухня зайнята увесь вечір, переношу на ранок - прокидаюсь за годину раніше анд мейкінг май брейфаст. Раніше любив ранки, а тепер від них тащусь, однак серце йокає, коли чую рухи з бабиної кімнати і благаю всіх богів на світі, аби ця прекрасна колись панянка спала якомога довше і не відбирала мою годину моєї свободи.

Я - квартирант. Я викручуюсь і пристосовуюсь. Така доля і інакше ніяк. Хоча це той випадок, коли треба порівнювати, адже ще навесні цього року я жив у кімнаті, як уже було сказано, без опалення і взимку спав в одязі (і не один рік), тримаючись за адекватно-мізерну квартплатню, і постійно тримав двері замкненими, бо в будь-який момент міг нагрянути господар-алкаш зі своїми незрозумілими, навіть йому, спічами. Власне, він, а не холод чи інша битовуха, змусив мене піти на доволі болісну спочатку зміну, бо алкоголь зовсім роз'їв ті рештки мозку, які залишились, і він став нести взагалі якийсь бред, намагаючись ввалитись до мене в кімнату і радуючи мій нюх нестерпним запахом гівна і ссанини (навіть зараз із задоволенням уявляю, як він забрідає на поверх, кричить "Ратцінгер! Ратцінгер", а потім помічає замок на дверях моєї кімнати).

Це кінець тексту. Висновку не буде - квартирантське життя триває. Мрію про однушку і величезну зарплату, 10, може навіть 11 тисяч на місяць, от тоді б я зажив... Мріяти не шкідливо, як то кажуть, і я мрію про тишу, ванну без чужого волосся, відкриті двері туалету, ноут без наушників, блукання квартирою в труселях і вільну кухню. Завжди.
0

Комментарии

115.09.21, 13:47

Тсю.. Так женись на бабусе.. и ходи в труселях..