Дуже цікава інформація, яка багато чого пояснює....

Тим, хто вміє думати...

ФБ. Репост

https://www.facebook.com/groups/760419256196602/user/100001184790353/

Я НЕНАВИДЖУ ЇЇ ЗА ТЕ , ЩО ВОНА ВПОРАЛАСЬ…

Минулого тижня клієнтка розповідала про подругу, з якою разом виїжджали, разом місяцями жили на кораблі в Нідерландах,в тому тимчасовому прихистку, де ліжка стояли рядами, а стіни рухались від хвиль. Разом стояли в чергах, разом плакали в перші тижні. А тепер подруга орендує квартиру з балконом, водить машину, викладає фото з відпустки в Хорватії.

Клієнтка сказала одне речення, а потім довго мовчала. «Я на неї дивлюся і мене всередині щось пече. І я ненавиджу себе за це більше, ніж її»

Ось ця друга частина фрази мене й тримає вже кілька днів.

Про заздрість до тих, хто лишився в комфорті, поки ти воював чи ховався, писати легко. Там є справедливий гнів, є моральна опора. А про заздрість до людини, яка пройшла той самий шлях, той самий рюкзак, ту саму сирену, не пишуть майже ніхто. Бо тут нема на кого спертись. Нема лиходія. Є просто інша жінка з таким самим болем, якій чомусь пощастило швидше.

Чому саме це так важко визнати?

У соціальній психології є поняття референтна група.

Ми порівнюємо себе не з усіма підряд, а з тими, кого вважаємо собі рівними.

Сусід мільйонер нас майже не зачіпає, бо він з іншого світу. А подруга з того самого гуртожитку/корабля зачіпає прямо в нерв, бо вона доказ. Доказ того, що за тих самих вихідних умов можна було інакше.

І тут вмикається найгостріше. Якщо у неї вийшло, а в мене ні, значить справа не в обставинах. Значить справа в мені.

Це та сама конкурентна віктимність, про яку я вже писала, тільки розвернута не назовні до України, а всередину, у власну діаспорну бульбашку. Тільки тепер вимірюють не хто більше постраждав, а хто краще впорався. І програш у цьому змаганні болить інакше. Тому що це вже не про війну. Це про власну спроможність.

Що каже гештальт.

Заздрість, яку не можна визнати, нікуди не дівається.

Вона йде в ретрофлексію, обертається на себе.

Замість «мені боляче, що в неї вийшло, а в мене нема сил» людина каже собі «зі мною щось не так, я слабка, я не вмію жити».

І паралельно працює механізм проєкції.

Не можу дозволити собі позаздрити прямо, тож знецінюю причину чужого успіху.

«Їй просто пощастило з програмою».

«У неї чоловік лишався в Україні і висилав гроші».

«Вона просто вміє подобатись соціальним працівникам».

Знецінення тимчасово рятує від власного сорому, але залишає після себе ще бридкіше відчуття, бо десь глибоко ти знаєш, що збрехала собі.

Що коїться в тілі?

На сесіях це виглядає так. Людина розповідає про успіх подруги і фізично стискається, плечі йдуть вгору, погляд вниз. Часто з’являється неприємне тепло в грудях чи горлі, те саме, що й при сорому. Бо заздрість і сором тут ходять парою. Спочатку пече заздрість, потім накриває сором за те, що взагалі відчула щось таке до людини, яка теж все втратила.

Одна клієнтка описала це так. «Я ніби зраджую спільний досвід. Ми разом плакали в тому підвалі, а тепер я на неї злюся, що вона перестала плакати раніше за мене».

Що з цим робити?

Спочатку назвати чесно, хоча б собі, без публікації, без визнання перед кимось. «Я заздрю. Не тому, що бажаю їй зла, а тому, що її життя нагадує мені, чого не маю я».

Потім розділити заздрість і оцінку себе. Заздрість це сигнал про незадоволену потребу, а не вирок про твою цінність. Вона каже «мені теж хочеться стабільності», а не «зі мною щось не так».

І на останок почати помічати, що порівняння з тим, хто пройшов той самий шлях, це не чесне порівняння. У кожної свій ресурс, свій вік дітей, своя мова до війни, свій стан нервової системи в перший місяць. Однакова відправна точка не існує, навіть якщо зовні здається, що так.

Як би це звучало для тебе ….

Заздрість, я хочу побути з тобою чесно хоч раз, без сорому, без втечі в знецінення. Ти прийшла не звідкись іззовні, ти народилась там, у тому самому підвалі, серед мокрих ковдр, серед запаху вологого бетону, серед чужих телефонів, що світяться в темряві турботою про когось третього, серед тієї миски печива, яку хтось приніс і ділив порівну, серед двох однакових пляшок води на двох однакових жінок, які тоді ще нічим одна від одної не відрізнялись…

А тепер ти сидиш у мене в грудях і пропікаєш собі місце, поки я гортаю чужий балкон, чужу каву на чужому сонці, і кажу собі, що це просто скролінг, просто нудьга, просто вечір такий.

Ні. Це ти.

Заздрість, я не проганятиму тебе більше. Я подивлюсь тобі просто в очі, як дивляться в очі тому, хто йшов поруч усю дорогу і має право дійти зі мною до кінця цього тексту.

Бо ти не про подругу з балконом. Ти про мене, ту, що лишилась сидіти на картонці серед розкиданих речей, серед недопитого чаю в пластиковому стаканчику, серед списку речей, які я мала встигнути схопити і не встигла, серед фотографії, яку я так і не роздрукувала…

Ти прийшла, щоб я нарешті визнала, скільки там, у тому підвалі, лишилось невиплаканого. Не заздрю я балкону. Заздрю собі, тій, яка ще не дозволила собі впасти і виплакати все до дна.

І ось дивна річ. Тільки-но я назвала тебе на ім’я, ти вже не така гостра. Ти вже не ворог, ти просто двері в кімнату, яку я так довго тримала зачиненою…

Заздрість до своєї це не ознака поганого характеру. Це ознака того, що частина тебе досі там, у тому підвалі, ще не вийшла і не відгорювала. І доки ця частина не проговорена, вона продовжуватиме шукати винну поруч, замість того, щоб визнати справжню втрату.

Може, саме звідти, з тієї найтемнішої кімнати, і починається справжнє повернення до життя. Не з балкона. Не з фото на сонці. А з чесного «мені боляче» , сказаного собі самій, пошепки, вперше за дуже довгий час.

Коли ти востаннє дозволяла собі поглянути прямо в очі тому, що пече в грудях, замість того, щоб гортати далі?

Коментарі

Vivyenn

116.07.26, 19:16

Да уж.....
Спасибо за рассказ

Anne

216.07.26, 19:22Відповідь на 1 від Vivyenn

Тарас Музичук

317.07.26, 11:44

Ogma

417.07.26, 15:54

517.07.26, 17:31Відповідь на 3 від Тарас Музичук

Дякую за цікаву розповідь! Заздрість, вона може рухати вперед, щоб стати таким, як той кому заздриш, але це важко, це потребує виснажливої праці, а можна прийти до успішного сусіда, зруйнувати його життя, мовляв, я в лайні, мої діди жили так, і тобі не дозволю жити інакше. Можливо Ви скажете, що ваша замітка не про це, але зачипило, вибачте.Ні, все так. Все вірно.
Заздрість одне з рушійних почуттів, які викликають агресію.... Саме це я і хотіла донести до читачів...
"Попереджений — значить озброєний"....

617.07.26, 17:31Відповідь на 4 від Ogma

717.07.26, 17:32Відповідь на 3 від Тарас Музичук

Дякую за цікаву розповідь! Заздрість, вона може рухати вперед, щоб стати таким, як той кому заздриш, але це важко, це потребує виснажливої праці, а можна прийти до успішного сусіда, зруйнувати його життя, мовляв, я в лайні, мої діди жили так, і тобі не дозволю жити інакше. Можливо Ви скажете, що ваша замітка не про це, але зачипило, вибачте.Заздрість справді є потужним тригером, оскільки вона виникає через порівняння, відчуття несправедливості та страх власної неспроможності.

Anne

Дуже цікава інформація, яка багато чого пояснює....

Останні статті

Коментарі