Притча про довіру

Колись під важким каменем опинилася гадюка. Вона звивалася, шипіла й благала про допомогу. Повз проходила жінка — побачила страждання й, не вагаючись, відкотила камінь.

Та щойно гадюка звільнилася, вона холодно глянула на рятівницю й прошипіла:

— Я дала собі обітницю кусати кожного, хто простягне мені руку.

Жінка остовпіла:

— Але ж я врятувала тобі життя! Як ти можеш бажати мені зла?

— Я все одно вкушу, — спокійно відповіла гадюка. — Бо така моя сутність. А сутність не міняється, що б не сталося.

Жінка, не підвищуючи голосу, запропонувала:

— Ходімо далі й запитаємо першого зустрічного звіра, хто з нас має рацію. Якщо він стане на твій бік — роби, що хочеш.

Незабаром їм трапився вовк. Вислухавши історію, він задумливо сказав:

— Я повірю лише тоді, коли побачу все на власні очі. Покажіть, як це було.

Жінка обережно повернула гадюку під камінь і мовила:

— Ось так усе й виглядало.

Вовк кивнув і твердо промовив:

— Залиш її там. Той, хто зраджує простягнуту руку, не заслуговує на другу. Добрі вчинки не завжди приносять вдячність. А той, хто живе невдячністю, не зміниться — як би ти не старався.

Допомагаючи, пам’ятай — не кожен здатен оцінити добро. І не кожного варто рятувати ціною власної безпеки.

Мережа