Спалахи пам'яті

І я не новачок. Були перші спроби в дитинстві, точніше у шкільному віці. Мабуть тоді всі так робили. Вели якісь зошити з малюночками та пісеньками, в основному дівчата. Були анкети для однокласників з кумедними питаннями, на які потрібно було відповідати і обов’язково залишити щось на згадку власниці такого зошита……

Щоденники я вела класу з шостого до закінчення школи. Чи не тоді починала розвиватися моя особистість? Ну так, відстороненість і замкненість мабуть були поштовхом до спроби знайти собі співрозмовника, друга. Більшого я тоді не прагнула. Чи, може, це було неусвідомлене заняття?

Бо переоцінити все, що відбувалося в той період, і зрозуміти справжню суть подій мені вдалося набагато пізніше, з допомогою однокласниці, з якою випадково зустрілися через плин часу…. Під час нашого спілкування я «побачила» той період по-іншому, відчула те, про що ніколи не замислювалась…

В Радянському Союзі в голови учнів вкладалося багато «істин», з яких не всі відповідали дійсності….

Та що це я про це…. Ви й самі це знаєте, люди іншої епохи, іншої країни…. Люди родом з мого дитинства.

Пізніше, під час шлюбу, з появою дитини я знову намагалася повернутися до цього заняття – записувати в щоденник події минулого дня. Скоріше з ціллю, щоб зберегти моменти від народження донечки і свої враження, відкриття та надії нового стану, стану – матері.

Та нічого з того не вийшло. За купою справ, обов’язків, турбот моє прагнення поступово згасло і відійшло в небуття. Я обмежилася світлинами, які робила регулярно, з задоволенням.  Тому що мені подобався сам процес та й користі від цього було чимало…..

Окрема подяка моєму таткові, який відкрив для мене світ фотографії, навчив робити фото (тоді ще була плівка) фотоапаратом і друкувати (проявляти в реактивах) ці фото! Самостійно. Коли я вперше побачила як з’являється зображення на чистому аркуші фотопаперу, була зачарована. Це було справжнє диво, яке вразило настільки, що я занурилася в цей процес повністю і надовго, поки не оволоділа всіма секретами цього таїнства….

На жаль, чи на щастя, з приходом технологій сам процес фотографування став набагато легшим і доступнішим. Та ніхто не відміняв майстерності самого фотографа. «Клацнути» можна що завгодно. А чи вийде світлина, яка буде зберігати тепло моменту, це питання.

Досі посмішку на моєму обличчі викликає спогад, коли татко вперше! зарядив наш старенький Зорькій-5 чорно-білою плівкою (24 кадри), віддав його мені і сказав – «Вона вся твоя. Роби знімки всього, чого хочеш». Ну я і зробила))) Усі 24 кадри неба над головою. Неба, яке зачаровувало, неба з білосніжними хмаринками, що пливли, змінюючи свою форму і викликаючи різноманітні фантазії в моїй дитячій уяві…. Мені було років 12, здається….

Як лаявся татко… На справді не сильно. Він просто сказав, що Світ потрібно навчитися бачити через об’єктив камери. Бо наше око і камера фотоапарата сприймають світ по різному, по різному його «бачать».

Я запам’ятала цей перший урок на все своє життя. І таки навчилася бачити Світ так, як бачить його камера……

Чого це мене потягнуло на мемуари?)))) Чи стала я занадто старою? Це ж існує таке кліше – що мемуари пишуть у старості…….

(далі буде. можливо)