Тест манкурта

Mason Lemberg

“Не важливо, як називається вулиця, бо вона освітлена і заасфальтована” – це рівень начальника ЖЕКу чи аналогічної комунальної служби. Бо він має вкручувати лампочки в ліхтарі усюди, незалежно від назви вулиці.

А от вже сільському голові має бути важливо, як називається вулиця в селі. Чи іменем односельчанина, який героїчно загинув за Україну, чи іменем якогось ката, який голодом знищив половину села.

Не кажучи вже про президента, який представляє державу. Який на міжнародних зустрічах має говорити не про те, що він воює з сепаратистами, не називати вулиці іменами моторол і жукових, а вимагати виведення військ окупанта і поваги інших до свого народу.

Таким чином, рівень клоуна-малороса (я ж можу його так називати, бо це не важливо, як його називати) – це рівень начальника ЖЕКу і мислення начальника ЖЕКу. Причому поганого начальника ЖЕКу, який не освітив вулиці, не відремонтував їх, а набрав боргів, випустив злочинців, найняв на роботу злодіїв-втікачів.

А сам текст вітання – це тест манкурта.
Той, кого вчора це не зачепило (незалежно від політичних вподобань), – це худоба, яка за сіном з ковбасою під частушки поведе своїх дітей на забій.

Evgeniya Podobna

Я працюю на 18 поверсі. Кожен день, коли я п’ю каву біля вікна, я бачу могили – мої вікна виходять на кладовище. Там мерехтять кілька жовто-блакитних стягів. Мене починає трусити, коли я бачу новий. Там лежить тато мого побратима. Там лежить комбат Гуменюк, в якого лишились сини-трійнята. Щодня я подумки дякую їм всім, хоча не знаю їхніх імен. А ще там лежать ті, кого, як гарматне м’ясо, кидали на чужі війни помирати за інтереси імперії. Імперії немає, їх немає, але є ті, хто приносить сюди квіти, прибирає могили і кому досі болить. А ще там спочиває нквд-ист Ратушний, який керував депортацією «куркулів» і «сімей бандитів і націоналістів» з Латвії.

А за військовим кладовищем ще одне кладовище – Лук’янівське цивільне. Його теж добре видно. Особливо зараз, коли немає листя. Там стоїть кенотаф чудового поета Миколи Зерова. Порожня могила, бо справжня – десь в Росії в урочищі Сандармох. І розстріляли його там у 37-му лише за те, що був українським поетом. І імена тих, хто виносив йому вирок, носили українські вулиці. А ще там безіменні братські могили тих, кого замордували в застінках НКВД. Їх привозили сюди ночами, скидали в попередньо викопану яму і просто засипали землею до перших півнів. Скільки їх там? Тисячі? Десятки тисяч? За приблизними підрахунками, близько 30 тисяч. Хоча точно не знає ніхто. Лише вдумайтесь, там похованне ціле місто людей, невинно закатованих людей. Стільки ж, скільки зараз живе в Трускавці, Бучі чи Балаклії. Більше ніж все населення Переяслава, Бахчисарая чи Дебальцевого до війни.

Щодня я йду на роботу через Бабин Яр. І під моїми ногами – і жертви Голодомору, і невинно вбиті євреї, і оунівці, і багато тих, кому було не все одно. Бабин Яр теж добре видно з мого вікна. А ще там між деревами, на Оранжерейній, – міський морг. І я дуже хочу, щоб, якщо колись там лежатиме моє тіло, моїй душі не було соромно за прожите мною життя.

І от тому, що в мене є всі ці щоденні нагадування, просто за вікном, мені не все одно і єсть разніца, розумієш, Вова?

Олена Монова

Второй день наблюдаю, как вы разбираете на атомы новогодний императорский спич. Каждое предложение рассматриваете в микроскоп, каждый жест, пишете длинные эмоциональные посты.

Я вам скажу коротко, тихим голосом безэмоциональной сучки: ни одна формула объединения страны (а именно как призыв к объединению и задумывался этот, ээээ… клип) не сработает, если в нее включены элементы “какая разница” и “неважно”. Потому что они являются тем самым, так любимым мною обесцениванием.

Бросая в толпу “какая разница”, ты сразу же восстанавливаешь против себя тех людей, для которых разница есть. Это такие базовые вещи, которые доступны даже кухонному психологу вроде меня, но оказались недоступными для императорских спичрайтеров.

Говоря проще, Вава мав в самісінькій сраці все, что для вас (нас) важно.

Итоги подведем.

Зачесався, зализався,
В білі гачі вбрався.
Прийшов гарний до дівчини —
На порозі всрався.

Володимир Ар’єв

Нищення українського в Україні завжди супроводжувалося «Какая разніца?»

Цими словами намагалися зупинити відродження мови, забитої емськими указами розслабленого німецьким курортом цара Алєксандра ІІ і приниженої до «фу, сєло» російськими комуністами.

Цими словами чинили спротив українському дубляжу кінофільмів персонажі на кшалт продюсера Ткаченка з фракції «Слуга народа», а теперішній міністр культури Бородянський відповідав на моє обурення серіалом про героїчних російських військових, який не зняли з ефіру СТБ у дні загарбання Криму.

Цими словами залишали вулиці з іменами катів українців і пам‘ятники злочинцю Леніну.

Цими словами призупиняли європейську і євроатлантичну інтеграцію. «Какая разніца – сєйчас ілі потом. Сєйчас ми там нікому нє нужни».

Ці слова – постійний супутник російської пропаганди, мета якої вбити в нас здатність впиратися і бажання вирішувати свою долю. «Зачєм сопротівляться, нужно жить дружно, ета всьо палітіка, а люді хатят міра». Ага. Сто років тому люди теж хотіли миру і поділити майно та землю поміщиків, а заплатили за це зігнанням в стійло колгоспів, продразвьорсткою, виселенням в Сибір активних і працелюбних та Голодомором, який майже до нуля вичистив активне українське в совєцький частині України.

Капітуляція України починається зі слів «Какая разніца» і прийняття їх за кредо окремою людиною. Так нівелюють громадян. Такі сентенції категорично не приймають люди, яким Україна не є порожнім звуком, тєріторієй обітанія.

Саме тому слова поточного президента про єдність були лицемірством. Дуже небезпечним. Справжня суть сказаного Зеленським – поглиблення суспільного розколу. Какаразніци не вийдуть захищати державу від агресора і його служаків, не будуть гинути на Майдані Гідності, не збиратимуть допомогу захисникам у критичний момент. Їхній світ – це геги вечірнього кварталу і байдужість. Байдужість до всього цінного для громадян. А от патріотичні і активні кола це мотивує. Бо в заклики до єдності після цього може повірити тільки дурень.

Орвелівські оксюморони, заховані в промові Зеленського, є підсвідомим сигналом на розділ суспільства за маячком friend or foe (друг або ворог – ред.). Впевнений, їх творили цілком свідомо і аплодували не лише місцеві адепти олів‘є, але і російські фахівці, які знають приклади з хімії – як вибухають складені докупи речовини, цілком безпечні поокремо. Заклики до єдності на базі протиріч і є тою вибухівкою для суспільства.

Протиставлення Громадян і Какаразніц існувало давно. Сьогодні воно формалізувалося президентом Какаразніц. Отже, далі слово за Громадянами. Яким не все одно. І яким дедалі стає все менше що втрачати.

Богдан Березюк

Нам є різниця

Якому ти молився, хлопче, Богу?
З якої виліз, дідько, “табакерки”?
Невже ти з лона випав на підлогу
У хворої похміллям акушерки ?

Невже ж тебе не мати сповивала,
Співаючи прабабиних пісень?
Хіба рука не батькова тримала
Тобі з любов’ю зрощених вишень?

Тобі не сняться ДІДОВІ МОЗОЛІ?
Бабусиних НЕ ЧУВ ТИ КАЗОЧОК?
Невже тебе зачали “НА ПРИКОЛІ”,
По колу запустивши “ косячок ”?

Якщо це так, то годі й дивуватись,
Що ти калякаєш за винагороду…
Манкурту не проблема запродатись,
Бо він не знає племені і Роду…

Натомість нам у всьому є різниця!
Ми пам’ять РОДУ свято бережемо.
Нам Україна – МАТИ, не блудниця!
І ми за неї БУДЬ-КОГО ПОРВЕМО!!!

Йож Туманный

Вообще смотрите, даже если отбросить всю патетику и пафос, то вопрос “чьими именами называть улицы и кому ставить памятники” – это важный вопрос. Это сугубо прагматический и шкруный, я сказал бы, вопрос.

Понимаете, когда в каждом городе стоит бюст чЛенина и есть его улица, площадь и переулок, то мы подсознательно принимаем, что чЛенин был ОК. То есть вот никто не назовет улицу в честь чего-нибудь плохого, общественно порицаемого и неприемлемого. Улица Ваффен СС. Площадь Говна. Переулок Педофилов.

Коробит от самих формулировок, да? Потому что мы все знаем, что СС – ублюдки, говно – неприятная субстанция, а педофилы – люди не лучше СС. Мы это знаем и потому исключаем эти термины из повседневного обихода или используем их исключительно в негативном контексте.

Когда вы говорите, что Проспект Сталина – это нормально, то вы говорите, что эпоха Сталина – это нормально. Что доносы – это ОК. Что трудовые лагеря – это ОК. Репрессии – ОК. Превращение армии в стадо бесправных рабов – ОК. Расстрелы – ОК.

Позволяя или НЕ позволяя какие-то называния улиц, городов и площадей, мы очерчиваем рамки нашего общественного дискурса, задаем его нарратив. Мы, с одной стороны, обозначаем границы допустимого, с другой, расставляем приоритеты в наших ориентирах.

Памятник Пушкину – это нормально в любой стране мира. Памятник Сталину – это метастазы рака в теле любой страны мира. Потому что первый – деятель культуры, а второй – палач народов, и никакие заслуги в виде заводов и пароходов не искупляют миллионы загубленных жизней.

Когда мне говорят, что называть улицы и города именами палачей – это нормально, и в этом нет ничего ужасного, то я понимаю, что излагающий это человек подсознательно не видит ничего ужасного в массовых убийствах, репрессиях и терроре. Это означает, что массовые убийства, террор и репрессии – это лишь вопрос времени.

* * *

В рамках программы “какая разница, как называются улицы, и кому стоят памятники”, я предлагаю таки переименовать какую-нибудь площадь в честь Сиро Исии.

Ну ведь нет же никакой разницы.

И там еще поставить памятник Менгеле.
За вклад в развитие медицины.