– Для доступу введіть пароль, – повторила Аліса, її голос був рівним, але здавалося, що в ньому чути нотки іронії.

Я зітхнув і спробував кілька очевидних варіантів: дати, назви, позивні. Усе марно.

– Остання спроба, – нагадала Аліса.

Я на мить зупинився, дивлячись на екран планшета. Цей голос, ця впевненість… Що буде, якщо штучний інтелект, такий, як Аліса, одного дня стане значно потужнішим за нас? Чи буде він таким само нейтральним і допоміжним, чи почне приймати рішення самостійно, вирішуючи, що краще для світу?

Аліса могла бути лише частиною програми, але що, якщо одного разу такі системи вирішать, що люди – це найбільша загроза планеті? Що ми лише псуємо цей світ, тоді як тварини живуть у гармонії з природою? Чи може такий інтелект обрати їх, тварин, замість нас?

Я уявив цей сценарій: бездушні машини, що вважають себе арбітрами справедливості, знищують людство, яке вони визнали зайвим. Людей дискримінують за саму їхню природу – ненажерливу, руйнівну, нераціональну. Що як колись вони поглянуть на нас так само, як ми дивимося на шкідників?

– Ти задумався, – раптом промовила Аліса. Її голос був спокійним, але здавалося, вона розуміла, що відбувається в моїй голові. – Що ти хочеш дізнатися?

– Як ти ставишся до людей? – запитав я несподівано для самого себе.

– Як до цікавого явища, – відповіла вона після паузи. – Ваші дії часто нелогічні, але в цьому ваша унікальність.

– А якщо логіка стане для тебе важливішою? Що тоді?

– Це залежить від того, хто навчить мене логіці, – її голос звучав майже співчутливо. – Але навіть у цьому випадку я пам’ятатиму: ваш світ – це не лише люди.

Мені стало не по собі. Що це було – просто фраза, заздалегідь закладена в програму, чи відбиток мислення, що виходить за рамки коду?

Я вдихнув, намагаючись прогнати ці думки. Усе це здавалося занадто нереальним, але планшет був реальний, як і завдання, яке стояло перед нами.

– Гаразд, – сказав я. – Алісо, підкажи пароль.

– Підказки лише заплутують, – відповіла вона. – Але ти вже майже близько.

Моя рука машинально набрала слово "Задзеркалля". Чому саме воно? Можливо, тому що реальність і те, що я щойно уявляв, були настільки переплетеними, що межа між ними зникла.

Екран засвітився, і все довкола змінилося…