4. Задзеркалля
- 24.01.25, 14:16
Я опинився в лісі, настільки дивному, що навіть найбезглуздіші сни здавалися б цілком звичайними порівняно з ним. Дерева тут були темними, майже чорними, а їхнє листя переливалося сріблястим блиском, наче хтось ретельно натирав його місячним сяйвом. Небо випромінювало рівно-тьмяне, матове світло, без жодного натяку на те, чи зараз ранок, день, чи, можливо, час зовсім перестав існувати.
Навколо панувала тиша, така густо-важка, що її можна було розрізати ножем і розвішати на гілках дерев. Лише зрідка її порушував ледь чутний шурхіт, який швидко зникав, залишаючи по собі відчуття, що тебе щойно зважили, виміряли і визнали малозначущим.
Я швидко зрозумів, що ні зброї, ні боєкомплекту при собі немає. Порожні руки здавалися ще більш чужими, ніж цей ліс. Тягар невідомості, що тиснув на плечі, був важчим за будь-який рюкзак. Я пішов уперед, хоча тут "уперед" було таким же відносним, як і все інше. Кожен крок нагадував попередній, а місцевість вперто створювала враження, що я рухаюся по замкненому колу.
Йдучи, я намагався зрозуміти, що це за місце. Сон? Але чому тоді я не можу прокинутися? Чи, може, це якась квантова дивина, коли реальність і вигадка накладаються одна на одну, створюючи щось середнє між дійсністю й абсурдом? Я згадував уривки з книжок про квантову механіку, де говорилося, що саме спостереження може змінити стан об’єкта. Але хто тут спостерігач – я чи хтось інший?
Час зник, наче вирішив, що в цьому лісі він не потрібен. Мені здавалося, що я блукаю годинами, але це могли бути й кілька хвилин. Мій мозок наполегливо відмовлявся приймати хоч якісь правила цього місця.
Раптом мої думки перервав ледь чутний шурхіт у сріблястих липухах неподалік. Я зупинився, затамувавши подих, і прислухався. Звук повторився, трохи ближче. Здається, він запрошував мене підійти.
Я рушив у напрямку звуку, а коли наблизився, із густого листя раптово вистрибнув знайомий сірий кіт. Той самий – із шрамами, надірваним вухом і більмом на одному оці, яке виглядало так, ніби бачило щось, що мені краще не знати.
Кіт завмер, упізнавши мене, і на мить навіть виглядав зацікавленим. Потім у кілька стрибків вибрався на стежку й сів. Він обережно витяг задню лапку, почухав за вухом, немов перевіряючи, чи добре вона гнеться, а тоді… зобразив мені жест, який був таким нахабним і виразним, що його можна було зрозуміти навіть без слів.
– Серйозно? – пробурмотів я, ошелешено дивлячись на цю сцену.
Кіт повільно обернувся, його одне око звузилося, немов він зважував, чи вартий я подальшої уваги. Потім він коротко хмикнув (так, він справді хмикнув!), махнув хвостом і зник у густих липухах, залишивши мене стояти на стежці, почуваючись то героєм, то безглуздим спостерігачем у чужій історії.
Зітхнувши, я попрямував стежиною далі, знаючи лише одне: у цьому лісі абсурд – це правило, а не виняток.
3
Коментарі
анонім
124.01.25, 14:38
Ось як працює ворожий пристрой. Тиць і у СЗЧ...
А куди командир дивився?
Квілп
224.01.25, 16:20Відповідь на 1 від анонім
Стосовно командира - вищі сили відклали вирішення його подальшої долі на потім, тому що не визначилися як безпечно та без юридичних наслідків повернути головного героя
Гість: WalKing
324.01.25, 16:23
анонім
424.01.25, 16:47Відповідь на 2 від Квілп
Верховним Головнокомандувачем?
цссссссссссс зрозуміло
можливо та Аліса насправді Горпина