Розповідь українки.
- 09.06.22, 18:42
"...Село моєї свекрухи звільнили від окупантів.
Там мама моя похована.
Прийшли із чоловіком на цвинтарі. Він сказав:
– Я першим піду.
Кажу:
- Ну ні! Тільки разом!
Ось ми йдемо. Сказала:
- Дивись, земля втоптана, тверда, як камінь. І траву тут недавно косили, в'янути ще не встигла.
Отже, тут немає мін і розтяжок.
Чоловік запитує:
- А між могилами...?
- Так, йдемо. Не дасть Бог смерті – не здолають чорти.
....Навели лад на могилі, квіти пересадили.
Ідемо селом. 99% хат як стояли, так стоять, дякувати Богу.
Церква, де нашого молодшого хрестили - встояла. Тільки невелика частина даху від ударної хвилі посипалася.
Школа. Селяни сказали: там окупанти казарму влаштували. Ночували у класах, із шкільної їдальні продукти розікрали.
Склопакети розбиті (хоч і не всі), кут школи – амбразура. Діра невелика, але ... страшно.
Стадіон та дитячий майданчик – цілі.
Комплекс у нас там був "Бобрицький маєток" - кілька магазинів, урочистий зал ... спотворювали так, що дивитися боляче.
Але нічого ... житимемо. Треба жити!..."