№6(57) липень 2011 (2)

Юрій Винничук
Дивовижно, якими неосвіченими можуть бути користувачі інтернету. Здавалося б, перед тобою така скарбниця знань з усіх на світі питань, що можеш знайти відповідь на будь-яке. А проте чомусь чимало людей перебуває у полоні якихось своїх ілюзій, навіяних не знаннями, а розповідями бабусі-большевички чи дідуся, колишнього завбази. Такою ілюзією є фентезі про совєтський рай. Ось один із таких коментаторів моїх статей, які тепер гуляють в інтернеті, дорікає мені: «Автор статьи из диссидентов. Тогда, в СССР, ему мешали советы. 20 лет Украина незалежна, советов нет, но до уровня УССР 1991 г. Дорасти так и не смогли».
Якщо це писав юнак, то ще можна зрозуміти, але якщо чоловік жив у 80-х роках, а пише таку маячню, то тут щось уже серйозне з людиною. Бо «уровень УССР» я добре пам’ятаю, коли черги були за всім. Коли батьки розпочали будівництво приватного будинку, то доводилося за кожною трубою, за батареями, за цементом, за плиткою їздити бозна-куди, а частіше звертатися до будівельників і купувати у них крадене. Мовчу вже про цукор по 1 кг в одні руки, про молоко до 8-ї ранку, бо вже о 9-й воно закінчувалося, про черги за маслом і ковбасою, про таке чарівне слово, як «ВИКИНУЛИ». Бо час від часу щось таки «ВИКИДАЛИ» у продаж: борошно, рис, гречку, пральний порошок... І тоді усі хапали торби та мчали усією сім’єю займати чергу.
У дитинстві прибігала до нас усезнаюча двірничка і повідомляла: «До склепу завезли муку, я вже для вас чергу, пане дохтір, зайняла».
А скільки людей у таких чергах помирало! Про совітські черги Юрій Клен, якому у 1930-х вдалося вирватися на Захід, написав цілого есея, бо то була дивовижа, не знана в Європі.
То про який рівень життя можна було говорити? Зараз кількість супермаркетів і автомобілів уже сама по собі демонструє, що рівень життя людей поліпшився. Колись, а це була ще середина 1990-х, я сідав собі на ровера і їхав з Винників до Львова, міг повертатися й затемна. І рідко яке авто могло повз мене прошмигнути. Але зараз я б не відважився на таку мандрівку. Звичайно, життя покращилося не для всіх. У боротьбі за виживання не всім вдалося перелаштуватися і, кинувши звичну працю, зайнятися чимось іншим. Але якщо колишній інженер з Галичини може поїхати на будову в Португалію, то не розумію, чому цього не може зробити безробітний шахтар?
Ми всі поставлені в однаково погані умови. Що на Сході, а що на Заході. Але цікава річ: Захід якимсь чином стимулює до діяльності. У перші роки незалежності саме росіяни Західної України, переважно це була інтелігенція, першими зрозуміли, що криза безнадійна, і нема сенсу чекати милостині від природи, а відтак пішли на базари, у приватні крамнички, кіоски. Я ще тоді, на початку 90-х, писав про те, що у Львові на всіх базарах переважна більшість людей, які торгували на ятках, були не місцевими, це відчувалося з їхньої вимови. А вже за росіянами на базари рушили галичани, а потім і ті, й ті поїхали в Західну Європу. Тому коли хтось пише, що в Італії задниці стариганям підтирають самі галичани, то слід уточнити: не всі вони вроджені галичани, а багато серед них вихідців зі Сходу України та росіян, які у той чи інший час оселилися в Галичині.
Той, хто ображає заробітчан, мусить затямити, що ображає і своїх земляків, адже їхні батьки по війні прибули в Галичину не з Марса.
Таку саму активність проявили і росіяни Прибалтики. Уже там ніхто не бунтує і не вимагає рівних прав для російської мови. Усім хочеться жити в Євросоюзі, а не у Путінстані.
Нормальний здоровий народ хоче бути не тільки ситим, але й вічним. І тут у нас деякі розбіжності. Вони зрозумілі. Галичани перебували теж у неволі, але у тій неволі їм ніхто не забороняв мови, не влаштовував голодоморів, і якщо був за Польщі один концентрак у Березі-Картузькій, то він був таки один, і жоден інтелектуал у ньому не загинув. А коли почалася Перша світова, то поляки випустили усіх в’язнів. А от большевики у червні і липні 1941-го усі тюрми залили кров’ю.
За часів Сталіна знищено було понад 10 тисяч українських інтелігентів. Мозок нації було знищено. А той мозок, який приєднали у 1939-му, майже весь утік на Захід, дуже швидко зрозумівши, з ким має справу.
Насправді у нас проблеми не в мові і не в Бандері. Мені особисто по цимбалах, чи буде визнаний Бандера Героєм України, чи ні. Бо це совок. Так само як совком є народний чи заслужений артист. Ну хтось може собі уявити, що Сильвестру Сталлоне чи Пенелопі Крус вручають звання «народного артиста США»? А Спілбергу, наприклад, дають премію Волта Вітмена? Ну, тіпа, нашого Тараса.
Я від самого початку стібався з цього вибрику Ющенка, бо якщо когось нагороджувати посмертно, то так можна дуже далеко зайти. Бандері і Шухевичу дали, а Петлюра що — лисий? А Мазепа? А князь Святослав? А Ісус Христос? Котрий галілеянин — сиріч галичанин.
Шахтареві, який залишився без роботи і думає, як вижити, усі ці проблеми теж по цимбалах. Як казав один з них на початку нашої незалежності, «мнє всьо равно «калбаса» ілі «ковбаса», ліш би она била».
З цих слів багато хто кпив. Але не я. Бо вважаю, що це золоті слова, які будь-якій владі слід взяти на озброєння. Українізація починається не з помпеїзації голодоморів і героїзації Бандери, а з добробуту. Спочатку добробут, а відтак — пропаганда і поширення справжніх, а не брехливих відомостей про наших героїв.
На жаль, попередня влада цього не розуміла, а теперішня — взагалі дійшла до маразму, роздуваючи конфлікти на голому місці. Вони компостували нам мізки, повторюючи, як мантри: «Ми партія фахівців!» Але на ділі виявилося, що це партія масажистів, охоронців, рецидивістів, балакунів, спортсменів, усього чого завгодно, а фахівців там нема. Ну що — вважати нам за фахівця підстаркуватого маркшейдера, чи колишню бабу-пупорізку, котра завідує національною безпекою, чи комсомольця, який одного ранку прокинувся і відчув у собі задатки економіста-реформатора? Чи міністра спорту, який не вміє зліпити двох слів докупи? А чи можу я повірити у щирість їхніх намірів, якщо усі вони навіть не в Україні народилися? Що їм та Україна? Тимчасова квартира, в якій вони вирішили зробити ремонт і заодно на цьому нагріти руки.
Якщо хтось каже, що вибору не було, то я так не вважаю. Я не в захваті від Юлі, а тим більше, від її «каманди», але різниця між БЮТ і ПР та, що якби були БЮТи, то можна було б стукати у якісь двері й достукатися. І якби робилися якісь негідні речі, я міг би підійти до Луценка, Донія, Шкіля, Яворівського, Парубія, Кириленка, Гриценка, Лук’яненка, взяти когось за обшлаги і так інтелігентно поцікавитися: «А що ж це ви, підараси, робите?» Це, звичайно, при умові, що вони: а) виявилися б підарасами і б) щось негідне робили.
А до кого апелювати тут? Це ж усе люди без моралі, брехуни й шелихвісти, які гребуть під себе обома руками й ногами, дозволяючи ловити на хабарах лише якихось пуголовків, аби потім сурмити про те, як вони борються з корупцією.
У тій компанії нема жодного (!!!) морального авторитета!!! До кого стукати? У які двері?
Двері зачинені. А ми вже над прірвою.