Золотий вересень? Кривавий!

17:45 | 17.09.2009

Золотий вересень! Півстоліття нам торочили, як цей вересень ощасливив нас, галичан, возз’єднавши з Великою Україною (УРСР), де українців 22 роки ощасливлювали…

Пам’ятаю цей день, якби це було вчора, хоча я була зовсім маленькою. Прямо навпроти плебанії в селі Настащин, де батько був священиком, люди спішно ставили велику дерев’яну арку, прийшли до нас за синьо-жовтими прапорами та тризубом. Прапори наші повісили по боках арки, а вгорі – червоний прапор, а під ним, (о, золота наївність!), наш чудовий золотий тризуб на синьому оксамитовому фоні. А люди зі сусіднього (прокомуністичного) села Конюшок не могли дочекатися визволителів і бігом бігли назустріч аж до Бурштина. І я, мала, з ними бігла!! Ось що значить дух юрби!


Попід ту арку пройшли перші україномовні батальйони, які не зреагували на її неочікуване убранство. За ними пішли вже полки типових азіатів, які вже не церемонились, а приказали зняти наші прапори і тризуб, залишити лиш червоний. Вернувшись додому, побачила зажуреного батька, маму в сльозах, і вся моя радість потухла. Того ж дня прийшов до нас власник єдиної крамнички Гершко, і каже до мами: «пані їмость, ви думаєте, що то ваша Україна – то наша Україна!»

Мене це дуже здивувало, а батько пояснив, що Великою Україною, як тоді називали східні її терени, керує Лазар Каганович, що то не та Україна, якої ми прагнули. Але про це не було написано в Малій Історії України Крип’якевича яку я вже доти встигла «простудіювати». Там було лише про славну нашу минувшину. Спочатку люди тішилися, що поляки повтікали, що польська окупація закінчилася, з'явилися українські школи. Радіо-голосники, встановлені в кожному селі, українською мовою промовляли, яке щасливе життя принесла нам радянська влада!

До двох тижнів завершилася тотальна ліквідація не лише найменших ознак польського урядування, але й всього суто-українського – Просвіти, Союзу українок, всіх українських товариств, ґімназій, як польських, так і українських. Спочатку тішилися, що всюди – українські школи. Відразу після такої конвертизації, почалися тотальні арешти – без суду й слідства. Щоразу приходили тривожні вісті, що фактично всю нашу національну еліту ліквідовано.

Пам’ятаю, про арешт татового товариша доктора Хомина, фото якого збереглося в нашому альбомі, а запам’ятала тому, що його чарівна дружина, що була міс Галичини подарувала мені чудову ляльку в гуцульському вбранні, збереглося навіть фото з цієї лялею. Вже пізніше ми довідалися, що д-ра Хомина розстріляли, а його дружина збожеволіла від знущань і катувань. Мама наша за кілька тих страшних тижнів схудла на 20 кг!

Трохи пізніше почалися масові вивози в Сибір, найперше заможніших і найсвідоміших господарів. Знаю, що наші батьки були приготовані до вивозу: в спіжарні лежали мішки із сухарями та теплий одяг для всієї родини. Те що нас оминуло це страшне лихо, завдячуємо хіба тому, що в Настащин батьки переїхали з містечка Журавно в березні 1939 року. Якби тато залишився там, то був би репресований відразу в перші два тижні, бо надто велику національно-просвітницьку роботу там проводив. Про це відзначено в «Альманаху Стрийської Землі».

Окрім того, батько, слідкуючи уважно за пресою, добре знав, чого можна сподіватися від «визволителів». Тому не лише підготовився сам, але й по змозі старався підготовити своїх парафіян: позбутися якнайбільше майна, зокрема й землі. Пам’ятаю, що тато роздав корови домашнім працівницям (коні й бричку забрали перед втечею поляки), відправивши їх додому. Залишив родині одну корову, яку доїла сама їмость. Тато підробляв, ремонтуючи годинники для всіх навколишніх сіл. Завдяки такій підготовці, багато людей не попали в куркулі й не були вивезені «першими («добрими», бо були лише 2 роки!) совітами».

Наскільки високо оцінили це настащинці, можна було подивляти, коли батька Митрополит Андрей переніс 1942 році в Глубічок (на Борщівщині) на місце тестя о. Казновського( німці його присудили до розстрілу за те, що сварив їх за те, що гірше татар забирають нашу молодь в ясир і безневинно вбивають євреїв), то за возами з нашими статками й трьома дітьми довго йшла процесія мирян з хоругвами й гірко плакала за своїм отцем. Довгі роки настащинці зустрічали нашу родину, як рідних.

На початку червня 1941 року останній раз побував у нас, у Настащині, мамин наймолодший брат Богданко, що тоді закінчив 9-й клас у Борщеві. Зустрічався з молодими хлопцями, такий був зосереджений і серйозний, а ще пару років тому бавився разом з нами й вимагав, щоби ми його величали вуйком. Полагодивши якісь свої справи, швидко зібрався додому. Мати моя все життя уболівала, що не затримала його довше. А ж тут раптом почалася війна і його, такого молоденького, 28. червня енкаведисти забрали з дому й більше його ніхто не видів.

Разом із ним заарештували весь девятий клас Борщівської СШ (колишньої гімназії) 20 хлопців і дві дівчинки. Всіх закатували в Умані 21липня 1941 року разом із 760-ма іншими мучениками! Дивний збіг: саме в цей день помер у Кракові його улюблений вуйко Богдан Лепкий, в честь якого був названий Богданом, твори якого сформували його життєву позицію.

Вже інші «визволителі» – німецькі фашисти – заставили розкопати заживо замурованих в уманських катакомбах молодих українських патріотів і патріоток. Віднайшли там закривавлені документи нашого молоденького Богданчика. Імена закатованих були надруковані в додатку до газети «Галичина». Під № 67 – Богдан Казновський. 17 років! Такий був гарний, високий, стрункий, дуже ввічливий, добрий, слухняний, дуже добре вчився!..

Тисячі колишніх українських гімназистів були найперші безапеляційні жертви того страшного нелюдського режиму, який винищив за час свого 73-річного панування в найжорстокіший спосіб понад 20 мільйонів етнічних українців. Такого тотального винищення не зазнав ніякий народ світу за всю історію людства. Не можна прощати таких звірств комуністичної системи. Не можна дальше терпіти існування й паразитичне процвітання в Україні комуністичної партії України, яка визнала себе частиною КПРФ, спадкоємицею кривавої КПРС, та ще й до того постійно проводить антиукраїнську й антидержавну політику!

Давно треба було заборонити, і це мусить бути зроблено до виборів у ВРУ, щоби не допускати її до Українського законодавчого органу з їхніми людиноненависницькими ідеями. Не сміємо забувати їхніх кривавих злочинів, пам’яті замучених голодом і в катівнях НКВД і ГПУ. Від наша демократії вони вкрай знахабніли й розперезалися. Навіть не скривають свого ворожого ставлення до українців, їхньої культури, історії, мови! Не приховують замірів повалити існуючий демократичний лад і впхати Україну в новий російсько-імперський зашморг…

Та ніде в світі ніяка держава не стерпіла б такого безсоромного, злобного, відкрито ворожого ставлення до етнічної нації, як КПУ та її отруйні щупальці (соціалісти прогресивні й консервативні, комуністи різних калібрів та їх різних блоків) до України і українців! Крайня пора засудити їх, як розповсюджувачів ворожої злочинної ідеології та наступальної тактики проти Держави Україна! Хто, як не ми і коли вже, як не тепер? Інакше не зберегти для наших дітей і онуків так важко завойованої демократії!


Уляна CКАЛЬСЬКА, м.Івано-Франківськ

http://perec.in.ua/pepper_life/113/