Як тільки почав існувати козак, тут і з’явився пластун (відео)

«Якъ піхоті, такъ и комінникамъ, вільно було въ мирне времня займатьця — кому рибальствомъ, кому пластунствомъ; а ремесні козаки зоставалисъ въ Січі. Пластуни стріляли дикий звірь, якого тоді въ дніпровихъ плавняхъ було доволі. Пластунами, кажуть, звались за те, що непосидячі були, все вештались по плавняхъ и якъ більше імъ приходилось місить грязь, ніжъ ходить по сухому, сирічъ пластать, то й прозвались пластунами».

Пластуни ж існували давно. Як тільки почав існувати козак, тут же з’явився і пластун, і починаючи від перших днів Запорожжя і до наших днів, частина козаків виконувала роль пластунів. В Запорізькій Січі був навіть окремий курінь Пластунівський. Слово пластун виникло від слова «пласт» і означало людину, котрій доводилось в більшості випадків працювати повзком, лежати пластом. Цю назву і призначення отримували найвідважніші і найспритніші козаки; вони були вухами і очима решти козацького товариства і під їх охороною козаки могли вільно займатися справою або бенкетувати, не побоюючись бути зненацька заскоченими ворогами. Повзком, притулившись до землі, прихований густою травою, прокрадався пластун до самого неприятеля, виглядав все, що йому було потрібно і відходив так само непомітно. По кілька годин лежав він ницьма, сховавшись за купиною або кущем, причікуючи непроханого гостя.

В пластуни на Запоріжжі йшли по охоті, або за наказом Ради. Як тільки Запоріжжя закінчило своє існування і воскресло військо вірних козаків, на місце Запорізьких пластунів з’явилися пластуни вірних козаків, котрі працювали на березі Бугу, Дунаю, а пізніше, коли перейменовані в Чорноморське військо і переселені на Кавказ козаки поселилися на берегах Кубані, пластуни почали влаштовувати свої залоги на березі Кубані. Умови їх діяльності ніскільки не змінилися.

Тарас КАЛЯНДРУК, «Історія пластунів та їх звичаї»

Юнаки гуртку «Північні вовки» станиця Чернігів НСОУ ПЛАСТ Юлія Гриценко, Давид Давиденко, Артем Козар, Гліб Перепеча і Назарій Кульбака

Чернігівський обласний молодіжний центр. Місце натхнення, творчості та розвитку для дітей та юнацтва цього красивого, старовинного міста. Це місто наповнене розсудливою тишею та спокоєм. Тут не квапляться, не метушаться, а із задоволенням гуляють затишними вуличками, насолоджуючись запашною кавою.

Чернігівський цикл «Сіверщина» ми вирішили розпочати із наймолодших героїв. Чому? Ми їхали в цю мандрівку, прагнучи усвідомити цей край, відчути його, доторкнутися до душі цього регіону, осягнути його славетне минуле та на власні очі побачити сьогодення. А що може сказати більше за дитячі душі? Вони — найчистіше дзеркало сьогодення.

Ця «Сповідь» стала для мене дорогоцінним діамантом у скарбничці моєї пам’яті. Цією розмовою Чернігівщина мене причарувала, я прикипів до неї душею. Чисті, яскраві, небайдужі душі маленьких українців. Їм мало України. Мало її у зросійщеному соціумі. Навіть у такі юні роки їм вже болить сучасне суспільство, болить Україна. Вони відчувають її душею, але не можуть знайти. Їм подобається у ПЛАСТі. Подобається спілкуватися з однолітками, подобається вчитися та розвиватися, подобається мати можливість говорити українською та чути українську у відповідь. Такі різні характери, темпераменти, мрії та інтереси, але в такому віці їм вже не «какаяразніца».

Ми й самі не помітили, як наша рідна Україна розквітла дивовижними квітами новітнього покоління юних українців. Вони вільні, сильні, незалежні, розумні, потужні. У них вистачає духу та душі шукати та відшукувати правду, відшукувати себе самих. І це справжнє диво! Адже ми, покоління тих, чия свідомість скалічена червоним режимом, не змогли б їх цьому навчити. Але тепер мусимо у них цьому навчитися.

Світ змінюється щомиті. Карколомна швидкість цих змін спантеличує, дезорієнтовує, вибиває з рівноваги. Для того, щоб не втратити себе на цих швидкостях, не втратити себе у цьому світі, потрібно не тільки чітко стояти на ногах, а й усвідомлювати своє коріння, свою генетику. Кожен рід, кожна родина – це важлива складова історії нашої країни, нашої Нації. Без усвідомлення того, хто ми та звідки, ким були ті, що жили до нас, ходили цією землею, дивилися у це небо у нас не вистачить сил стати частиною цих змін і ми назавжди залишимося їхньою жертвою.

Повністю не розуміючи це, але інтуїтивно відчуваючи, наші діти прагнуть говорити українською, вивчати нашу історію, культуру та творчість, долучатися до ПЛАСТу. А нам сьогодні так важливо чути наших юних, але таких мудрих українців. Чути їх, підтримувати та допомагати. Вони вже українці і для них немає іншої України, ніж вільна та незалежна країна, вони мріють про щасливу державу під мирним небом та самою своєю суттю постають проти несправедливості. Я безмежно вдячний Господу і цим маленьким героям за урок України та українства, котрий вони мені подарували. Урок любові та щирості, правди та небайдужості.