Йдуть на небо чисті, світлі серця українства – Олег Володарський

«Вийди, матінко, з хати

Невісточку вітати.

То ж твоя невісточка,

Розпущена кісочка,

У рутянім віночку

Склонила головочку»

Гнат Танцюра не лише збирав фольклор, він будив у народі кращі сили, виховував його, приносив людям радість. «Признатися, – писав він, – я їх люблю, і вони мені відповідають батьківською, материнською ніжністю».

Гнат Танцюра – автор великої і цінної фоль-клористично-етнографічної праці «Весілля в селі Зятківцях» (вийшла друком у 1997 році завдяки зусиллям науковця і письменника Миколи Дмитренка). Ця праця посідає серед інших подібних особливе місце. Це розумів і сам фольклорист, коли писав, що «Весілля…» – «найбільш сильна річ з усіх моїх збірників». Про Танцюру мало сказати, що він перебував у найтіснішому зв’язку з рідним народом. Він виріс з народного кореня і жив, не відриваючись від нього. «Рідко яке весілля я пропустив. Не раз бував весільним боярином, старшим боярином, дружкою, сватом, старостою, а пізніше – весільним батьком у сиріт. Таким чином, живучи у гущі трудового населення, я мав найповнішу можливість практично брати участь у весільній поетизованій драмі, активно вивчити й описати весілля».

Обрядове дійство, відтворене Танцюрою, складається з 13 частин. Навіть це засвідчує виняткову змістову наповненість українського шлюбного обряду. Усі ці дійства супроводжуються весільними піснями. Їх у книзі – 800, та ще півтори сотні танцювальних мелодій, чимало народних ігор. Усі пісні – з нотами. Вони є основною цінністю нашого весілля. Більшість з них дихає весняною свіжістю і чистотою людських стосунків. Ідеальний персонаж весільної пісні – чесна, порядна, гарна, розумна, працьовита дівчина. Весільний обряд освячений любов’ю. Ним рідні й близькі заповідають дітям, котрі одружуються, вірність, щастя, добро, здоров’я, високу мораль на все життя. Майже всі весільні пісні – жіночі. У них вилилася глибина жіночого серця, невичерпна любов, розмаїття роздумів і почувань. Увесь геній української жінки виявив себе у тих співах. Можна сказати, що весілля – це пам’ятник коштовній перлині, якою є душа жінки – українки: тонка, поетична, лагідна, кринично-сяйлива. Така душа виплекана тисячоліттями.

Джерело: https://library.vn.ua/e-library/katalog/tanczyura

Наталія Гнатівна Громова (Танцюра), засновниця і завідувачка Музею фольклору ім. Гната Танцюри

«Пісні – це людське добро…» – Народна співачка Явдоха Зуїха

Йдуть на небо чисті та світлі серця українства. Такі справжні, щирі й неймовірно зворушливі. По-дитячому відкриті та люблячі. Вони вміють цінувати добро. Радіти йому щиро та відкрито. Посеред Нації є душі, котрим пощастило так глибоко усвідомити, відчути та полюбити українство. Водночас й українству пощастило тим, що такі душі є посеред нас.

За час існування нашого проекту Господь покликав до себе вже третю душу з тих, до котрих мені випало щастя доторкнутися у «Сповіді»: Андрій Блонський, отець Іван Владика, Наталя Громова (Танцюра). Після кожного діалогу, кожної програми я йду в життя щасливий тим, що такі дивовижні люди у Нації є. І тому відхід у вічність таких душ відчуваю як власну, особисту втрату, від усвідомлення якої стає боляче на серці. Тому хочу від свого імені та від імені усього колективу проекту «Сповідь» висловити щирі співчуття рідним та близьким Наталії Гнатівни. Ця стаття не реквієм за душею, котра пішла. Це недоспівана пісня кожного з нас. Пісня любові та пам’яті. Любові до своєї рідної України та пам’яті про величну спадщину минулих поколінь. Це розповідь про генетичну усвідомленість, генетичну інтелектуальність, як надважливу частинку душі та буття.

Перед очима знову вулички привітного міста Гайсин, якими ми йшли до Музею фольклору ім. Гната Танцюри. Микола Леонідович Ричков та Лідія Григорівна Горошко з неймовірним теплом та повагою розповідали про сам музей та його натхненну засновницю. Це місце – важлива частина української душі міста Гайсин, тому всі небайдужі містяни з великою шаною ставляться і до музею, і до Наталії Гнатівни.

Взагалі, після знайомств та «Сповідей» з мешканцями, в мене склалося враження, що вони ставляться до рідного міста по-батьківськи: турбуються про нього, знають, люблять, щосили прагнуть покращувати та цінують усе, що з ним пов’язано. Можливо саме завдяки цьому звідси не хочеться їхати. Тут відчуваєш себе вдома.

Наталія Гнатівна, завдяки постійним екскурсіям звична до уваги та публіки, цього разу помітно хвилювалася. Та всі хвилювання відійшли на задній план, коли мова зайшла про музей – її дітище, котрим так палає її серце. Як любляча донька видатного українця, вона з глибокою шаною розповідала нам про славетну спадщину її батька. Сум. Його відлуння блукало залами музею й осідало на душах та експонатах. Маленькі затишні кімнати де кожна річ, починаючи з книжок і завершуючи старовинним піаніно, була огорнута давниною, пам’яттю і сумом.

Після програми ми сиділи разом з господинею музею та Лідією Горошко на веранді та пили каву. Наталія Гнатівна розповідала про молодші покоління славетного роду. Раптом вона перервала розповідь, із сумом посміхнулася і сказала:
– Я так хочу, щоб їх життя було легшим та кращим, ніж наше!

Лідія Федорівна її підтримала. Дійсно, на їх покоління випала не легка доля. Діти тих, хто пройшов через пекло червоного терору. Сьогоднішні спогади сповнені світлим сумом. До Бога полинула красива, добра і щира душа. Душа, пам’яттю віків, пам’яттю предків віддана українству.

Душа, котра присвятила себе збереженню спадщини Нації, спадщини видатного роду. При всій своїй відданості, вона не розчинилася в минулому, не втратила себе. Навпаки, батьківська любов постійно зігрівала її і надавала сили та підтримки, щоб жити, радіти життю та долати життєві негаразди. Сплинув земний відрізок шляху величної душі. Шляху, котрий був пройдений чесно та гідно. Ми цінуватимемо та пам’ятатимемо, а душа, наче пісня, поринула далі й продовжить свій шлях у вічності.

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Наталія Гнатівна Громова (Танцюра), засновниця і завідувачка Музею фольклору ім. Гната Танцюри

https://youtu.be/daqNvJGYnNU