Іллю Стринадка потрібно чути і вбирати його зрілість

Вижниця

Перша згадка про місто міститься у молдовському літописі за 1501 рік. У 1514–1574 роках місто перебувало під владою турків. До 1774 року Вижниця була підпорядкована Молдовському князівству, пізніше — Австро-Угорщині. Вижниця розвивалася як торгове поселення, тісно пов’язане з гірськими і низинними районами Буковини, славилася хорошими ярмарковими традиціями. Статус ярмаркового місця поселення отримало 1767 року.

Наприкінці XVIII століття, з початком розвитку лісової промисловості, Вижниця стає важливим пунктом торгівлі деревиною. Після регулювання русла Черемошу (1790–1812 роки) будівельний ліс і дрова сплавлялися до Чернівців, а звідти по ґрунтовій дорозі через Бояни — на Бессарабію і Поділля.

Жорстока експлуатація, свавілля чиновників і дідичів викликали масові виступи і хвилювання серед народних мас. Населення гір піднялось на антифеодальну боротьбу. В 1817—1830 роках поблизу Вижниці діяв загін опришків, очолюваний Мироном Штолюком. В 1848—1849 роках вижницькі селяни брали участь в антифеодальному русі під керівництвом Лук’яна Кобилиці.

1855 року Вижниця стала повітовим центром. Місто не раз зазнавало стихійного лиха. Черемош, виходячи з берегів під час літніх дощів, часто затоплював навколишні поселення. У 1895 році повінь майже повністю зруйнувала будинки міщан, розташовані понад річкою. На цій трагедії вирішив нажитися поміщик Рей. За високу плату він почав продавати потерпілим невеличкі ділянки, які знаходились на підвищеній терасі. Так виникла частина міста, яка зараз називається Новою Вижницею (район лікарні). У 1909 році багато будинків було знищено пожежею.

Вижниця зазнала страшного спустошення у роки Першої світової війни. Місто кілька разів переходило з рук у руки, внаслідок чого більшу частину будівель перетворили на руїни, а кількість жителів зменшилася до 500 осіб.

Джерело https://7chudes.in.ua/nominaciyi/vyzhnytsya-chernivetska-obl/

Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви (м. Вижниця Чернівецької області)

Молитва огортала домашнім затишком, а осінь за вікном наповнювала душу світлим сумом. Такі близькі серцю рядки 50 псалму, за якими звично слідують слова 90 псалму… Згадалися старогуцульські молитви Ісусу Христу, Серафиму Саровському, Георгію-переможцю.

Сьогодні знов ефір, відзнятий у Вижниці. Нашому приїзду до Вижниці передував складний день, за який ми відзняли таку насичену змістом, але небагатослівну програму з отцем Михайлом, піднялися в гору до підніжжя 300-річного храму, щоб зустрітися з отцем Юрієм, спілкувалися з Марією Козубовською, мали нагоду побачити ту величезну працю, котру створили пані Марія та її чоловік, досліджуючи етніку та історію Гуцульщини. Вижниця здалася мені цікавим, трохи незвичним, і навіть чимось казковим містечком. Ним треба надихатися. Прогулятися його вуличками. Подивитися на мешканців. Помовчати, дивлячись на гори.

Завершає серію випусків, відзнятих нами в цьому дивовижному містечку «Сповідь» з Іллею Стринадком. Мені було досить незручно перед Остапом Савчуком і Іллею Стринадком, адже при всій моїй шані до них між нашим знайомством, записом програм та їх виходом в ефір минуло досить багато часу. Я дуже сподіваюся, що вони не ображаються на мене і знають, як глибоко я поважаю їх і їхню працю.

Герой сьогоднішньої програми – людина доросла, відповідальна і принципова. Небайдужий громадянин України, котрий пише книги, допомагає церкві, бере активну участь в житті рідного міста. Та найважливіше в цьому істинному сині України – це зріле і переконане ставлення до українства. Зі мною спілкувався інтелектуально вихований українець, котрий володіє глибокими знаннями з історії України й чудово знається на історії та культурі рідного краю.

З ним потрібно розмовляти. Його потрібно чути. Вбирати його зрілість. Його слова – результат дослідження, опрацювання й осмислення неймовірних обсягів інформації, помножений на безмежну любов до рідної країни.

Такі люди набагато більше віддають до загального егрегору, ніж на задоволення власних потреб. Він педант. І від мене це комплімент, сповнений глибокою повагою. Адже саме такої західноукраїнської педантичності нам сьогодні так часто не вистачає. Такої батьківської, сповненої суворості та турботи.

Він не просто живе на своїй землі. Він усвідомлює, яка неймовірна велич передана йому предками і яка відповідальність лежить на ньому перед наступними поколіннями. Наче суворий вчитель, він власним прикладом навчає любити та усвідомлювати рідний край і для тих, хто не має задовільних знань з цього «предмету», він назавжди залишиться суворим і непривітним.

Наш візит до Вижниці відбувся досить неочікувано, тому герої цих програм не мали часу на підготовку до зйомок і не дуже розуміли що на них чекає. А може такий експромт і на краще. Він відповідає ритму часу і дає змогу бути справжнім у «Сповіді» на очах у Нації і Бога. Коли зовсім прості запитання резонують кожному по-різному. Наче музика, котру почувши, не просто слухаєш, а відчуваєш серцем. Як шепіт Бога. Як відлуння гірських карпатських вітрів.

Згадуючи цю «Сповідь», я зазирнув собі в душу. Я просив щирості й отримав по-батьківськи справжню бесіду. Він неусвідомлено підставив плече. Земний уклін йому за це. Ще 3-4 роки тому я погано володів українською. Ще декілька років тому я практично не усвідомлював глибину та фундаментальність українства. Зовсім небагато років тому я не мав і тисячної долі тих, дарованих Господом одкровень, котрими обдарований сьогодні.

Ці роки пройшли для мене в усвідомленні країни, в якій я прожив понад 50 років. На своєму особистому прикладі я довідався про те, наскільки сліпим і незрячим можна бути, не усвідомлюючи того, хто ти й на якій землі живеш. Дякувати Богу, Він відкрив мені очі. Ця любов, котрої мене не навчили з дитинства, все ж жила в мені й врешті зуміла розквітнути. Розквітнути завдяки усім тим, хто власним прикладом навчає мене любити Україну у наших «Сповідях».

Авторська програма Олега Володарського «СПОВІДЬ». Герой програми – Ілля Стринадко, краєзнавець, голова парафіяльної ради Свято-Михайлівської церкви (м. Вижниця Чернівецької області)