Чи знаєш ти, про що шумлять ліси,
коли над ними вітер гонить хмари
і свище, наче рве струну гітари,
а потім тихне в купелі роси?
І скрізь мов чари…


Чи знаєш ти, про що ліси мовчать,
коли ранкові зорі догоряють
й ромашки ясноокі заглядають
у душу снів, де горде лелеча
у синь злітає?


Чи знаєш ти, які в лісів думки,
коли листок тремтить у павутинні,
волошка позіхає синя-синя,
а пшениці співають їй казки
немов дитині?


Чи знаєш ти, про що шумлять ліси?
Про що співають, чим живуть, сміються?
Як в неба далеч душі їхні рвуться,
а потім тихнуть… й в купелі роси
серця їх б’ються…

Слова як дим, я їх давно не чую,
І ти шепчи, і ти гукай, кричи,
Та все одно лиш  серцем я малюю
Розмови всі, тож краще помовчи!

Любов – міраж. Принаймні, що з твоїми
Очима снів і попелом чекань, –
Я вже не раз труїлася такими
Химерами осліплених бажань…

Надії – гра. А я не хочу грати!
Бо правил гри не вивчу, ну хоч плач!
Така як є. І що тобі сказати? –
Мене уже не виправиш… Пробач…

Думки всі геть – я крила розправляю!
Сльоза, біжи, бо мить – і я злечу!
Ти плач не плач, а я таки літаю
І п’ю життя тремтливе досхочу!

Намалюй мені море, та так, щоб штормило.
Сильний вітер і гнівні пориви води…
А на березі ми. Вдвох малюємо крила
Й не змиваються хвилями їхні сліди.

А на березі ми. Не злякавшись негоди,
навстріч вітру босоніж по мокрих пісках,
міцно взявшись за руки, тамуючи подих,
біжимо і сміємось як діти в казках…

Намалюй мені море… Де гнатись не треба
За придуманим щастям, за мрію у нім.
Хай штормить і лютує роз’ятрене небо,
А ми вдвох… і нам все ніпочім, ніпочім…

А ми вдвох. Але ти не малюй, я благаю,
Нас у двох серед хвиль, наших вигадок мить.
Не малюй наших мрій. Я їх й так пам’ятаю.
Тільки море оте, що штормить, що штормить…

Серпневий вечір. Скошена трава
лоскоче плечі, шарудить за вушком,
тихенько вітер пісню виграва,
гуляючи по полю самотужки.

Десь голос перепілки вдалині
стихає, мов мелодія кларнету
й вечірній джаз нагадує мені,
що ти прийдеш, до мене знов прийдеш ти.

Цілую світ устами із думок,
вмиваю очі в росах вечорових
і знов лечу! тремчу! і до зірок
здіймаю крила радості любові!

Намалюй  мені  світ  у  кольорі.
Із  веселками  й  снігопадами,
із  дощами,  що  з  небом  в  зговорі,
із  росою  зірок,  що  падали.

Розкажи  мені  все,  що  бачили
світанкові  найперші  промені,
про  весну,  яку  сни  тлумачили
як  бажання,  дощем  нескорені.

Проспівай  мені  тихо  струнами
позолочені  звуки  сонечка,
в  серці  радість  карбують  рунами
хай  від  краю  вони  до  донечка.

Подаруй  же  мені  із  ніжністю
світ  у  кольорі!  Я  ж  бо  снитиму
і  його  берегтиму  вічність  всю,
я  ним  мріятиму  і  житиму!

А я люблю тебе...всмiхнись та пригадай

Мої слова, що так багато значать... 

Ти так тепер далеко... i нехай, 

Я дочекаюсь, як завжди, побачиш! ;-)

А я люблю тебе i знову лиш у снi

Зриваюсь подихом через безмежну вiдстань,

Я вiдшукаю непомiтно пристань,

Де серце даруватимеш менi...

А я люблю тебе i впiзнаю

В очах доньки, тендiтних загадкових,

Ти втiлив мрiю бажану мою-

Щораз закохуватись в погляд твiй ранковий.

А я люблю тебе завжди... i так давно

Вiдверто щиро душу вiдкриваю,

Смакую митi як хмiльне вино,

Бо знаю, що взаємно, пам'ятаю!

Зачерпну в долоні зірковУ порошу
і її розсиплю в килим споришу,
Поцілунок тиші в сутінок попрОшу
і для тебе ним я в мріях залишУсь

Позбираю ранків світанкОві рОси
і збудую з того кришталЮ мости,
волошкове літо заплету у коси,
щоб для тебе небом синім розцвісти.

Я тобою плачу і сміюсь тобою…
Із твоїх зіниць я сонцем проросту
і впиватись буду чистою сльозою,
щоб з ковтком пізнати істину просту.

Я не знаю нащо і чому не знаю
вечори й світанки з тебе я пишУ,
а в ночі знов зорі в небесах збираю
й застилаю ними постіль з споришу…

Дай мені напитись із очей бездонних Лагідних усмішок, ніжності тремтінь. Вже давно відкриті мріям всі кордони, Ти прийшов до мене з трепетних ведінь. Дай мені відчути солод поцілунків, Я сп'янію вкотре і у них втоплюсь, А тоді воскресну відгомоном лунким Й по твоєму тілу морем розіллюсь. Ти вдихни у мене снів цілющу силу, Ангелом я стану сновидінь твоїх, І щоночі будуть лоскотати крила Лебединим пухом руки снів-доріг. Дай мені напитись із очей любові. Втамувавши спрагу, я її віддам І для тебе стану сонцем веселковим, Непідвладним долям, відстаням й рокам.

Ну що ж це за гризоти і за біди –
У того кращий дім, у того сад,
Он хата нижча й менша, ніж в сусіда,
А в тих (подумай!) – мир в сім’ї і лад!

У того – діти гарні та успішні,
А в того не одне авто, а п’ять,
У кума он вода і та чистіша,
А в тих, ну просто жах, – в них кращий зять!

І горло знов стискає заздрість чорна,
І не дають дихнути жаб зо сто.
Язик хоч добрий - меле наче жорна
Усім кістки, бо ж він то без кісток.

Ой, люди, що ж ви злу хороми звели?!
Втамуйте заздрість, бо ж вона як змій
Ще до добра нікого не довела,
А от нещасть і лих немало в ній!

У  тебе  ніч.  Ти  спиш  і  знову  сниться тобі  весна,  заквітчана  весна. Ну  а  на  мене  ніч  осіння  злиться, що  не  блукаю  я  у  її  снах. А  я  не  сплю.  Із  ніччю  у  двобої то  злюсь,  то  мрію…  В  голові  бедлам… Якщо  удвох  не  бути  нам  з  тобою, то  я  хоч  сни  свої  тобі  віддам. І  хай  же  ніч  від  мене  відречеться, осіннім  громом  б’є  мені  в  журбі, та  я,  допоки  серце  в  грудях  б’ється, весняні  сни  творитиму  тобі.