Пропоную художню розповідь зі своєї минулорічної подорожі до Рима.   Нудно не буде, розповідь багатовимірна з гумором. «Забугор»  -  очима простого провінціала індіанця. Розповідь складається з восьми  завершених оповідань. Сьогодні перше.

(Дорожні записи).

Це була моя перша поїздка за кордон. Я подорожував  в компанії своєї старшої доньки Насті. Вона вже досвідчений турист – побувала в багатьох країнах Європи й не тільки, володіє англійською мовою. Це гарні бонуси, які дають можливість самостійно мандрувати без туристичної групи. Головна мета подорожі – відвідати Рим з проміжними нетривалими зупинками у Братиславі та на зворотному шляху  у Варшаві.

БРАТИСЛАВА

Аеропорт. Літак. Трап. Ще декілька кроків сходинками і я на словацькій землі. Поруч зі мною Настя, ми заходимо у величезне черево перонного автобуса, до нього ще хвилин з десять підтягуються пасажири з літака. Нарешті,  це довжелезне та широчезне  метрів до трьох  чудо  рушає.  Пролетіла якась хвилина, я не встиг ще перем’ятися з ноги на ногу, як автобус повернув за ріг терміналу і зупинився перед входом залу прибуття.  Це транспортне чудо знадобилося лише для того, щоб перевезти людей не більше як на сто метрів. Поки скляні двері терміналу не зачинилися за останнім пасажиром, за нами спостерігав охоронець, який стояв на вулиці біля свого автомобіля і підозрілим поглядом промацував прибулих з України: не дай боже, чи не проноситься в наплічниках та валізах розібраний танк.

Черга… Паспортний контроль… Нарешті,  штамп у паспорт – дата в’їзду 12.09.2019, Братислава. Шенгенська зона для мене відкрита.

Вечоріє, сонце просвічує крізь верхівки крон дерев, ховається за будинками, ми йдемо на автобусну зупинку. На ній трапився перший курйозний випадок. Настя кинула в автомат з продажу автобусних  квитків монету у два євро. Автомат їх не видавав, а розміняв двушку монетами в одне євро. Настя знову вкинула ці монети в монетоприймач  – у відсік отримання решти дзвінко висипались тепер вже чотири п’ятдесятицентові монети. Декілька нових спроб знайти порозуміння з норовистим чудо-девайсом не увінчалися успіхом. Він наче знущався з досвідченої туристки та замість квитків повертав монети. На зупинку вже підрулив автобус, а ця вперта незговірливість місцевої «залізяки» починала дратувати індіанця в мені, виникало бажання дати цьому хитромудрому девайсу стусана у його залізний бік. Аж ось поряд звільнився ще один автомат, і Настя спробувала свою удачу на ньому. Нарешті, ми отримали квитки  й з чистим сумлінням зайшли в автобус. Напевно, в першому автоматі закінчились десятицентові монети, й він не міг видати решту, а чайові за обслуговування не бере.

Чудова штука смартфон у подорожі, навіть і без Інтернету. GPS-навігатор показує на попередньо завантаженій мапі Братислави вибраний автобусний маршрут з назвами зупинок, на ньому  та наше місцеперебування. Можна поки що трохи розслабитись.

Завтра по обіді летимо до Риму, а сьогодні нам потрібно десь заночувати. Ми їдемо на хату до якогось чувака: Настя знайшла його декілька годин тому через мережу Каучсерфінгу. Він погодився нам надати  ночівлю. Маю надію, що він не маніяк.

Каучсерфінг  – це, якщо коротко, світова мережа по наданню халявної ночівлі. Це вимір світу, де все тримається на довірі та гостинності. Працює це так: створюєш свій профіль на сайті, якщо збираєшся в якесь місто, шукаєш в мережі когось, хто живе в ньому та може надати тобі ночівлю. У профілі приймаючої сторони люди залишають свої відгуки. За ними можна оцінити рівень репутації особи. Ти сам, за бажанням, можеш бути стороною, що приймає.

В салоні автобуса лунає оголошення: «Дялшія заставка Сабіновська», – табло червоним рядком дублює її. Наша зупинка наступна –  готуємось до виходу.

Двері під’їзду, домофон, клацання електрозамка, ліфт, четвертий поверх, кнопка дзвінка... за дверима чоловічий голос: «Настія-я?»

Перед нами господар квартири:  чоловік приблизно мого віку, зросту, такий же квадроокий глипало, як я. Ми привіталися.

«Не маніяк», – подумав я.

«Nie maniak», – подумав квадроокий.

Через три секунди після того як Настя представила мене, чолов’яга метнувся показувати свою квартиру, пропонувати морозиво, пиво, запитував нас, чи мо щось приготувати на вечерю. Ми не хотіли зловживати гостинністю, тож подякували та відмовились. Настя розмовляла з Каролом, дізнавалась, чи є у місті якесь кафе з національною кухнею. Я не брав участі  у розмові, тільки мовчки кліпав, бо мої знання англійської лише давали змогу розрізняти окремі слова.  Трохи згодом опрашєваємий  назвав два слова: Slovak Pub. Настя забила координати цієї ресторації в смартфон, навігатор проклав маршрут, і  ми відправилися прогулятись вечірнім містом.

Братислава – це невелике місто, за кількістю населення десь між Вінницею та Маріуполем. Воно нагадує, за виключенням центральної стародавньої частини, українські міста своїм просторовим планом, будівлями, але відрізняється благоустроєм,  охайністю та громадським транспортом. Це наче українське місто – тільки в майбутньому. Впала в око організація вулиць. Між проїжджою асфальтованою частиною вулиці та тротуарним бордюром викладено бруківку в три ряди. Схоже, що це додатковий дренаж, щоб під час  дощів не утворювалися калюжі. В українських містах, взагалі, не скрізь у таких місцях прибирається накопичений пласт піску. На багатьох вулицях Братислави тротуар виглядає неначе зібраний з плит різної конфігурації з дотриманням між ними прямих однієї ширини швів. За новими ділянками асфальту я зрозумів, що це просунутий варіант нашого «ямкового ремонту». Це можна пояснити таким чином: побите покриття вирізають геометричною фігурою і стелять нове на одному рівні з сусіднім, роблять його рівним,   як поверхню стола. Якби мене привезли в Братиславу  із закритими очима і вночі, то достатньо було б роздивитись рівень виконаних робіт на тротуарах, щоб здогадатися, що це не Україна.

Декілька кілометрів вулицями міста здолано непомітно – вся увага на спогляданні нового. Ось і  «Slovak Pub». Зал ресторану оформлений в національному словацькому стилі. Дощаті  старовинні столи, віденські гнуті стільці, лави з різьбленими спинками. Стіни  імітовані під дерев’яний побілений вапном зруб з невеличкими  вікнами на них, а  поміж ними розвішені картини  з зображеннями чоловіків та жінок в національному одязі. Вище на стінах, трохи під  стелю, розвішані черепи з великими оленячими рогами. Вони підсилюють антураж старовини. Тут, за одним зі столів, розташувалися ми з Настею: смакуємо галушками з бринзою та беконом, запиваємо гарним пивом виробництва  цього  ж закладу. У мене якесь сюрреалістичне відчуття: ще сьогодні з ранку я прокинувся у своєму ліжку, а зараз десь за тисячу кілометрів від свого дому п`ю пиво серед людей, які спілкуються між собою незрозумілою мені мовою.

М’яким сонячним світлом наповнена кімната.  На годиннику біля дев’ятої ранку. Карола немає: він поштар і пішов на роботу о п’ятій, коли ми ще подорожували своїми сновидіннями. Настя приготувала чай  та  бутерброди із сосисками купленими для нас Каролом ще з вечора.  Я зустрів чоловіка, який довіряє людям більше, ніж я, залишає квартиру незнайомцям, навіть про сніданок для нас потурбувався. Нещодавно у нього товклися декілька днів троє  індусів. На дверцях холодильника Карола  притиснуті магнітиками купи записок від подорожніх, яким він надавав притулок. Ми допиваємо чай – час продовжувати подорож. Цей чоловік, якого ми бачили за весь час хвилин десять-п’ятнадцять, розчулив мене. Захотілося виказати йому хоча б якусь маленьку вдячність. Я дістав зі свого наплічника пачку українського печива, взятого з собою в дорогу. Настя в записці подякувала за гостинність  вказавши, що печиво  до кави –  це маленький презент з  України. Ключ від квартири був залишений на журнальному столику, як і було домовлено з господарем. Вхідні двері захлопнулись  –  ми залишили оселю гостинного чоловіка Карола.

До літака залишалось ще декілька годин, тож ми поїхали погуляти історичним центром міста. Автобус  зупинився з південної  частини гори, на якій знаходився замок  «Братиславський град».  Це нас влаштовувало, тож там і вийшли та  крутим схилом подерлися до замку – маленький ранковий екстрим.

Музеї замку ми не відвідували, покружляли навколо нього та на подвір’ї. Надзвичайного враження він на мене не справив. Звичайно, словаки турбуються за свою спадщину – «вилизали» «Братиславський град» зі всіх сторін: все гарно, світло, доглянуто, упорядковано та сучасно. Мені більше до вподоби середньовічні замки, дух часу в яких переповнений таємницями та містичністю.

З висоти замку відкриваються навколишні види міста та річка Дунай з мостами. За ними через кілометрів три-чотири починається територія Австрії.

Спустившись  вулицею з гори  та  перетнувши трамвайні колії, які виринали з тунелю прокладеного  просто під замком, ми продовжили прогулянку  вузькими брущатими вулицями старого міста.

Справила враження площа Гвєздослава, хоча вона скоріше схожа на бульвар з великою кількістю зелені та поздовжніми фонтанами,  через які перекинуті пішохідні містки. Периметр площі обрамлений архітектурними будинками розфарбованими в пастельних тонах. Площа виглядає свіжою та легкою, приємною для прогулянок.

Хоча ми в Братиславі не довго, але встигли находити за вечір та ранок 13 кілометрів. Прийшов час вирушати до аеропорту.

Есть страны, которые мы посещаем, так сказать, планово-))) Франция, Австрия, Испания, Италия, Англия…все они достаточно рядом и о них многое известно-)))
Мне выпал удивительный шанс познакомится с очень необычной страной –Иорданией. Наша фирма, организовала для клиентов выездное мероприятие именно в этой стране-))) Я очень благодарна Богу, что попала на эту поездку-)))
[ Читать дальше ]


  продолжение

ВІЧНЕ МІСТО

Хвилі  накочуються на ноги, хлюпочуть пестячи своєю ранковою прохолодою.  Я вже скупався та  стою на лінії прибою: споглядаю безкрайню синю широчінь, вбираю  в себе відчуття, запам’ятовую,  прощаюся з морем.

До від’їзду з міста маємо ще декілька годин,  тож вирішили прогулятись набережною до туристичного порту. Нічого особливого на нашому шляху не траплялось ­–  все майже одноманітне на кілометри: ліворуч від пішохідної та велосипедної доріжок пляжі зі своєю атрибутикою, кафе із зазивними написами; праворуч – вулиця, а  уздовж неї невеличкі чотири- чи п’ятиповерхові будиночки з видом на море.  Ряд пальм на набережній не створює затінку – прогулюватись спекотно. Середина вересня, але ж тут субтропіки, сорок перша паралель, і сонце на небі вище на дев’ять градусів, ніж у нас вдома. Трохи заховались у тінь за стінами якоїсь споруди в порту, подивились  на рибу,  яка просто кишить біля причалів, на ліс створений щоглами яхт… трохи відпочили та й пішли.

Потяг рушив, будинки міста попливли у вікнах вагона,  через декілька хвилин перед очима вже знайомий нам лісопарк із італійських сосен. Прощавай Лідо-ді-Остія!

Сьогодні наш шлях лежить до Рима – одного із  древніх міст на землі, прародителю європейської, а в сьогоденні вже  світової, цивілізації.  В місті ми пробудемо  декілька днів. Я змасштабував Рим та Київ. Вони співрозмірні між собою за кількістю населення, площею, мають по три лінії метро приблизно такої ж  загальної довжини. На цьому порівняння можна закінчити: у всьому іншому Київ значно менший світ, і це можна вже помітити  по пасажиропотоках центральних вокзалів та кількості туристів за рік. Вони у шість-сім разів більші на користь Риму.

Близько години  у дорозі, дві пересадки й ми на станції метро «Лібія». Слідуємо за групою людей на вихід і опиняємось у ліфті  на мінус шостому поверсі, якась хвилина – от і поверхня. Неочікувано…  ніколи не приходила думка, що у метро можуть бути ліфти.

В кілометрі від станції нас чекає заброньований номер готелю  з поетичною назвою «Аmico del sole», що з італійської перекладається як «Друг сонця». Насправді, це не готель у класичному розумінні, а квартира обладнана під номери – таких в Римі тисячі.

Прогулюючись вулицями міста, швидко дісталися за адресою.  Перед нами семиповерховий будинок, де на першому поверсі серед вітрин магазинів скляні вхідні двері під’їзду, праворуч на стіні –  домофон із зазначеними номерами квартир та прізвищами жильців. Потрібний напис «Аmico del sole» теж у цьому списку. Настя вже подумки потирає долоні та тисне кнопку… у відповідь з динаміка ні шереху. Декілька безрезультатних спроб і «Друг сонця» вже нам не друг. Пройшли навколо будинку – інших під’їздів немає. Сіли та сторожимо двері, кумекаємо, що за підстава. Ось у будинок хтось заходить, ми прошмигуємо за ним… такий нічого собі під’їзд: мозаїка на стінах, сходинки з мармурових плит,  природне освітлення з обох боків через вікна з матовим склом.

Сунемося на вихід: на дзвінок у двері ніхто не зреагував, тож ми не стали поки що їх виносити. Зметикували, що у квартирі рецепції немає, а на запит адміністратора в листуванні Настя повідомила, що сподіваємось прибути до четвертої вечора. Зараз пів на третю, і чекати півтори години не хотілося, та й для  впевненості не завадило б зв’язатися з хазяйкою квартири. Можна було піти в кафе, там вай-фай має бути, але тут у будинок  почав заходити імпозантний  з сивиною на скронях італієць…  Ми не стали його гамселити ногами у під’їзді за те, що він не розуміє українську і про англійську не чув. Я зобразив мізинцем і великим пальцем  біля вуха телефонну трубку та тицьнув біля кнопки домофона напис «Друг сонця». Добродій зрозумів, дістав мобільний та набрав номер, але виявилося, що наш адміністратор англійську теж ні в зуб ногою. Тож Настя повернула  девайс італійцю і жестами втокмачила, щоб він повідомив «Сонце», що його з нетерпінням чекають збуджені друзі. Згодом ми дізналися, шо всьо окей і хазяйка буде через годину. Подякували синьйору та пішли  глянути на район –  зробити пару зарубок: тепер він наш на три дні.

Коли ми повернулися до будинку, на нас вже чекали. Жінка років за сорок переписала в журнал дані паспортів, показала наші володіння, видала ключі та й щезла за вхідними дверима.

Я почав вивчати надану в наше розпорядження територію. Взагалі, італійські будинки та квартири –  це незвичне для мого «індіанського» ока планування. Їх важко описати словами:   це не простий уніфікований  совдепівський фіг-вам із прямокутничків –  тут  широкий політ фантазії архітекторів. Будинок, де ми поселилися, в горизонтальному плані – це п’ятикутник з одним прямим кутом, по периметру якого розташовані п’ять квартир, а в середині внутрішній двір розділяється навпіл сходовою кліткою з вікнами на дві сторони. В утворені маленькі дворики виходять кухні та ванні кімнати, а житлові – на  зовнішній периметр. Наш готель на два номери влаштовано у чотирикімнатній квартирі. Кожний номер має  свій санвузол з душем. Загальний тільки  великий коридор з холодильником та буфетом. В наявності електрочайник з посудом, на додачу –  чай, кава, цукор та цукерки.

На годиннику п’ять вечора, туристичні об’єкти вже закриваються, тож  залишається тільки прогулянка містом. У мене, крім маршруту номер один на цілий день, був запасний – на декілька годин. Ним і вирішили сьогодні скористатися.

Станція метро «Лібія». Настя  впевнено натискає кнопку мінус шостого поверху – логіка попереднього досвіду підйому. Двері ліфта відчиняються… на цьому поверсі у цьому закутку щось людей немає… Написи вказують, що потрібна нам лінія знаходиться вище, на мінус четвертому поверсі. Пішли ми по вказівниках вивчати будову ескалаторних підйомів. Виявляється, на станції спуск в метро влаштований у вертикальній шахті,  ескалатори  та поряд зроблені звичайні сходи розташовані прольотами зигзагоподібно, як у під’їзді будинку. Звідси й поверхи.

Вагон, станція, підйом… Овва! Перед очима разюча велич Колізею! Навколо нього безліч туристів:  вештаються, сидять, фоткаються… Колізей – це найбільший амфітеатр Стародавнього Риму. Споруда за розмірами сучасних стадіонів! Стіни еліпсу мають довжину у п’ятсот двадцять чотири метри, а у  висоту –  сорок вісім. Вони побудовані  з цегли та каміння арками в чотири яруси й  були облицьовані білим  мармуром. Дивишся на цей архітектурний витвір, інженерну думку, застиглий у камені слід волі та й дивуєшся збудованому майже дві тисячі років тому без потужної техніки –  тільки фізичною силою людей та тварин.

Я доторкнувся до древніх стін, усвідомлюючи, що цеглина під моєю долонею була покладена конкретною людиною.  Таке відчуття, що вона десь поряд в іншій реальності, а не розлетілась на атоми в  безодні часу.

Хліба і видовищ вимагає народ від правителів. Для задоволення таких потреб і був збудований Колізей. На арені  кожен день проводилися бої гладіаторів та битви з  тваринами: левами, тиграми, ведмедями. Вона була  також місцем покарання засуджених до смерті. Тут страчували й перших християн – послідовників на той час ще нової релігії.

Древність та велич споруди захоплює, але одночасно я розумію, що Колізей по суті –це театр смерті. За декілька століть безліч людей та тварин було вбито на його арені.  Можна уявити собі, як п’ятдесят тисяч глядачів в амфітеатрі збуджено горлає  у захваті, а в цей час через Ворота Лібітини – богині мертвих – виносять знівечені, скривавлені тіла загиблих. Розвага одних людей через жорстоку смерть інших у свідомості тієї епохи була нормою.

Обігнувши півколом символ величі Древнього Риму, ми вийшли до грандіозної Арки Констянтина та, полюбувавшись нею, попрямували далі по Віа ді Сан Григоріо. Вздовж вулиці праворуч знаходиться Палатин – один із семи римських пагорбів, на якому за переказами й виникло місто. На цій території  залишки античних споруд, але навіть руїни  вражають своєю величчю, розбурхують уяву. Трохи далі за пагорбом Палатин знаходиться Римський Форум – це все один археологічний комплекс, який огороджено вже знайомим  для нас  по Остії  парканом з металевих прутів. Крокуємо далі – і ось перед нами посеред вулиці з’являється фрагмент акведука Клавдія – ми проходимо тротуаром під його височенною аркою.

Сонце наближається до горизонту –  вечоріє.  Ми вийшли до річки Тибр, маємо намір оглянути найдревніші мости Риму.  До речі, мостів у місті тільки в межах кільцевої дороги я нарахував на мапі тридцять вісім.

Береги у цьому районі Тибру височенні, укріплені кам’яними набережними метрів по десять.  Сходами вздовж стіни ми спустилися до річки, щоб знизу подивитись фрагмент мосту Емілія. Від нього залишилась одна кам’яна арка. Міст був побудований у другому столітті до нашої ери, слугував півтори тисячі років і лише чотириста років тому був зруйнований повінню.  А от мости Фабрічіо та Честіо, недалечко від Емілія, діють і дотепер: зв’язують острів  Тіберіна з берегами річки.  Подумати тільки – люди послуговуються ними вже більше ніж дві тисячі років! Як тут не згадаєш «…не злим тихим словом» наш півстолітній юний та старий одночасно радомишльський міст та його надсучасну  технологію – дайошь три тисячі років експлуатації!

Пройшовши дугастими поверхнями  мостів, потім набережною правого берега і вже через інший новий міст Гарібальді, якому ще немає двісті п'ятдесяти років, повернулися в історичний центр міста.

По дорозі нам трапилася піцерія, і ми не змогли оминути спокуси вітрин. Вони зазивали нас величезними шматками  піци з різноманітною начинкою: «З’їж мене!». Передчуття насолоди розпалювало апетит.  Для впевненості, що це правильний заклад, я очима промацував холодильник, вишукуючи у ньому вже знайоме пиво «Пероні». Так, воно тут є –  святу бути!

Після вечері гуляти Вічним Містом стало значно веселіше. Два квартали й Площа Торре Арджентіна зустріла нас нічною підсвіткою залишків древніх храмів. Насправді, це  не зовсім площа: сто років тому тут був забудований квартал, який знесли. Зараз це котлован розкопок глибиною до трьох метрів від рівня вулиці.  Ця місцина відома ще тим, що  тут проживає колонія котів – їх тут більше сотні.  В одному із підвалів цього археологічного комплексу двоє жінок організували  котячий притулок. Він фінансується бюджетом міста та пожертвами.  Біля котловану табличка з проханням не годувати тварин, бо вони тут нагодовані, доглянуті, стерилізовані. Найкомунікабельніші коти не ховаються від людей, а навпаки – вилежуються на східцях в зоні доступності до них. Я підійшов  погладити величезного кошака.  Він був  не проти, але навіть вухом не поворухнув  і не муркнув, виказуючи незворушним спокоєм до мене  свою царську поблажливість. Наче мовив: «Ходять тут усілякі блаженні, погладити хочуть…  ну добре… зроби це вже  та йди собі…»

Залишивши котячий рай, ми продовжили прогулянку  історичною частиною міста. Це для мене зовсім незвичний світ. З однієї сторони архітектурні форми не дають нудьгувати, є чим помилуватись, очі весь час щось вихвачують цікаве,  а з іншої – за межами туристичного виміру відчувається контекст кам’яної пастки.  Ми йдемо вузькими вимощеними бруківкою вулицями затиснутими щільно будинками: зліва-справа  стіни,  попереду, трохи далі за метрів сто, знову стіни; якщо подивитись в небо, то його там лише  вузька смужка між будинками. На вулицях немає дерев: просто їм там фізично ніде рости, трапляються тільки рослини деінде висаджені в горщиках. І так квартал за кварталом. Гуляти у цьому історично-архітектурному музеї чудово, а от жити мені в такому тісному місці-лабіринті  без неба,  дерев, простору,  напевно, було б важкувато.

Ми повернули на Віа деллє Муратте ведучу до знаменитого  фонтану Треві. Велика кількість туристів проходить цією вулицею кожного дня, тому на ній повно торгівців сувенірами, витворами мистецтва та різним фабричним крамом. Через три квартали перед очима постає  і сам  фонтан. Перше враження не від нього, а від людей. Дев’ята година вечора, а простір перед фонтаном  ущент наповнений туристами. Складається враження, що вони тут днюють і ночують.

Фонтан ді Треві одночасно є фасадом палацу Полі.  Невелика площа з широкими сходами перед ним нагадує заповнений глядачами амфітеатр, а сам фонтан  –  сцену, в центрі якої Нептун, що стоїть на колісниці у вигляді раковини, запряженої парою морських коней. Шлях між скелями їм вказують тритони. Шум від води, що  стікає по каменях, асоціює з океаном.  Дно чаші фонтану встелене монетами, які за традицією  кидають туристи, щоб знову повернутися до Риму.

Глянули одним оком та й пішли. Щоб по справжньому побачити поглиблено та осмислено такий грандіозний витвір мистецтва, потрібно багато часу, а в нас його немає. Вічне Місто – це безмежність, яка пропонує безліч речей на будь-який смак. Насправді,  це обмежує, бо не дає заглиблюватись у конкретне творіння, а спокушає йти далі – там, десь попереду, ще багато небаченого. Режим подорожі «Метелик» –  це перебіг з об’єкта на об’єкт, як порхання цієї комахи з однієї квіточки на іншу.

На сьогодні наша подорож закінчується на  П'яцца Барберіні.  На ній знаходиться однойменна станція метро, але зарано нам розслаблятися – ліміт наших пригод ще не вичерпано.  Трохи помоталися по периметру площі від одного входу метро до іншого – всі вони виявилися закритими. Буває... Тож попленталися  у напрямку нашого готелю до наступної станції.

«Републіка» працювала, людей було небагато, і ми поїхали вниз присівши трохи відпочити на сходи   ескалатора.

На станції «Терміні» потрібно було перейти на іншу гілку метро, але всі переходи були перекриті. Охоронці розвертали окремих людей, які туди рвались, мов пастухи – корів, і направляли всіх пасажирів на вихід –  непонятка якась…  Нас несе у людському потоці, і ось  помічаємо, що пасажири проводять валідацію  квитків –  зазвичай так робиться на вході. Що за чортівня! Ми відчуваємо себе загнаними в пастку зайцями,   притискаємо  вуха та робимо  на ходу петлі – то вліво, то вправо… а-а-а!  Ніт виходу! Покоряємося долі – пливемо за натовпом до турнікетів, повторно пропускаємо через валідатор  квитки…

Нічого не сталося: сирена не завила, нас не пов’язали, турнікет розблокувався,  а на квитках надрукувався час виходу. Напевно, іноді таким способом роблять профілактику, щоб не розводилися «транспортні зайці».

Ми на поверхні, час наближається до двадцять третьої години, до готелю п’ять кілометрів, а йти пішки не хочеться: ноги за день ледь вже волочаться. Від станції метро вирішуємо рухатись до вулиці, яка веде у напрямку готелю. Там мають бути автобусні зупинки з потрібною нам інформацією, заодно проходячи поряд з будинками намагаємося знайти вільний доступ до мережі вай-фай, щоб завантажити на мапу  автобусні маршрути.  Так ми допленталися до чергової станції метро «Кастро Преторіо». Вона виявилася відкритою.

Римське метро не вписувалося в мій київський стереотип незвичним лівостороннім рухом, багатоваріантними посадковими платформами, які можуть бути між потягами, а потяги між ними. На цій станції до всього цього електропоїзд прибув не з тієї сторони, з якої потрібно, і потім пірнув назад в той тунель, звідки прибув. Це ще не все: ця лінія метро  далі розходиться на дві гілки, то куди ж він поїхав.

Люди на платформі збуджено метушаться, купчаться, розпитують про щось один одного. Мій індіанець дістав свою видрукувану схему метро та почав тицяти пальцем у себе, потім у папірець з позначкою «Лібія»,  звертаючись таким  способом за допомогою до синьйори поряд. Вона у відповідь залопотала італійською і почала про щось запитувати своїх сусідів. Аж тут прибув знову потяг. Ми знаходилися поблизу локомотива і Настя стрімко кинулася до  машиніста, напевно,  щоб взяти його в заручники, а захоплений потяг спрямувати на потрібну нам гілку Б-1.  Та нє  – то так привиділося мені.  Рулєвой  у сяючій уніформі зійшов на платформу, наче метробог, і англійською сповістив Настю, що центральна частина гілки метро перекрита, а потяги курсують тільки від цієї станції по черзі гілками Б та Б-1 –  наступний буде її.

Пригоди на цьому закінчилися, і вже скоро ми добралися до готелю. Цього дня був встановлений наш новий рекорд – крокомір показував пройдений шлях у двадцять п’ять кілометрів.