Андрій Дуда.

Основні гасла українофобів є непереконливими для більшості населення України і слугують для

полегшення фантомних болів прихильників «Русского міра

Європеєць ХХІ століття сприймає національні, релігійні чи «державні» фобії як явище, що перебуває поза правилами хорошого тону. Антисемітизм, антиафриканізм, франко- чи германофобія – сьогодні це неприпустимі форми суспільної та політичної поведінки. Чому ж в українському інформаційному просторі – у ЗМІ, на інтернет-форумах – наявні тисячі фактів вияву українофобії? Яка мета цих інформаційних кампаній безвідносно до того, хто їх замовляє?

Почнімо з прописної істини: мета будь-якої інформаційної кампанії – формування чи зміна громадської думки. Відповідно кожна з них має свого адресата, цільову аудиторію. Утім, проаналізувавши українофобську публіцистику, коментарі в мережі інтернет, про мету і цільові групи залишається лише здогадуватися. Особливо що стосується проросійської українофобії. Бо, приміром, польська дуже прикладна і має на меті формування антиукраїнських стереотипів у міжнародної спільноти (і щодо Волинської трагедії, і щодо післявоєнних кордонів). А ось для багатьох представників «Русского міра» це радше ліки від фантомного болю, аніж певний інструмент для досягнення мети.

Як приклад можемо навести кілька ідеологем проросійської українофобії, які безуспішно вкидаються в український інформаційний простір.

Української мови не існує, це діалект російської. Ця теза родом із ХІХ століття і була абсолютно логічною в контексті російської політики денаціоналізації. Проте у ХХІ столітті, коли Україна має понад 200-річну традицію літературної мови, а українська є рідною для більш як 40 млн людей, вона є, м’яко кажучи, неадекватною. Тому, коли російські ЗМІ активно тиражують ці смішні «лінгвістичні» відкриття «місцевого божевільного» Вассермана чи бригади «коментаторів» в інтернеті ображають українськомовних, хочеться спитати на «общєпонятном»: «What for?» Бо кожне інформаційне посилання повинне мати своїх адресата і мету. А який адресат і мета реінкарнованої валуєвщини сьогодні? Адже навряд чи 40 млн визнають, що немає мови, якою писали Шевченко, Франко, Стефаник, Драгоманов, Українка та інші класики і яка є активно вживаною в усіх сферах життя, науки, мистецтва. Вже не кажемо про те, що пасажі а-ля «нєт і нє било» любові до росіян та Росії і в українсько-, і в російськомовних українців однозначно не додадуть.

Антигалицькі мантри. Антигалицька риторика українофобів має кілька мотивів. Таки далася взнаки історична образа за ганебні провали переможця Другої світової – СРСР – у боротьбі з нашим підпіллям у Західній Україні та на Поліссі, яке вело війну понад п’ять років після «Побєди». Через 40 років в тій самій Західній Україні Москва вбачала ледь не колиску відбудови самостійної Української держави. Чимало українофобів, не знаючи історії нашої країни і не вельми придивляючись до біографій борців за її незалежність, переконані: не було б Галичини, не було б і проблеми «нєзалєжності». Саме тому вони відтворюють комічні Табачникові мантри про те, що українці й західні українці – це буцімто «різні народи». І раз по раз дивуються, чому така маячня не пускає коріння в громадській думці.

Україна вкрала Крим і Севастополь.  http://blog.i.ua/user/3871267/736560/   Навіть якби ця великодержавна російська вигадка мала місце, абсолютно незрозуміло, що змінить постійне повторювання такої мантри. Вочевидь, навіть поміж українофобів-романтиків мало знайдеться мрійників, здатних вірити в повернення Криму і Севастополя Росії.

Українці самостійно не живуть, а виживають. Мовляв, якби були з Росією, все було б інакше. А так, як зловтішаються українофоби, українці масово мігрують за кордон, працюють там на важких і непрестижних роботах, миють туалети і займаються проституцією. Звичайно, спростувати тезу про виняткову українську «бідність» найкраще, порівнявши показники рівня життя в Україні, Росії та інших державах СНД: вони абсолютно зіставні. Понад те, приклад Білорусі застерігає від надміру глибокої інтеграції. Будь-які об’єднання з Росією відбуваються на умовах останньої й означають використання ресурсів приєднаних держав для задоволення амбіцій кремлівських лідерів. Це аж ніяк не сприятиме зростанню добробуту. І те, що рух «за возз’єднання з Москвою» далекий від масовості чи популярності, свідчить: люди в Україні це розуміють.

Україна не відбулася як держава. Українофоби активно тиражують цю ідеологему. Але забувають, що в міжнародному рейтингу Фонду миру Росія значно ближча до failed state, аніж Україна. Та й не могло бути інакше в державі, яка фактично не контролює цілі регіони, а півмільйонній Чечні велика Росія щороку платить «данину». Читайте також: Москва не контролює ситуації в бунтівній республіці  Утім, тема «державної неспроможності» України постійно «турбує» українофобів: і самостійної зовнішньої політики вона нібито не має, і внутрішня «нестабільність» (як кілька років тому тодішня опозиція називала політичний процес за сякого-такого дотримання демократичних правил і свободи слова) висока. І що далі? Яка реальна мета цієї глибокодумної тези? Вона не спричиняє ані розпаду чи «самоліквідації» держави, ані благань уряду до Росії взяти Україну під свою руку.

Вочевидь, це лише кілька російських україноненависницьких тез, які кочують із форуму у форум, зі статті в статтю. Але вони досить рельєфно віддзеркалюють основні характеристики сучасної українофобії. Більшість таких ідеологем відверто орієнтовані на інтелектуально слабкі суспільні сегменти. Такі меседжі цілковито безперспективні з погляду реалізації. І водночас відчутна негативістська тональність сучасної українофобії. Вона абсолютно не прикладна, не мобілізує, не шукає союзників, сповнена негативу, хамства і брутальності. Складається враження, ніби українофоби говорять самі з собою, втішаючи одне одного, що, мовляв, поразка «українського проекту» буцімто «історично визначена». Мабуть, так само як і «загибель світового капіталізму». Крім того, професійні україноненависники спрямовують свої зусилля назовні, аби їх помітили й підтримали в столицях, де досі не можуть зрозуміти, чому Україна не проситься до чергової імперії. Утім, тут «шари» поменшало: партія влади, централізуючи потоки ресурсів у державі, прагне взяти під свій контроль і оплату професійної любові до сусідів.

Проте втішатися змістовою слабкістю українофобських меседжів не випадає. Їхня убогість компенсується масовістю донесення. Геббельсові приписують твердження, що брехня, повторена тисячу разів, брехнею вже не вважається. Тож, доки інформаційний простір України буде відкритий для тиражування україноненависницьких штампів, а публічні особи хизуватимуться перемогами над нашою мовою, культурою та історією, скидати з рахунку українофобію як джерело загроз для національної безпеки не варто.

Влада в Києві має зважати на це безвідносно до партійних кольорів. Адже українофобів та їхніх натхненників судомить не так від конкретних політсил, як від існування Української держави (а отже, влади) як такої.