Постать славного князя Русі Святослава Хороброго, що згадується в "Повісті врем'яних літ" потребує перевірки на історичну дійсність, як і більшість літописних подій давнього часу. У цьому досліджені нас цікавить уривок із життя легендарного князя, пов'язаний із його загибеллю. Пропонуємо у цій статті розглянути цю подію, як версію, з міфологічного погляду.

"Повість врем'яних літ" про ці події повідомляє нам наступне: "У рік 6479 [971]. …Учинивши мир із Греками, Святослав рушив у човнах до [дніпрових] порогів. І сказав йому воєвода отця його Свенельд: «Обійди, княже, [їх] на конях, бо стоять печеніги в порогах». Однак не послухав він його і рушив у човнах.

Тим часом послали переяславці до печенігів [гінців], кажучи: «Іде Святослав у Русь, узявши майна багато у греків і полон незчисленний, а з малою дружиною». Почувши ж печеніги се, заступили пороги. І прийшов Святослав до порогів, та не можна було пройти порогів, і став він зимувати у Білобережжі. І не було в них їжі, і настав голод великий, так що по півгривні [була] голова коняча. І зимував [тут] Святослав. А коли приспіла весна, пішов Святослав у пороги.

У РІК 6480 [972]. Прийшов Святослав у пороги, і напав на нього Куря, князь печенізький. І вбили вони Святослава, і взяли голову його, і з черепа його зробили чашу, – окувавши череп його золотом, пили з нього. Свенельд же прийшов у Київ до Ярополка. І було всіх літ княжіння Святославового двадцять і вісім." [8, 43].

Дан Берест у праці "Літописні непорозуміння" звертає увагу на ряд невідповідностей в літописних оповідях, підкріплюючи свої сумніви висловлюваннями відомих дослідників. Безпосередньо Дан Берест приділяє увагу і загибелі князя Святослава. Він вважає, що визначного князя печеніги могли убити випадково, але не мали можливості перемогти у чесному бою найкраще військо того часу. І руські воїни, що прославилися своєю відвагою, не могли відати на поталу свого князя, це могло статися лише при умові повного знищення війська, що є сумнівним.

Дослідник ставить також під сумнів достовірність існування печенізького князя Курі, який більше ніде не згадується, за виключенням вставок цього імені у легенди про "печенізького князя" сучасними укладачами літопису. Не згадується Куря і серед відомих печенізьких ханів, що кочували у Подніпров'ї, зокрема В.Каргалов зазначає: "По ліву руку від Дніпра кочували в степах чотири коліна печенігів: хани – Кварципул, Сирукалпей, Вороталман, Вулацоспон; а по праву руку – Гіазизопон, Гіли, Харової, Явдиєртим" Тобто постать печенізького князя Курі є придуманою літописцем. [1]. Натомість у літописі більше ніж через сто років згадується половецький Куря під 6604 (1096) р., що пустошив коло Переяславля. [8, 140].

Аналогічно А.Л.Нікітін ставить під сумнів приведені в літописі обставини смерті Святослава весною 972 року і вважає їх літературною вигадкою, а не історичним фактом, як і легенда про повчальну надпис на чаші із черепа Святослава, зробленою печенізький князем Курею. Припускає, що напад печенігів на Святослава відбувся, швидше за все в липні або в серпні того ж 971 року між гирлом Дунаю і дніпровським "білобережжям", бо саме ця відстань шляху була вказана ще Костянтином Порфірородним, як найбільш небезпечна від печенігів. [12].

Загибель Святослава в бою з печенігами підтверджує Лев Диякон:

"Сфендослав залишив Дористол, повернув згідно договору полонених і відплив з рештою соратників, направив свій шлях на батьківщину. По дорозі їм влаштували засідку пацинаки – численне кочове плем'я, яке пожирає вошей, возить із собою житла і більшу частину життя проводить у візках. Вони перебили майже всіх [росів], вбили разом з іншими Сфендослава, так що лише деякі з величезного війська росів повернулися неушкодженими в рідні місця". [19]. З цього бачимо, що мова не йде ані про Дніпрові пороги, ані про печенізького князя Курю, а тим більше про чашу. Можемо лише стверджувати, що військо Святослава таки могло попасти у засідку, але не представляється можливим з'ясувати, де це саме сталося.

Дан Берест вважає, що оповідь про чашу з черепа вбитого Святослава могла бути запозичена з хроніки візантійсько-болгарського воєнного конфлікту. Болгарський хан Крум у відповідь на окупацію його країни Візантією підняв увесь народ і знищив військо імператора Никифора І біля Анхілоя. З черепа візантійського імператора Никифора велів зробити келих для вина. [1].

Лев Прозоров зазначає, що виготовлення чаші з черепа ворога для ритуального напою є індоєвропейським звичаєм, відомим з часів неоліту. В руських билинах тіло обезголовленого ворога розсічуться на частини та розкидається полем; голова ж або настромлюється на списа і переможно привозиться на княжий двір (або на заставу богатирську), або часто забирається в якості трофею. В останньому випадку наполегливо акцентується її схожість з посудиною для ритуального хмільного напою, «пивним казаном». Так в деяких варіантах Олексій Попович висловлюється досить відверто:

Ой еси ты, Владимир Стольнокиевский!

Буде нет у тя нынь пивна котла –

Вот тебе Тугаринова буйна голова!

Аналогічно промовляє Ілля Муромець:

Не сварить вам без меня пивна котла,

Привезу вам голову, вам татарскую. [18].

Геродот звертає увагу на скіфський звичай робити з черепа найненависніших ворогів чашу. [5, 194]. Слід звернути увагу, що "череп" польською мовою буде "czaszka" (чашка), що відповідає пивній посудині.

Розглянемо міфологічну версію походження розповіді про загибель князя Святослава на Дніпрових порогах.

Індолог Степан Наливайко переповідає космогонічний міт про битву Індри з Врітрою: "Битва між богами-девами та їхніми старшими братами-асурами відновлюється на початку кожного Нового року. Ця битва вважається запорукою суспільної і світової гармонії. Деви й асури – дві половинки Всесвіту, своєрідна єдність протилежностей. Усесвіт повний, довершений, коли ці дві половинки вкупі. Асури пов’язуються з первісними водами і хаосом, з яких через космогонічний акт, яким є подолання Врітри, твориться впорядкований, налагоджений світ…

Індра завдав Врітрі смертельного удару ваджрою. Води заполонені в череві змія, нестримно ринули до моря, все довкола забуяло. З черепа Врітри Індра змайстрував собі чашу, а тіло його розітнув навпіл: одна частина його, створена з соми піднеслася на небеса й стала Місяцем, через що Місяць має і другу назву – Сома. А друга, демонська, нечиста, стала невід’ємною часткою всіх живих істот – їхнім животом, шлунком. Тому й кажуть відтоді про кожного, хто полюбляє добряче попоїсти, що він підносить пожертву Врітрі, своєму шлункові. А з крові демона народилися півні (!), через що й донині не споживають півнячого м’яса брахмани й святі відлюдники (МДИ, 36–39)". [11, 157].

Степан Наливайко пише: "Саме внаслідок цієї битви Індра вивільнив води, що їх доти стримував Врітра. Дехто з дослідників вважає, що чимало індійських міфів було створено на берегах Дніпра. Насамперед, міф про битву Індри з Врітрою, якого пов’язують із Дніпровими порогами. Врітра означає Загата, Перешкода." [11, 78].

Цікавим сюжетом є те, що Індра-Андрій, якого за церковною легендою ушановують 30 листопада, має загинути. Гине він через те, що в шлюбному обряді потрапляє до потойбічного світу – жіночого лона і, відповідно, втрачає свою голову [14, 123].

Слід зазначити, що в слов'янській міфології верхні і нижні Боги можуть замінюватися до навпаки. Так Індра (Андра, Інтра) займає нижню позицію, а головним воротарем (Врітрою) може виступати Перун – Бог-громовержець. [4, 144]. Враховуючи, що Індра звільняє води, то подія має відбуватися на весні під час сходження криги. Так 14 березня старий громовержець (див., наприклад, Марс) має змінитися на нового, звичайно, що ця дія має відбутися через смерть і воскресіння в новій іпостасі. [15, 24].

Ім'я печенізького князя Куря нагадує нам про мітологічного півня – Кура. В. Перец свого часу використав і такий сюжет: "Сонце ходить у повітрі вдень і вночі, і низько летить по океану, не замочившись. А в океані є кур (півень), що має голову до Небес, а море йому по коліна. Коли сонце вмивається в океані, тоді вода захвилюється, і хвилі починають бити кура (півня) по пір'ї. А він, очутившись од хвилі, кричить "кукуріку!", що значить "світлодавче Господи, подай мирові Світло!" І коли те заспіває, тоді всі півні співають одного часу по всій вселенній". Півень взагалі відганяє нечисту силу, яка боїться його співу. [20, 348].

На відомому барельєфі, що розташований на святилищі біля селища Буша на Вінниччині, півень зображується на голому дереві і символізує сходження Сонця, а напроти нього символом Сонця, що заходить, виступає олень. [16]. Півень відомий як жертовний птах, його, наприклад, за свідченням Костянтина Порфірородного, приносили в жертву на о. Св. Григорія (Хортиці) руси. [21, 19,20]. Птах може також символізувати вогонь.

Протилежним демонічним образом виступає Василіск – міфологічний створіння з півнячою головою, тулубом і очима жаби та хвостом змії. Через відзначення гребенем-короною вважався царем зміїв. [3].

Поєдинок тхора з Василіском (The basilisk and the weasel)

Гравюра Холлара, XVII ст. (Wenzel Hollar (1607–1677)) [3].

За легендами тільки тхір може подолати Василіска. Битва тхора з Василіском є класичною, вона зображена на кількох середньовічних малюнках. Це відповідає природній сутності тхора, як винищувача курей. Острів Хортиця, що стоїть напроти Дніпрових Порогів іноді за формою і за назвою ототожнюється із тхором [14, 120]. Західноєвропейська назва Василіска-царька – Кокатрис. Цим же терміном називали і розпутних жінок, що відповідає слов'янському – курва, кокетка, коханка, погляди яких убивчі для добропорядних чоловіків.

Цікавим для нашого дослідження є приклади давніх міфологічних сюжетів різних народів, де зазначається Кур. Так шумерійці вірили в загробне життя. Це має бути місце, де перебували душі (тіні) померлих. Те місце вони називали "країною без вороття", або "Кур". Це мав бути порожній простір під землею і морем, до якого йшли тіні (душі) померлих. [13, 76].

У шумерській традиції бог води Енкі б’ється із Куром, рятуючи богиню Ерешкігаль. «Кур» – це, з одного боку, простір, що лежить під земною корою і відокремлює землю від первісного океану, а з іншої – лютий дракон, який мав тримати у покорі руйнівні підземні води. [6].

Більш докладніше про цей міт можна прочитати у В.І. Гуляєва: "Енки б'ється з чудовиськом, яке іменується Курей. Їх єдиноборство відбувається, очевидно, незабаром після відділення землі від неба. Наскільки можна зрозуміти з уривчатих рядків, що збереглися, приводом для цієї битви послужило лиходійське викрадання Куром богині небес. На жаль, нам доводиться відтворювати цю легенду всього по дюжині рядків, тому що жодної таблички з докладнішим текстом цього міфу дотепер не знайдено.

Після того, як небо було відокремлене від землі, бог неба Ан підняв небеса, а бог повітря Енліль опустив землю. Тоді-то і відбулося це лиходійство. Богиня Ерешкигаль була викрадена і стала здобиччю Кура. Хто викрав її, неясно; можливо, це зробив сам Курнув. Бог Енки зійшов на корабель і поплив до Куру. Про наміри його також нічого не мовиться, але можна припустити, що він хотів покарати чудовисько за викрадання Ерешкигаль. Курей люто захищався, відбиваючись камінням і обрушуючи на корабель Енки хвилі первозданного океану, які були йому підвладні. На цьому уривок кінчається – автор міфу "Гильгамеш, Енкиду і Підземне царство" поспішає перейти до розповіді про саму Гильгамеше. Ми не знаємо, чим кінчається поєдинок, але швидше за все перемога залишилася за Енки. Цілком вірогідно, що цей епізод потрапив в міф про Гильгамеше лише для того, щоб пояснити, чому Енки вважався морським богом, подібно грецькому Посейдону, і чому його храм в Ереду називався Абзу, що означає по-шумерські "море", "безодня".

Ось цей уривок з прологу, де розказується про битву бога з чудовиськом:

"Коли Ан підніс небеса, Коли Енліль опустив землю, Коли Ерешкигаль була понесена в царство Кура, Коли він поставив вітрило, коли він поставив вітрило, Коли батько поставив вітрило (і відплив) проти Кура, Коли Енки поставив вітрило (і відплив) проти Кура, В царя Курей почав кидати маленькі (каміння), В Енки Курей почав кидати великі (каміння). Маленькі — "каміння руки", Великі — "каміння танцюючого очерету", Роздавили кіль барки Енки, Обрушилися, немов буря пішла на напад. Проти царя води хлинули на ніс барки, Розриваючи все, немов вовки, Проти Енки води хлинули на корму барки, Ударили, немов лев". [22].

Головним епітетом Енліля був "Велика Гора" – кур-галь, тюркське – курган, що відповідає українському – могила. [9, 92]. Курінь – житлова будівля, яка первісно є тотожною могилі, куди людина (Сонце) відправляються для сну (сон – тимчасова смерть).

В індійській мітології Бгагавадгіти ім'я легендарного стародавнього царя, пращура кауравів Куру, сина Санвартана (сам вертиться) та Тапаті (спекотна), дочки Сонця, пов'язують з поняттям "змій". [2, 486,487].

Так як сам острів Хортиця можна ототожнювати з місяцем-човном, а одночасно з фалосом наповненим скарбами-насінням, то він стоїть напроти Дніпрових порогів – перепоною до жіночого лона. Битва Святослава з Курею, може бути тотожним битві Андри-Індри зі змієм Врітрою. Битва слугувала для відкриття на весні скованих вод, а одночасно звільнення Світила. Це відповідає призначенню Індрика-звіра прочищати джерела, або ж Андрію Первозванному, який копав криницю під Лисою Горою і потім поплив на каюку до Дніпрових порогів. [14, 121-123]. Всі ці дійства мають практичне значення, коли при відсутності схваток перед пологами, чоловік мав "прочистити джерела" жіночого лона.

Острів Хортиця з півночі закінчувався скелями Три Стовпи, які зараз від нього відокремлені, а раніше поєднувалися піщаною косою. Острів у цьому випадку нагадує тулуб Змія, піщана коса – шия, а скелі – три голови. Ці ж образи можна пов'язати із грецьким мітологічним чудовиськом Цербером, що стояв на охороні Тартару, який греки розташовували за Дніпровими порогами (перепоною до жіночого лона). Обидва персонажі, як Святослав-Андра-Ядро, так і Куря-Перепона, мають бути належними до змієвого роду, аналогічно до індуських кауравів (від розу Кура-змія), що звелися у битві за владний престол.

На середньому острові-голові знаходиться так звана Козацька миска – загадковий витвір стародавніх людей, що може бути тотожною чаші. На цьому острові є ще більш дрібніші миски, загальна кількість цих лунок дорівнює семи. Це сакральне місце, за версією автора, може бути прив'язане до грецького міта про Аполлона (Місяць), який раз на 19 років приходив на північний (ст. рус. ополонце – північ) острів і грав вночі на кіфарі поки не зійдуть Плеяди (складаються з 7 зірок-сестер). [17].

Зазначимо, що голова людини має сім отворів, що могло відобразитися на цьому острові у вигляді 7 лунок. Під час весняного паводку вода піднімалася і затоплювала піщану косу, відриваючи острови Три Стовпи від основного масиву острова Хортиці. Це природне явище могло слугувати уявним відсіченням голів Змієві, що й покладено в основу міту про чашу з його голови (див. вище міт про Битву Індри з Віртрою).

Наведені приклади мітологічних сюжетів, цілком могли послугувати літописцю для складення легенди про загибель Святослава. Як насправді загинув легендарний князь наразі встановити не має можливості через відсутність історичного матеріалу. Версія Михайла Міллера про імовірність належності "кічкаського (вознесенського) скарбу" до поховання князя Святослава на території сучасного міста Запоріжжя [10] також не має прямих підтверджень, що послугувало висуненню різноманітних інтерпретацій щодо знайдених речей. [7, 205].

http://svyatoslav.org.ua/publ/versija_pro_zagibel_knjazja_svjatoslava_v_konteksti_mifologiji/1-1-0-17

В українській історії є багато
постатей, які незаслужено обійшла увагою вітчизняна наука, чи не
найхарактернішим прикладом такого підходу є князь Святослав. Причин
подібного ставлення кілька, але головною безсумнівно є грандіозність
постаті князя, на тлі якої надто невигідно виглядали політичні діячі
сучасності та недалекого минулого, за стандартами яких вітчизняна
історіографія намагалася оцінювати героїв попередніх епох.


Провідник

Хоч би який аспект життя та діяльності київського правителя ми
розглядали, джерела подають нам образ неперевершеного воїна та володаря.
На всіх наказах, що лунали з княжого столу в мирні часи й на полі битви
під час численних війн, лежав відбиток масштабності та виваженості
задумів, особистої мужності й тверезої оцінки ситуації.

Всі ці чесноти видатного політичного стратега та природженого вождя
гармонійно поєднувалися з особистісними рисами вдачі князя. Руський
літописець Нестор у «Повісті минулих літ» дає вичерпну характеристику
цим якостям, виписуючи своєрідний еталон, на який мали рівнятися всі
правителі, що успадкували по Святославу золотий Київський стіл: «Коли
князь Святослав виріс і змужнів, став він збирати воїв, багатьох і
хоробрих, бо й сам був хоробрий і легкий. Ходячи як пардус, багато воєн
він чинив. Возів же за собою він не возив, ні котла не брав, ні м’яса не
варив, але потонку нарізавши конину, або звірину, або воловину і на
вугіллях спікши, це він їв. Навіть шатра він не мав, а пітник слав і
сідло клав у головах. Такими ж і всі інші вої його були. І посилав він
до інших країн послів, кажучи: «Хочу на вас іти».

Можна було б вважати таку оцінку руського літописця дещо суб’єктивною,
якби подібної характеристики не давали князю інші тогочасні джерела,
зокрема ті, що походили зі стану ворогів. Візантійський історик Лев
Диякон так описує поведінку князя під стінами обложеного Доростолу:
«Святослав …муж гарячий і відважний, хоробрий і діяльний… розумів, що
головним завданням розсудливого полководця є спроба за будь-яку ціну
врятувати своїх людей і ніколи не падати духом перед лицем нещасть, з
якими би нездоланними бідами він не зіткнувся». Не менш виразним є опис
тим самим хроністом зустрічі князя з імператором Іоанном Цимісхієм:
«Показався і Святослав, що прибув річкою на скіфському човні; він сидів
на веслах і веслував разом з його наближеними, нічим не відрізняючись
від них. Ось яка була його зовнішність: середнього зросту, не надто
високого і не надто низького, з густими бровами та сірими очима, з
невеликим носом, безбородий, з густим, надто довгим волоссям над
верхньою губою. Голова в нього була цілком поголеною, але з одного боку
її звисало пасмо волосся – відзнака знатності роду … Одяг його був білим
та відрізнявся від одягу його наближених лише чистотою. Сидячи в човні
на лаві для веслярів, він поговорив трохи з імператором про умови миру
та поїхав».

В історіографічній традиції особисті чесноти князя не заперечувалися,
хоч не можна сказати, що на них особливо наголошувалося, інша річ
державно-політичні та військові звершення, значення яких для розвитку
Русі постійно ставиться під сумнів. Здійснені правителем масштабні
завоювання в наукових розвідках оцінюються здебільшого негативно. В
провину Святославу ставлять вже самі походи у віддалені землі, які
начебто послаблювали обороноздатність центру держави – Руської землі
(середньої Наддніпрянщини та Києва), також приєднання «надлишкових»
територій, які Русь «не могла освоїти», врешті – зруйнування Хазарського
каганату, що начебто «відкрило шлях на Русь численним кочовим ордам».

Між Волгою та Дніпром

Варто лише поглянути на історико-географічну карту й розстановку сил у
Східній Європі в середині Х століття (напередодні епохи Святослава), щоб
зрозуміти всю безпідставність цих закидів. Чим була Руська земля до
Святослава і чим стала після? Попередники Святослава змогли забезпечити
Києву та підпорядкованим йому землям певний ступінь суверенітету, що був
постійно загрожений з боку могутніх сусідів, насамперед з боку
Хазарського каганату та підпорядкованих йому кочових орд, які правителі
Ітиля використовували як інструмент, за допомогою якого тиснули на своїх
сусідів. У відносинах із Візантією Русь могла претендувати хіба на роль
молодшого політичного та економічного партнера, попри військові походи
русинів на Константинополь та укладання низки торговельних угод.

До Святослава Руська земля не відігравала помітної геополітичної ролі,
понад те, вона постійно ризикувала потрапити в політичну орбіту
сильніших держав. Вже перші кроки Святослава як самостійного правителя
(приблизно 961–962 роки) недвозначно вказують на прекрасне розуміння
князем, так би мовити, геополітичного становища його держави та
стратегічних завдань, що їх конче необхідно було виконати задля
забезпечення надійних підстав існування Руської держави.

Першочерговим та головним завданням київського правителя стало знищення
Хазарського каганату. Для того щоб належно оцінити Святослава як
державного діяча та політичного стратега, слід подивитися на динаміку
геополітичних змін у Східній Європі впродовж останнього тисячоліття. Цей
регіон ніколи не мав внутрішніх природних кордонів і відповідно був
певною геополітичною цілісністю, на теренах якої зазвичай існував лише
один великий державно-політичний центр, що підпорядковував своїй волі
простір від Балтики до Чорного моря і Каспію.

Наявність у цьому регіоні двох великих водних артерій – Дніпра і Волги,
вздовж яких пролягали найважливіші торговельні шляхи, зумовила постання
саме на вісі цих річок великих політичних та економічних центрів, що
неминуче мали вступити у протиборство за гегемонію над цим простором. Не
випадково державна територія Русі вибудовувалася вздовж дніпровської
вісі з центром у Києві, в той час як Хазарія мала за вісь Волгу з
продовженням уздовж північних берегів Каспію з центром в Ітилі. Згодом
навколо Дніпра формувався державний простір Великого князівства
Литовського і Руського та Війська Запорозького – геополітичних
спадкоємців Київської Русі, а вздовж Волги – Золотої Орди та Московської
держави – геополітичних нащадків Хазарського каганату.

Події минулого недвозначно свідчать, що тривале співіснування кількох
імперських центрів на цьому просторі було неможливим. Історія незмінно
виводила на герць претендентів на роль Пана над Східною Європою – Київ
супроти Ітиля, Вільно супроти Сараю, Варшава, згодом Чигирин супроти
Москви, зрештою Київ супроти Москви. Ці протистояння ніколи не були
надто тривалими, натомість завзятими та кривавими, після яких завжди
лишався лише переможець.

Drang nach Osten

Князю Святославу, попри його молодий вік, очевидно, вистачило хисту
збагнути істину, осягнення якої виявилося не під силу державним мужам
України ХХ століття – справжній суверенітет Руської землі почався не від
часу звільнення Києва від хазарської данини, а від зруйнування Ітиля.
Тому свій перший похід 23–25-річний правитель здійснює на Середнє
Поволжя, здобуваючи у 964-му столицю Волзької Болгарії Великий Булгар та
спустошуючи землі буртасів, чим позбавив Хазарію підтримки з боку її
північних данників-союзників.

Наступного року Святослав розбиває хазарське військо та, спустившись на
човнах по Волзі, здобуває Ітиль, не лишивши в останньому каменя на
камені. Були захоплені й інші хазарські міста, зокрема Семендер
(неподалік сучасної Махачкали) та Біла Вежа (Саркел), яку обсаджено
руською залогою, що мала контролювати терени Підкавказзя. Данину
накладено на племена ясів (аланів) та касогів (черкесів).
Перемоги Святослава у війнах з Волзькою Болгарією та Хазарією
забезпечили Києву геополітичне домінування в Східній Європі на майже
цілих триста років, аж до того часу як нащадки Джучі та Чингісхана
відновили державно-політичний центр у пониззі Волги – Сарай, що
розташувався неподалік зруйнованого Ітиля.

Окремо слід сказати про кочівницький чинник. Всупереч поширеному
стереотипу, мусимо констатувати: Печенізька орда – основний кочовий
суперник Русі часів Святослава – з’явилася у надчорноморських степах і
стала загрожувати Русі задовго до знищення Хазарії (приблизно в 915
році), тож держава зі столицею в Ітилі аж ніяк не могла бути
«захисником» Русі. Понад те, саме Хазарія була найбільше зацікавлена в
агресивних діях кочовиків щодо осілого населення Східної Європи.
Хазарська держава жила у своєрідному паразитарному симбіозі з кочовими
ордами та іншими розбійними групами (приміром, варягами), чиїм промислом
стало людоловство. Захоплених під час цих підступних рейдів бранців
переправляли до хазарських міст, що виконували роль перевалочних
пунктів, а далі іудейські работоргівці з консорції Рахданія (іврит
radhanim, араб. ar-razanija, в перекладі – «знавці шляхів») Каспієм
постачали «живий товар» на ринки мусульманського світу.

Тож зруйнування хазарської столиці крім вирішення геополітичних завдань
також поклало край багатолітньому демографічному виснаженню Руської
землі та Східної Європи від діяльності торгівців людьми та їхніх кочових
контрагентів. Всі жахи масштабного людоловства та работоргівлі
повернулися на терени України лише за 500 років, коли союзники
московських «государей» хани Перекопської орди відновили кривавий
промисел. Щодо кочових орд, які начебто «хлинули на Русь нестримним
потоком через нерозважливо зруйновану браму Ітиля», то насправді
наступний великий кочовий народ (половці) з’явився поблизу кордонів Русі
лише майже через 100 років після знищення Хазарського каганату.

Перемогти сильнішого

Здобутки києво-руських дружин у південно-східному напрямку були
вражаючими як за розмахом, так і за часом, що знадобився для цих
завоювань. Але чи надійним було становище Руської землі після усунення
військово-політичного й економічного конкурента на Волзькому
торговельному шляху? Очевидно, що ні. Економічні інтереси створеної
Святославом імперії з центром у Києві було спрямовано на південь, в
землі що лежали над Чорним морем і служили транзитним коридором для
руських товарів на ринки багатих країн візантійського та ісламського
світів. Економічна самостійність Руської землі залежала від того,
наскільки твердою ногою стоятимуть руські дружини й торговельні факторії
над Чорним морем і наскільки поступливими щодо економічних та політичних
інтересів Русі будуть її сусіди на Кавказі та Балканах.

Забезпечити доступ на ринки Візантії та одержати надійні важелі впливу
на цю середньовічну наддержаву можна було, лише здобувши плацдарм на
Балканах. Тому немає жодних підстав вважати нерозважливим чи авантюрним
наступний мілітарно-політичний крок Святослава. У 968 році він
відправляється в Подунав’я і, форсувавши Дунай на початку літа, завдає
поразки болгарському царю Петрові під стінами Доростола. До кінця літа
війська київського князя опановують Добруджу, а до кінця року – цілу
Болгарію.

Послаблення Болгарії було в інтересах як Русі, так і Візантії, тому
остання особливо не переймалася, коли руські дружини переправлялися
через Дунай. Однак у Константинополі аж ніяк не очікували, що Болгарське
царство, ця могутня держава, з якою Візантія вела виснажливі війни аж
300 років, втративши на її користь свої найкращі балканські провінції,
розсиплеться як картковий будиночок під ударами київського війська. На
кордонах з імперією з’явився новий, ще могутніший, супротивник, який
прагнув об’єднати у своїх руках владу над усією Східною Європою, а
новозавойоване Подунав’я зробити осердям Руської держави.

Візантія мусила реагувати на цей виклик і вчинила за старим римським
правилом «поділяй і володарюй». Ромейські дипломати переконали хана
Печенізької орди Курю здійснити напад на Київ, тим самим відтягти
основні сили Святослава з Болгарії, а за час їхньої відсутності
підбурили нового болгарського царя Бориса ІІ до повстання. Втім, швидким
маршем на Київ Святослав усунув печенізьку загрозу, а потому повернувся
на Балкани, де вчинив показову розправу над повсталими – «і взяв город
на спис кажучи: «Се город мій», і покарав у ньому зрадників смертю». У
болгарській столиці Великому Преславі засів руський гарнізон, а цар
Борис ІІ визнав свою залежність від Святослава.

Після підкорення Болгарії прийшла черга і підступної Візантії.
Наприкінці літа 970 року руські війська здобули приступом Філіппополь
(нинішній Пловдив) і встановили контроль над Фракією – ключовою
візантійською провінцією на Балканах. Саме під час цієї кампанії греки
належно могли оцінити духовні та вольові якості київського князя та його
дружинників. За Нестором: «І рушив Святослав на греків, і вийшли вони
проти русі. І коли побачили це русини, то убоялися вельми множества
воїнів. І мовив Святослав: «Уже нам нікуди дітись, а волею і неволею
доведеться стати насупроти. Тож не посоромимо землі Руської, а ляжемо
кістьми тут, бо ж мертвий сорому не зазнає. Якщо ж побіжимо ми, – то
сором нам. Тож не втечемо, а станемо міцно, і я перед вами піду. Якщо
моя голова ляже, то самі подумайте про себе». І сказали вої: «Де голова
твоя ляже, там і наші голови ми зложимо». І приготувалися до бою русь і
греки. І зіткнулися обидва війська, і обступили греки русь, і була січа
велика, і переміг Святослав, а греки побігли. І пішов Святослав, воюючи,
до Царгорода, й інші міста руйнуючи, які стоять пусткою і до сьогодні».

Імперії ромеїв необхідно було докласти чималих зусиль, щоб подолати
Святослава. Було задіяно всі військові ресурси та дипломатичні важелі.
Весною 971-го Святослава з «дружиною малою» було заблоковано у Доростолі,
але двомісячна облога, яка закінчилася битвою у відкритому полі, не
принесли грекам вирішальної перемоги. Сторони змушені були укласти мир,
вигідний для Візантії, проте Русь зберігала свій військовий потенціал.
За свідченням київського літописця, Святослав планував продовжити
військову кампанію після збору «більшої дружини». Втім, несподівана
смерть князя над дніпровими порогами на зворотньому шляху до Києва
перервала здійснення цих планів, заразом завершивши героїчну добу в
історії Руської землі. Остання за десять років правління Святослава з
рядового князівства перетворилася на потужну державу імперського зразка,
що виступала на рівних з найбільшими державами того часу.

Резерв на майбутнє

Нащадки Святослава не спромоглися відновити в повному обсязі зовнішню
експансію. Втім, і завоювань Святослава, цього своєрідного
геополітичного резерву, вистачило для того, щоб наступні кілька століть
Руська земля почувала себе в безпеці від зовнішніх загроз і посідала
належне місце на політичній мапі Європи. За Володимира і Ярослава
прийшов час для внутрішнього упорядкування державної організації, що
піднесло Руську землю до рівня найрозвиненіших держав та забезпечило
блискучий розквіт києво-руської культури.

Нові часи приносять нові випробування та ставлять нові завдання перед
країнами та їхніми політичними елітами. Комплекс проблем, які вирішують
сучасні держави незрівнянно більший, ніж той перелік, який був за
Середньовіччя. Але як тоді, так і нині першим пунктом у політичній
програмі будь-якого державного утворення зазначалося забезпечення
геополітичних підстав для свого існування. Правителі Києва та їхнє
військово-політичне оточення тисячу років тому блискуче виконували це
надзавдання. Чи до снаги нинішнім українським політичним та
інтелектуальним елітам, якщо не здійснювати, то для початку хоча б
осягнути геополітичні завдання Української держави?


Джерело: http://svyatoslav.org.ua