Третій день підряд в неї купа справ, кілька десятків розмов, дурна переписка з замовницями...ніколи й вгору поглянути. Поглянула на годинник - майже пів на другу ночі. Нарешті тиша. В відчинені двері легкий вітерець прохолоди, після спеки полудня аж оце з'явилось відчуття відпочинку. Тієї самотності, котра не давить, а радує.

  Вона згадала, що вже три дні не заходила на такий аж рідний за стільки років сайт, і подумала - от зараз, хоч стрічку прогляну, і спати.

  Очі пробігли по стовпчику заголовків... ні, нічого дуже не пропустила , схоже. Зачепилась тільки на одному - про "як би ви хотіли померти" . Читати не захотілося, поглянула тільки хто - ну да, фрю)))) тільки людина з театрально-егоїстичною суттю може таке написати, нормальні думають про життя, і "про себе", тобто в голові.

  Померти? Ха, краще подумати про те, як жити, тут є про що. І раптом згадала. Дістала з сумки гаманець, відкрила. За відділенням для карт є кишеня, куди зручно складати хіба чеки, на речі з гарантією, заглянула туди і дістала папірець, половинку досить поспіхом відірваного аркуша великого "кабінетного" записника. Ось вона, в руці. Півтора року чекала на це... Від довгого лежання складений вчетверо аркуш анітрохи не змінився, не потерся на згинах, не пожовк, тільки так і тримався "галочкою", перегнутий трохи посередині. Пару секунд дивилася на нього, а тоді розгорнула. Пригадався момент, коли зрозуміла що ні, таки житиму, але не викинула, а чомусь переклала в це, дальнє відділення. 

  Іноді буває так, що треба, треба раз!, і доробити до завершення, але щось тримає...так он і мобільний телефон лежить вже пів року, треба продати, бо куплено нового ( гірший, до речі, за цього, і якби не більше пам'яті і краща камера - хоч викинь) але..це подарунок. Хай тому, хто дарував і всерівно, а в неї не піднімається рука, кожного третього дня він дістається з шухляди і ставиться підзарядитися. Так і цей акуратно складений вчетверо папірець, покладений до моменту, коли з'явиться відчуття, що це в минулому, і вже не потрібно.

  Розгорнула, чорною ручкою від руки корявенько - "якщо я померла, повідомте ось цих людей", і короткий список. Пробігла очима, всього то четверо імен з телефонами. Юра, Неля, Серьоженька і Дімка. Дві електронні адреси, Костя, щоб точно дізнався, і Лео, цей просто щоразу коли приїздить в Україну купує нову сімку і дзвонить сам якщо хоче. В кінці логін і пароль до і.ua. і дописано - а тут в блогах додати замітку, просто повідомити .

  Тримаючи записку в руках задумалась, як круто змінюється дійсність за якийсь рік - тому, кого тоді  вона згадала першим, сьогодні байдуже до неї. Серьоженьки взагалі більше немає..ось на днях вже як два місяці. А папірець взагалі не змінився. 

  Такий же, як в той вечір, коли їй було так недобре, що раптом зрозуміла, що смерть це реально. Дістала з сумки записник і не дивлячись на дати , взагалі нехарактерно для бережної і скурпульозної себе, відірвала половину першого ж листка. 

  Як би ви хотіли померти. Хрінь це все, гарні слова про слід в історії й іншу дурню. Смерть це ти і тиша. І помреш ти навіть в оточенні інших виключно наодинці з собою. В вухах шуміло і сильно та швидко стукало голодне серце. Склала написане вчетверо і поклала в гаманець, у відділення для монет, де точно знайдуть. Зранку проснулась з розумінням, що померти точно не хоче, і чітким розумінням, що треба піднапрягтись, інакше смерть її не питатиме. Обдзвонила знайомих, запитала поради - точно, ось тут ще не була! Один дзвінок записатися, і довжелезні десять сходинок вгору..які йти дванадцять хвилин.

  І довгий місяць попереду, який нагадав, що ти в житті насправді треба тільки сам собі, іншим начхати, які б букети не дарували до цього і які б слова не казали. 

  Вона тримала його , цей список, в лівій руці і думала все це. І раптово пригадала зовсім інше. Ліва рука з унікальною, тричі розірваною лінією життя. І далекий 2000-й рік, студентську кімнату , три подруги і товстелезну книгу, яку випросили на пару днів в читальному залі)) - "Хіромантія", яку гортали з величезною цікавістю, розглядаючи свої долоні. У всіх, крім неї, ця лінія була рівною. А в неї так - в сім років ледве не втопилась, врятував якийсь дорослий чоловік, навіть обличчя тоді не роздивилась, про що жалкує все життя, і нічого, плаває як риба, хоча й досі боїться чорної глибокої води. В чотирнадцять кінь проломив череп , увігнавши шматок кістки в формі свого копита аж до мозку, лікар дивувався, що вона не просто жива, а ходить, розмовляє ...місяць в хірургії, реанімації та травмі, і ніяких наслідків, в сідлі й досі. Як засміялась тоді, дивлячись на руку і сказала - це що, тепер в 38? Звідки тоді з'явилася в голові ця цифра, адже за логікою ну 28 же? Так, саме тридцять вісім... Три "вилки" , це остання, третя.

    Зіжмакала папірець і оглянулася по кімнаті, нічого підходящого, а тарілку жалко (( всунула голі ноги в шльопки і підхопивши по дорозі сірники пішла у відкриті двері. Саме вийшов з-за хмари великий, майже повний місяць, але всерівно той малесенький вогник погаснувши на землі залишив відчуття справжньої ночі навколо, темної і тихої. Притоптала попіл ногою і раптом  чомусь підняла голову - яка краса зоряного неба! Завмерла отак, вдихаючи свіже, холодне повітря, дивлячись на зорі і слухаючи тишу, в якій тихо фиркнула і задзеленчала цепом хтось з кобил, доповнюючи собою повноту краси життя. 

   А тоді охопила себе руками і побігла в будинок, бурмочучи собі під ніс - "ще б гола вискочила! Плюс вісімнадцять надворі! Шапку треба! І куртку! Ну або хоч щось на ноги, так і простудитися можна, і точно померти, а записку ти вже спалила!"