Іноді якісь прості слова зачеплять щось таке всередині, забуте, і пригадаєш раптом, і стільки всього з*явиться перед закритими очима, спогади, слова, емоції, і посмішка сама розтягне губи вбоки і не сходитиме з обличчя подовгу щоразу, коли тільки очі прикриєш, і знову все тут, в пам*яті ...

  От в мене це раптом сталося після слів "дышать, кричать и безобразничать"  ,   якими Kettlebell нагадав мені неочікувано дитинство. І я хоч і в справах моталась містом весь час наспівувала подумки найулюбленішу пісню моїх дитячих років - "эх была не была, два бумажных крыла мы приделаем к телу..." і підсміювалась, через що всі сьогодні відмічали мій вогник в очах і гарний настрій 

  

  І так, ми стрибали з зонтом з підвіконня, і навіть робили парашут з простині, на якому двоюрідний брат стрибав з дровника , зробленого зі списаного ПТС-са , спереду заплетеного лозою винограду (саме його запах квітів я згадую щовесни) так, що бабусі з вікна кухні не було видно задній торець, а причип ПТС зручний тим, що на ньому є драбинка на дах, на якому ми гралися, і з якого опробовували парашут  , який прогнозовано на наше розчарування не розкрився   зламати нічого нікому не вдалося якимось дивом, а от за два зіпсовані старі зонти бабця нас сварила , було 

  І додам ще й текст, я, читаючи його, на куплеті про лошадку аж сльози на очах протерла, так сміялась . Прочитайте окремо, не пожалуєте 

          Вадим Егоров