84-й рік, літо, я у армії. М. Райчихінськ Амурськой обл. Те саме місто, де є морг, про який я писав на ФБ та можливо напишу тут пізніше. Я молодий сержант, тільки після "учєбки". Гарнізонний караул. Пояснюю, бо це важливо. Окрім караулу у своїй частині - зенітно-артилерійському полку як у мене - існує ще караул вищого рівня. Охорона та оборона об'єктів гарнізону, тобто дивізії як у мене. Так от, сержанти, в принципі, на пости не ходять. Але на Далекому сході майже усі частини кадровані, тобто мають приблизно 10% від нормального складу. Тому існували у нас сержантські пости, куди ставили молодих сержантів. Зокрема це був піст на гауптвахті (козирний взимку, бо у приміщенні), та ще один - склади. Довгий пост з 12 величезними ангарами, де було усе. Починаючи з тушонки, закінчуючи хімічною зброєю. Ще необхідне пояснення. Самий головний над гарнізонним караулом, а ще над гауптвахтою, є комендант гарнізону. У нашому випадку - полковник. Скільки чув, всі коменданти це особливий психотип. Називається рідкісне падло. Зокрема наш комендант вважав, що якщо хоч 1 людина з караулу не залишиться на губі - день прожитий марно. За звичай когось залишали, дуже рідко обходилося. А губа це ну... Не зона звісно, але також хорошого мало.

          Ну от, йду я на піст. І ще коли вийшов, відчув, що стопа на лівій нозі трохи чухається. Терпимо. Але поки дійшли, зуд посилився. А почухати - ну ніяк. Бо моя зміна з 14.00 до 16.00. О 14 на посту купа офіцер'я та прапорів. Почнеш розбуватися - стуконуть коменданту, та губа гарантована. А свербіж посилюється. Ніякі наступи на стирчащі із землі металеві хрєновини не допомагають, скоріше навпаки. А свербіж наростає, сцуко! Терпіти майже вже неможливо, справжнє катування! Була думка плюнути, але ні. Через таке потрапити на губу - ну це якось не айс, та й взагалі... Тим більше чекати до 15.00. О 15 починається обід, та усі на нього чкурнуть. Поки не почалося, задумався, а чим чухатись? О! В нас були старі та покоцані АК-74 (за кілька місяців їх замнили на новісіньки з заводу, у мастилі), то ж я, коли сталася нагода, непогано нагострив на станку свій штик-ніж (так він абсолютно тупий, бо його ціль колоти та перекусувати проволоку). Чудово підходить. І ось, нарешті!!! 15.00! Всі поступово зникають. Сідаю на заздалегідь помічене підходяще місце. Знімаю чобіт, портянку. Закидаю ліву на праву і встигаю лише двічі провести лезом по стопі. Боже, як мене накрило! Не знаю, я важкі наркотики ніколи не вживав. Точніше як, після операцій мені кололи морфіну гідрохлорид, але у дупу, а це не те. Але з того, що бачив на власні очі та читав - це було щось подібне, але, впевнений, сильніше. Такий потужний удар ендорфіну у голову! Фактично був на межі втрати свідомості від кайфу. Перед очима все поплило, затуманилося... Штик випав з руки, сам впав без сил на спину... Зір поступово нормалізувався. Лежу на спині, наді мною блакитне небо з невеликими хмарами... Коротше попустило хвилини через 2, коли більшість ендорфіну розпалася. Вже майже не чухалося. Довів справу до кінця, взувся, закурив та почав чекати на завершення зміни.

          Ні, я розумію, є секс. Але це така штука - чудова, але звичайна, на щастя. А такого як в мене - не те щоб ні в кого не було, але все ж мало в кого.