Жила собі одна жінка. От народила вона сина. І мати й батько не могли намилуватися тим великим і дужим дитям. І сусіди й знайомі приходили подивитись, а згодом, як чутки розлетілися по світу, прибували люди з інших країн хоч поглянути на того хлопця. Бо ніхто не пам’ятає, щоб де яка жінка ще коли таку дитину привела.

От стали думати, як хлопця назвати. Радилися так і сяк, а не могли домовитись.

Тоді повитуха й каже:

– Це дитя небувале, дайте йому й небувале ім’я.

– Ваша правда, бабусю,– каже батько.– Назвемо його Вернидубом.

Так і зробили.

Хлопець що не день, то все дужчав. Батько з матір’ю не знали з дива, що й робити, коли синок на третьому році став виривати ялини завтовшки з ногу. На сьомому вже й за буки брався. А чотирнадцяти років він таку велику силу мав, що найбільші буки й дуби, як хисткі коноплини, з землі висмикував і по вісімдесят зразу на плечах додому носив. Коли ж минуло йому сімнадцять, не міг більше парубок дома сидіти, бо не мав роботи по собі та й світу хотів побачити. От він і каже батькам:

– Послухайте, тату й мамо! Ви добре знаєте: хто на печі сидить, тому ні про що говорить. Хотів би я побачити, як люди живуть. Піду в світи. Не бійтеся, я вас не забуду й на старість догляну.

Батьки погодились, бо ніколи не йшли проти його волі.

– Іди, сину,– каже батько,– та шануйся і не чини людям лиха!

Попрощався Вернидуб з батьком та матір’ю і пішов собі в світ. Іде та й іде,

аж бачить – чоловік гори верне й з одного місця на друге переставляє. От узяв він одну гору та й поставив Вернидубові на дорозі, щоб той не пройшов.

– Прийми мені цю гору з дороги,– каже йому Вернидуб.

– Такого я ні для кого ще не робив,– відповідає Вернигора,– та прийму, як ти за мене дужчий.

– Нумо боротися,– каже Вернидуб.

Взялись вони в ручки, і Вернидуб кинув Вернигору об...