архімандрит Кирил Говорун

науковий співпрацівник Йельського університету

Пам'яті Блаженнійшого Митрополита Володимира

Приводом для написання цих рядків стала сумна звістка про смерть Предстоятеля Української Православної Церкви Блаженнійшого Митрополита Володимира. Цей текст є попередньою і, сподіваюся, не останньою спробою осмислити те бачення, яке спочилий мав про Церкву, як він мислив її роль у суспільстві та у відносинах із державою. Наведені нижче думки, з одного боку, дозволять читачам у більш повній мірі оцінити масштаб постаті Блаженнійшого. З іншого боку, зможуть допомогти українським Церквам у пошуках порозуміння та подолання розділень, як це бачив Блаженнійший. Це є рефлексія на декілька років спільної з Блаженнійшим праці у справі подолання розділення в Українському Православ’ї.

Блаженнійший мав надзвичайно широкий горизонт бачення Церкви та її місця у сучасному світі. Упродовж багатьох років свого церковного служіння на різних посадах Руської Православної Церкви, ще до приїзду в Україну в 1992 році, він мав нагоду відвідати десятки країн, безпосередньо бачив, як різні Церкви здійснюють своє служіння у різноманітних контекстах. Його роздуми про це відбилися, зокрема, у його теоретичному богословському дослідженні, присвяченому екклезіології – науці про Церкву. Коли його було обрано Предстоятелем Української Православної Церкви на початку 90-х, він отримав нагоду реалізувати своє бачення у створенні нової церковної структури, що утворилася з уламків Української Церкви внаслідок розколу.

Митрополит Володимир пішов на певний розрив шаблону церковно-державних стосунків, який сформувався ще в радянський період і сягав корінням часів Російської імперії. Цей шаблон передбачав орієнтацію церковних ієрархів на інтереси держави та їх самоізолювання від суспільства. Оскільки щойно утворена українська держава в той час сприяла створенню Київського Патріархату та підтримувала цю Церкву, у Митрополита Володимира було два шляхи. Перший – це орієнтуватися на Російську державу та розвивати з нею стосунки за радянською парадигмою, хоча б і через кордон. Якщо партнером Київського Патріархату була українська держава, то партнером УПЦ могла стати російська держава – в обох випадках Церкви орієнтувалися б насамперед на політичне партнерство з державою.

Інший шлях, який Митрополит Володимир власне й обрав, передбачав переорієнтацію Церкви з держави на інтереси народу. І це була досить радикальна зміна встановленої парадигми. Вона якоюсь мірою була поверненням до моделі церковно-державних стосунків, яка існувала в Україні до ХІХ століття. Хоча переорієнтація на народ та його інтереси ще не була повноцінний діалог із суспільством, оскільки саме суспільство ще знаходилося у стадії формування, але це вже був рішучий крок від радянського спадку у церковно-державних стосунках до нової моделі, де партнером Церкви є не держава, а громадянське суспільство. Лише під час Майдану ця модель прийшла до України і слід ще багато чого зробити, аби вона замінила собою старі радянські шаблони. Значні кроки у цьому напрямку зробив саме Митрополит Володимир, який перевів Українську Православну Церкву на рейки нон-конформізму та контр-культурності по відношенню до політичних доцільностей. Це зовсім не означає, що він зробив із Церкви опозиційну силу. Радше, він вивів її за межі політичного – чим вона й має бути.

З цим, зокрема, пов'язане відоме засудження так званого "політичного Православ’я" на Соборі Єпископів УПЦ у грудні 2007-го: "Ми… засуджуємо так зване “політичне православ’я", яке передбачає внесення в церковну огорожу політичних гасел, оскільки це не відповідає духу Христової проповіді. Ми вважаємо деструктивним втручання в церковне життя України політичних та навколо-церковних громадсько-політичних організацій, в тому числі закордонних…"

Слід зазначити, що значна кількість навколоцерковних діячів, яких було засуджено або ідентифіковано як політичних православних, зараз пристали на сторону сепаратистів. Це, зокрема, Валерій Кауров, який був засуджений Собором персонально. Нещодавно він претендував на посаду голови так званої "Одеської народної республіки". Типовими "політичними православними" вважаються також Олексій Селиванов, Ігорь Друзь – радник так званого "міністра оборони ДНР" та інші. Свого часу саме Блаженнійший стояв за процесами очищення Церкви від таких діячів, які намагалися інструменталізувати Церкву заради позацерковних політичних доцільностей.

Якщо ці діячі були галасливі, але не загрожували самій Церкві, то складнішою виявилася ситуація з іншим політичним діячем, який намагався зробити з Церквою по суті те саме – Віктором Януковичем. Саме з тим, що Блаженнійший намагався блокувати спроби використання Церкви заради політичних цілей, пов'язаний план режиму Януковича усунути Митрополита з його посади. Демонструючи на словах свою лояльність УПЦ, Янукович через певних наближених до нього бізнесменів, які стали по суті "смотрящими" по Церкві, прагнув конвертувати авторитет цієї Церкви в електоральні дивиденти в 2015 році. По суті, він намагався повернути Церкву в політичну площину, з якої її виводив Митрополит Володимир. Це було повернення до старої радянської системи стосунків – воно здається цілком органічним для реставрації радянських суспільно-політичних моделей за часів Януковича. Оскільки перепоною на цьому шляху був Митрополит Володимир, навесні 2012 року було прийнято рішення його усунути, щоб він не заважав процесу політичної інструменталізації Церкви – але тепер не з боку "політичних православних", а з боку Президента України. На щастя, усвідомлюючи цю небезпеку, Митрополит тримався до останнього і не піддавався тиску, який на нього чинився.

Оскільки церковний розкол в Україні має політичне підґрунтя, деполітизація Церкви для Митрополита Володимира передбачала пошук реальних шляхів до подолання розколу. І його мотивацією був не лише високий запит українського суспільства на діалог та порозуміння між Церквами, але й глибоке розуміння неприродності та нецерковності розколу, який стався в Україні.

Пострадянська Україна значною мірою звикла жити імітаціями. Імітаційність стала нормою і для деяких Церков, в тому числі по відношенню до діалогу. Діалог, на жаль, і зараз є значною мірою імітаційним. Проте Митрополит Володимир, наскільки я можу судити, все ж щиро його підтримував, принаймні в останні роки своєї активної діяльності. Саме тому, що діалог, за цієї підтримки Митрополита, вийшов з імітаційної фази і став нагадувати щось справжнє, були зроблені спроби загальмувати його. До цього, зокрема, був безпосередньо залучений головний спонсор Церкви того часу Віктор Нусенкіс. Хоча бачення Митрополита Володимира щодо діалогу та порозуміння між українськими Церквами залишається значною мірою нездійсненим, всі, хто справді шанують його постать, повинні продовжувати рухатися у напрямку реалізації цього бачення. Це буде реальне, а не лише на словах, вшанування світлої пам’яті великого церковного діяча і великої Людини.

11.07.2014