Не було у нашій офіційно визнаній історії постаті більш яскравої й
цільної, аніж останній князь-язичник Русі Святослав Хоробрий. Навіть
ченці-літописці через десятки літ по його загибелі підпали під вплив
цього богатирського образу, про що свідчить захоплений панегірик
князю-воїну в "Повісті літ минулих". Однак - та сама літописна традиція
змальовує Святослава темним варваром та нікчемний політиком, а укладач
Іоакимівського літопису навіть зловтішно висловився з приводу загибелі
Великого Князя: "Так прийняв кару від Бога".
Ближчі до нашого часу
історики також перейняли це дещо зневажливе ставлення. Навіть М.
Грушевський, хоч і називав Святослава "козаком на престолі", однак теж
відмовляв йому в політичній далекоглядності. На думку цього видатного
історика північно-східні походи Святослава були його непоправною
помилкою. Грушевський вважає, що зруйнувавши Хазарський каганат, князь
відкрив доступ на Русь кочовикам степу.
Однак, Хазарський каганат
ніяк не годився на ролю благодійника слов янських народів. Слов яни весь
час воювали з хазарами, а певний час були змушені навіть платити їм
данину. Данина ця складалася не лише з дорогоцінних хутр і не менш
дорогоцінної зброї - данину брали юними дівчатами. Збереглася легенда
про доньку чернигівського князя Чорну, котра кинулася з вежі городища,
не бажаючи стати живою податтю.
Дещо про хазарське іго збереглося і в
офіційно визнаних джерелах. Так Іоакимівський літопис нагадує, що свого
часу  "Слов яни, котрі жили по Дніпру терпіли утиски від хозар, котрі
обклали їх та Київ-град важкими податями та мучили люд тяжкими
роботами". Проти хозар ходив воювати князь Оскольд і повернув Києву
волю. Однак хозари у відповідь нацькували на Київ орди чорних булгар та
мадярів. Далі той же самий Іоакимівський літопис сповіщає, що Оскольд
відбив напад печенігів, на той час - хазарських вірних васалів та
найманців.
"Хозари дійшли до граду Київського і там усілися -
свідчить і "Велес Книга" - ті ж русичі, котрі не воліли бути під
хозарами, пішли у степ, до боярина Скотеня, іронця з роду. Іронці ж не
чіпали звичаїв наших і рабів не брали, і так лишили русичам життя
руське. Хозари ж брали до роботи своєї рабів, а жонам велике зло
творили".
Почав визволяти наших пращурів від хозарського лиха князь Олег. А закінчив - Святослав.
Чому
ж тепер історики воліють не помічати згадок про хозарське зло, про яке
згадують Іоакимівський літопис, літописи народів Закавказзя?
Причин
напевне три. Перша - збереження "іміджу" нашого народу (адже,
сподіваюся, ніхто з мислячих людей не сумнівається, що русичі є прямими
предками сучасних українців) як народу-жертви, народу-християнина,
котрий тільки й робив, що терпів муки і страждання, "тільки захищався"
від ворога, а в завойовницькі походи ніколи не ходив. Саме цей імідж
жертви, старанно культивований нашими істориками, і приводить до того,
що про деякі історичні моменти воліють не згадувати.
Друга причина -
хозари були народом тюркської крові, котрий прийняв юдаїзм. Власне вони є
пращурами частини європейських євреїв. Діяння Хазарського Каганату
свого часу були дуже огидними навіть для жорстокого середньовіччя. А
оскільки єврейська тема у нашої інтелігенції завжди була під негласною
забороною, то про слов янсько-хозарські війни наші історики воліють
мовчати.
Третя причина - воювали з хозарами і добряче їх били
князі-язичники. А нам намагаються довести, що історія Русі-України
почалася з 988 року, в крайньому разі з "хрещення Аскольдового". До того
ж, часу якщо вірити воцерковленим історикам, наші пращури були темними
неписьменними дикунами.
Оскільки образ Святослава-воїна вдрузки
розбиває "мильну оперу" нашої офіційної історії, то і історикам і навіть
націоналістам, котрі звикли щиро жаліти "сплюндровану неньку-Україну",
вигідніше вважати войовничого князя дурнем, авантюристом, міфом, в
крайньому разі - "козаком на троні", але не державним діячем.
Не буду тут докладно передавати життєпис юності Святослава - він є достатньо відомим, тому почну одразу з хозарської війни.
964-965рр.
Святослав вирушає походом на Волгу через землі в ятичів. Арабський
історик ібн-Хаукаль подає доволі яскраву картину бойових дій - спершу
Святослав розгромив підневільних союзників Хозарії - поволзьких булгар і
буртасів. Далі військо русичів спустилося Волгою і взяло на меч столицю
Хазарського каганату Ітиль. До цього, як свідчить ібн-Хаукаль, між
Святославовим військом та військом хазарського кагана сталася "велика
битва в чистому полі" котра закінчилася перемогою русичів. Потім
Святославове військо швидкими переходами дісталося до узбережжя Каспію і
знищило стародавню столицю Хазарії - Семендар. Пройшовши землями
Північного Кавказу Святослав переміг ясів та касогів і повернувся до
Сурожського (Азовського) моря. Останньою битвою цієї війни був перехід
військ Святослава до Дону і знищення останнього з великих хазарських
міст - Саркелу.
Оскільки хазари були відомими в тодішньому світі
работорговцями, і творили на руських землях багато зла - шкодувати за
ними, думаю, не варто. Недарма каганат увійшов в наші казки як
страхітливе Чудо-Юдо, у якого відростають відрубані голови. Вірно - адже
замість однієї найманої орди степовиків, якщо вдавалося її розбити, на
слов янські землі накочувались друга. Хвиля за хвилею.
Кочівники
дійсно нападали на Русь і опісля Святослава. Однак, з печенігами русичі
впоралися - а воювали з ними, як ми бачимо, і за існування каганату, а з
торками і половцями, опісля періоду воєн,  навіть почали родичатися. За
існування ж Хазарії, наші землі півтори сотні літ були для каганату
джерелом багатств і "живого товару".
Опісля "Північно-Східної
кампанії" Руссю зацікавилася Візантійська Імперія. Візантійцям було
вигідно зіштовхнути державу Святослава з Дунайською Болгарією, а потім,
як зазвичай, вчепитися в горло ослабленому боями переможцю. Святослав в
свою чергу теж зацікавився землями на Дунаї - адже болгари, нарід
мішаної слов яно-тюркської крові, зовсім недавно був насильно хрещений
"огнем і мечем" власним правителем і знемагав в міжусобних війнах. На
Святослава в Болгарії явно очікували - 80 укріплених градів здалися
грізному "царю скитів" майже без опору. Князь зробив своєю резиденцією
місто Преславу і почав подумувати про знищення Візантії і створення
власної Імперії - "се буде середина землі моєї". Принаймні він заявив
киянам, що перенесе свій стольний град на Подунав я, ближче до місця
майбутніх подій.
Спеціяльно для моїх сучасників - не треба дивитися
на дії особи з 10 століття зором людини, котра звикла жити в країні з
чітко окресленими кордонами, і лише землю в межах цих кордонів вважати
"своєю". В 10-му столітті кордони держав перекраювались мечами, і на ті
часи це було цілком нормальним. Якби Святослав заснував свою імперію, то
ми б вважали своєю землею і сучасну Болгарію. А може й не вважали б -
середньовічні імперії швидко виникали і швидко руйнувались.
Візантійці
зрозуміли - ситуація вийшла з-під контролю. Могутній ворог опинився
біля їхніх кордонів зовсім не ослабленим, а повним сили і завзяття. Вони
посилають до печенізької орди послів з багатими дарами - і печеніги
вирушають на Київ.
Святослав зоставляє на Дунаї військові залоги, а
сам повертається на береги Дніпра з кінною дружиною. У блискавичній
сутичці він розбиває печенігів і по лицарські відпускає на волю
полоненого хана Курю, того самого, з ким звела його доля опісля - в
останній битві. Швидко навівши лад у стольному місті, князь русичів
повертається на Подунав я, щоб вступити у боротьбу з Візантією.
В цій
боротьбі переможців не виявилось. Обидві сторони виснажились -
Святослав взяв кілька укріплених міст, зітнувся з візантійцями під
Адріанополем: в Царгороді вже почали пакувати речі, однак битва
закінчилась "внічию". Зиму князь перебув у Доростолі, а навесні почалася
нова кампанія.
Під час облоги Доростолу візантійцями Святослава
трохи не настигла смерть. Російський історик Татищев, спираючись на
болгарські джерела, говорить, що причиною невдачі була зрада частини
болгарських воєвод, котрі присягнули новому володарю, однак християнська
віра, як відомо, дозволяє ламати присягу, дану язичнику. Цим
скористались візантійські вивідачі, які перетягли на свій бік не лише
цих осіб, але й загін хрещених русичів під проводом особи на ім я Гліб,
яку літописи називають родичем Святослава.
Відомо, що мислення
хрещеної людини 10-го століття ставило узи віросповідання вище за узи
крові. Тому нема нічого дивного, що цей Гліб піддався на умовляння -
адже для його безсмертної душі було корисніше допомагати одновірцям, а
не однокровникам. І нема нічого дивного в страхітливих репресіях, яким
піддав вцілілих зрадників зранений Святослав. Для язичника-воїна слово
чести було святинею, тим більше - для такого воїна, як Святослав, котрий
попереджав ворога коротким "Іду на ви" про наступний напад. До того ж
згадаємо, що візантійці, наприклад, піддавали тортурам не зрадників, ні,
звичайних бранців. Такі тоді були часи - людина з 10-го століття, яка
вважала страту зрадника нормальним явищем, можливо вжахнулася б з того,
що вважається нормальним в столітті 21.
Опісля цієї битви Святослав
був змушений укласти з Візантією мирну угоду і відвести війська.
Одночасно до хана Курі вирушив з Царгороду архієрей Феофіл з певною
таємною місією.
Загибель Святослава на Крарійській переправі в виду
Хортиці сповнена загадок. Основне військо відстало від авангарду на
кілька днів дороги - чому? Син Святослава Олег вбив сина Свенельда,
воєводи основного війська, тільки-но дізнався, як того воїна звати, і
чиїм він є сином... В літописах відзначено, що печеніги зробили з черепа
Святослава чашу, окуту золотом, на якій язичник-печеніг Куря нібито
звелів вибити цілком християнську сентенцію "Чужої землі шукав - свою
втратив". Цікаво - якою мовою і якою буквицею...
В 30-ті ж роки 20-го
століття археологами було розкопане поховання, яке називали "Кічкаським
скарбом" З ями підняли 15 кг золотих речей болгарського і
візантійського походження, датовані археологами кінцем 10-го століття. З
золота стирчало три схрещених меча.
Під скарбом були рештки
вогняного поховання. В лодії - як і належить. Професор Міллер та його
асистент Грищенко були впевнені - вони знайшли могилу князя Святослава.
А
потім за археологами прийшли люди в чорних шкірянках... Адже - не
забуваймо три причини, вказані вище. Сенсація про віднаходження
Святославового поховання (до речі Міллер стверджував, що серед обгорілих
кісток були і рештки черепа) була абсолютно невигідна тодішній та й
теперішній офіційній історії.
Що ми знаємо про Святослава?
Свого
часу мені трапив на очі вірш - на жаль забув ім я авторки, запам ятав
лише, що це була жінка, наша сучасниця. Зміст вірша приблизно такий -
Святослав, мовляв, надсилав ворогам оте своє "Іду на ви", але зовсім не
думав, що бідолашного воїна, котрий стане перед ворогом з таким
посланням, піддадуть жахливим тортурам. Жінка щиро жаліє "підневільного
солдатика" - і не поїхати не можна, стратить грізний князь, і поїхати -
смерть.
Ми нічого не знаємо про тих людей. Тільки прадавні сказання
говорять нам, що в ті часи не вбивали послів, а якщо посланник навіть
знав, що має їхати до осіб без совісті і чести на вірну смерть, то
вважав це відзнакою. Адже воїни вважали, що немає кращої смерти як за
свого володаря. "Княже, де твоя голова поляже, там і ми загинемо".
Невже Святослав Хоробрий був негідним таких дружинників? Чи вояцька честь є міфом, хоробрість дурістю, а відвага - авантюризмом?