мистецтвознавець   Г.Зедльмаєр  про  сучасне мистецтво  писав: «Нічне,  тривожне, хворобливе,  неповноцінне,  гниюче, огидне,  спотворене,  грубе, непристойне,  перекручене, механічне  і  машинне – усі  ці  регістри,  атрибути й  аспекти   нелюдського  оволодівають  людиною  та  її  найближчим  світом,  її  природою та  її  уявленнями. Вони  ведуть  людину до  розпаду,  перетворюють  її  на  автомат, химеру,  голу  маску, труп,  примару,  на блощицеподібну  комаху,  виставляють її  на  показ  грубою,  жорстокою,  вульгарною, непристойною,  монстром,  машиноподібною  істотою.»  Дійсно,  з  цією думкою   важко  не погодитись,  але  не  потрібно применшувати  «заслуги»  людини. Як  не  крути, а  сучасна  людина  сама сплюндрувала  і занапастила  своє  життя,  перетворила  його  на суцільну  жорстоку  боротьбу  за  існування,   за місце  під   сонцем.  В  сучасному  світі кожен  сам  за себе.  Страшно,  але факт. То  чого  ми хочемо  від  мистецтва слова?  Яким  воно повинно  бути?  Адже сучасна  література,  з  якої  сторони  на  неї  не подивися,  повністю  відображає весь  той  жах, що  нас  оточує.  Це своєрідне  дзеркало  реального життя.  Навіщо  ж прикрашати  і  дурити самих  себе?!  Що маємо,  то  маємо, і  від  цього нікуди  не  втечеш. Якщо  є  в нас наркомани  та  люди, схильні  до  алкоголізму, то  відповідно  маємо твори  про  них. Візьмімо  для  прикладу останній  витвір  молодого і  епатажного  Любка Дереша  «Трохи  пітьми».  Але  не  думаю, що  цей  твір варто  сприймати  як опис  життя  людини, яка  живе  від дози  до  дози, це  швидше   пересторога: до  чого  таке життя  може  привести.  А  новела     Є. Кононенко  «Два  білети  в  театр»,  комусь вона  здасться  аморальною і  непристойною,  але якщо  таке  життя…  Алкоголь,  наркотики,  проституція, торгівля  людьми,  численні аборти  і  самогубства, корупція  і  тероризм і  це  ще далеко не  кінець.  Цей список  прикладів  людської деградації  можна  продовжити, але  це  не головне.  Важливим  є той  факт,  що сучасні  письменники  не бояться  піднімати  такі  питання.  Всякі  андруховичі, забужки,  павлюки,  ципердюки,  пашковські,  степовички  та багато-багато  інших   дивляться на  світ  не через  рожеві  окуляри, а  широко  відкритими очима.  Вони  нічого не  приховують,   недофантазовують.  А  навіщо?  Якщо  те, що  є  в реальності  настільки  вражає, що  і  вигадувати нічого  не  потрібно.  Вони  просто  не побоялися  і  сказали правду  вголос.  Крім того,  якщо  подумати, то  те,  що ми  називаємо  сьогодні класичною  літературою,  також написане  з   життя: панаси  мирні  та нечуї-левицькі,  шевченки  та франки   теж  писали те,  що  бачили, але  не  так   сміливо.  Хоча  ні!  Можливо,  несміливо лише  з  нашої точки  зору,  а для   того   часу  їх  писання  були аж  до  непристойності  вражаючими?! Але  це  не тепер і  не  нам судити!  Пройде  ще якихось  сто  років, і  сучасна  українська література  зніме  з себе  ярлик  «масова», і  передасть  його  естафетою  іншим  поколінням літераторів,  які  писатимуть про  щось  дике  і  огидне для  своєї  епохи, сама  ж  вона здобуде  звання  класичної, а  класика  (в сучасному  її  розумінні) забудеться,  її  перестануть розуміти,  а,  отже, і  сприймати.  І так  все  по одвічному  колу…  Але це  лише  припущення. І  хоч  сьогодні   сучасна  українська  література гидка,  непристойна,  жорстока і  груба,  але вона  правдива.  І не  варто  її сприймати  як  доказ деградації  мистецтва  чи самої  людини,  це лише  етап,  який потрібно  пережити;  це сходинка,  на  якій ми  стоїмо сьогодні,  а завтра   ми    її  переступимо  і  підемо, надіюсь,  догори,  до чогось  кращого,  до досконалості,  і  таке  явище  більше  не  повториться.  То  чи потрібно  критикувати  і засуджувати?   На  мою думку,  потрібно  насолоджуватись  тим, що  маємо,   або хоча  б  сприймати те,  що  є, не  намагаючись  щось  зрозуміти.  Хоча,  власне, кожен  має  свою думку!..