Кандидат історичних наук Сергій Панишко - не
лише знаний науковець, доцент кафедри археології Волинського
національного університету імені Лесі Українки, а й заступник директора
державного підприємства "Волинські старожитності" Інституту археології
НАН України. А ще Сергій Дмитрович - добрий товариш, колишній колега
(разом працювали у відділі охорони пам'яток Волинського краєзнавчого
музею) і герой мого історичного детективу "Замок королеви Бони". Тому
ми давно на "ти". Отже...

- Нещодавно
громадськість відсвяткувала 70-річчя створення Волинської області, але
мало хто знає: назву наша земля отримала від літописного міста Волинь,
що нині величається як Грудек Надбужник на території Польщі.
- Я
б не був таким категоричним. Треба розібратися, що було раніше: курка
чи яйце. Тобто чи край отримав назву від міста, чи місто - від краю...
-
Але існує версія, що поляки навмисно перейменували місто, аби українці
й думати забули про повернення своїх історичних земель...
-
Дещиця правди в такому твердженні, мабуть, є. Останнім часом нам дуже
важко сперечатися із західними сусідами. Бо до української науки в усій
Європі ставляться я к до пасербиці... Самі винні... Розплодили
величезну кількість псевдодослідників, які стверджують, що Христос за
походженням гуцул, а Єрусалим - прадавнє українське місто...
- Та
й Рівне ніби взагалі не Рівне, а засноване ще 120-го року Сонячне
місто, слов'янський Шаолінь, столиця дулібської держави...
-
Найприкріше, що така позиція знаходить підтримку деяких державних
мужів,  а отже, й відповідне фінансування... Автори цієї теорії -
архітектор Валентин Дем'янов і меліоратор (як він сам пише - геофізик)
Олександр Андрєєв уже видали книжку "Велич Дулібії. Рось. Суренж.
(Таємниці Волинської землі)", яка прославляє край як колиску
цивілізації, духовний центр Європи. Нашим лише підкинь ідею - вони й
раді старатися. В Європі до таких "дослідників" ставляться вкрай
скептично, відповідно змінюється й ставлення до справжніх українських
науковців...
- І це велика проблема... Раніше Варшаву вважали
науковою провінцією... Нині ж ми дивимося на польську столицю як на
наукову Мекку... А дехто з тамтешніх істориків час від часу
повертається до ідей Великої Речі Посполитої й наполягає, що у складі
їхньої держави має бути не лише місто Волинь, а й вся земля із такою
назвою... Гідної ж відсічі від наших науковців немає...
- Як ти
собі це уявляєш? Що ми без запрошення поїдемо в той Грудек Надбужний,
розкопаємо його вздовж і поперек, здіймемо галас, мовляв, це споконвіку
наше місто?
- Звичайно, ні... Але якось реагувати треба?
- Так.
-
Ось нещодавно ти встановив місце літописного граду Угровська... До
речі, в Любомльському районі, а не в Польщі, де його шукали "світила
археології"...
- То був адміністративний центр Забужжя, столиця
так званого Угровського князівства, яке існувало на початку ХІІІ
століття... До його складу входили руські (чи якщо хочеш - українські)
землі, які нині опинилися в складі Польщі... Потім Данило Галицький
заснував місто Холм, і Угровськ почав занепадати... До речі, набагато
правильніше було б величати князя Данилом Холмським, бо в Галичі він
правив нетривалий період.
- Ти перший провів розкопки
городища-сховища поблизу селища Арматнів Ківерцівського району, після
чого йому надали статус "пам'ятки національного значення". У чому
полягає унікальність городища?
- Такі споруди почали виникати в
період формування класів. Коли одні продовжували жити общинами, а інші
брали до рук зброю й ставали дружинниками, як я жартома кажу, -
рекетирами. Люди мешкали в поселеннях довкола городищ, останні ж
виконували лише оборонні функції - за валами селяни ховалися від
нападів внутрішніх, підкреслюю - внутрішніх - ворогів. Не половців, не
печенігів, а мешканців сусідніх сіл...
- На Волині є ще схожі городища?
-
Поблизу села Затурці Локачинського району... Дослідження таких об'єктів
і сусідніх із ними сільських поселень можуть надати багато сенсаційних
відомостей про життя українського суспільства до десятого сторіччя...
-
Тобто у дохристиянські часи... Чи є підстави стверджувати, що
християнство на наших землях було запроваджено раніше, ніж у Києві?
-
Є свідчення того - неабияке поширення обряду ямно-підкурганного
поховання, властивого лише для християн. Нагадаю: язичники або ж
спалювали мерців, або ж клали на землю й насипали курган, а християни
спочатку закопували небіжчика...
- Звідки ж прийшли до нас перші християни?
- З Моравії. До Києва - З візантії. А між Волинню й Києвом жили древляни, котрі ще довго молилися іншим богам.
- Остання твоя знахідка - у Володимирі-Волинському... Це справді найдавніша в Україні синагога XIV століття?
-
Не знаю. Ми вже майже рік шукаємо аналоги у всьому світі і не можемо
знайти їх. Це або синагога, або християнський храм, або виробнича
споруда... Відповідь, сподіваюся отримати навесні, коли розпочнеться
новий етап розкопок. Перший варіант цілком реальний...
- Ще одне
сенсаційне відкриття ти зробив, досліджуючи територію довкола
Жидичинського монастиря, який за деякими даними - ровесник
Києво-Печерської лаври...
- Це заслуга всієї експедиції на чолі
з Олексієм Златогорським. Ми знайшли біля монастиря колекцію керамічних
металургійних сопел. До слова, успішною в археології вважається
знахідка 2-3 фрагментів, а ми виявили чотири цілих сопла й ще 13
фрагментів. Це свідчить про досить серйозний стрибок у виробництві
заліза на Волині в XIV столітті - саме тоді, коли зводили всесвітньо
відомий Луцький замок...
- Мабуть, ці дві події взаємопов'язані...
- Так.
- А град Шеполь? Він згадується в Іпатіївському літописі водночас із Луцьком...
-
Трохи пізніше.... 1097 року... Але то було таке ж саме велике місто.
Просто Луцьк почав стрімко розвиватися, а Шеполь занепадати...
-
Нині це звичайне українське село Шепель. А на території унікального
городища за радянського часу додумалися розмістити тракторну бригаду...
-
На щастя, її вже немає. Та не тому, що селяни почали більше дбати про
збереження пам'яток, а тому, що розпалися колгоспи. Зараз ми проводимо
там розкопки. Виявимо, що унікальне, цінне - ти будеш перший, хто про
це довідається.

Розмову вів Сергій БОРТНІКОВ
Журнал Науковий світ, 2011 рік, №1, с.20-21.