Сьогодні вранці помер мій Тато (Діду), причина смерті гострий інфаркт, який стався ще вчора...

Батько дуже пишався що в нього так багато друзів на i.ua, розповідав мені дуже багато про Ваше товариство, я радий що в нього є так багато щирих та гарних друзів! Я, як син всім дуже дякую за те що Ви Його підтримували в будь яку мить, дарували йому радість і тепло, як ніхто вітали Його з Днем Його народження, та не забуваєте у важку хвилину! 

Я думаю що батько не образиться, якщо я скажу Вам від Його імені - "ДЯКУЮ ВАМ ДРУЗІ ВИ В МЕНЕ НАЙКРАЩІ!!!"

Похорон відбудиться завтра об 11.00 в м. Луцьк, вул. Гнідавська 11, кв 2, похований батько буде на цвинтарі поруч села Гаразджа.

 

з повагою до Вас син Андрій

Переболить. Мене ти вже не вперше
жбурляєш в прірву розпачу й образ.
А я встаю. А серце знов живе ще.
Ніяк не розіб’юсь об скелі фраз.

Сильнішим робить все, що не вбиває –
ця істина давно вже не нова…
Чому ж тоді надія помирає,
а я її не хочу рятувать?

Переболить. Я знаю. Мушу жити…
Та іноді (візьму на душу гріх)
так втомлює життя оте любити
і хочеться подалі від усіх…

Та ні! Не так! Я жити не втомилась!
Кидай, жбурляй за тисячу світів,
а я жива – літати я навчилась!
Хоч ти ще й досі це не зрозумів…

Місяць як скибка лимону в вікні,
Тьмяні зірки, й ті за хмарами плачуть…
Тиша. Не сміє ніхто самоті
Свято порушити болі й невдачі.

Кілька краплинок в бокалі вина,
Дим сигаретний проймає свідомість…
І не важливо чия вже вина –
Бо все одно тепер «тільки знайомі»…

Десь полетіти б в нікуди, за тьму,
Просто вхопитись за вітер і зникнуть
Там де немає «навіщо», «чому»…
Щезнеш, – без тебе за мить одну звикнуть…

Час мабуть лікар, хоча… швидше яд –
П’єш і звикаєш…– наркотик… Світанок…
От якби залпом всі дози підряд
Випити можна було б на останок…

Я за тобою знову так сумую…

Перераховую у небі тьмяні зорі

і їх холодним подихом цілую, мов перед долею схилилась у покорі. Хтось скаже : «Ні, вона ж бо не любила, що легко так відмовилась від нього!» Не сперечатимусь… Навіщо? Та й не сила… Немає більше крил у серця мого… Не розлюбила… просто перестала про це щомиті шепотом кричати, і не тому, що слів мені замало, – тому, що знати це тобі не варто, бо раптом там у тебе чисте небо і ти у нім літаєш вже щасливо, а я… чекаю ревно так на тебе й так сліпо знов надіюся на диво… Не розлюбила… Не питай, не треба, лиш чом німими стали мої очі – не відповім… лише в твоєму небі вмиватиму до блиску зорі-ночі…

Ковзне по серцю щастя -

      Розтане лід

         І згине

    Останній слід.

Ласкаво в біль загорне

     Люта зима,

      І полине

  В серце журба.

Вночі підійдеш тихо,

   Глянеш в вікно -

     У трояндах

    Грає срібло.

Ні хмарки, всюди темний

   Небесний шовк,

     Дрімає

У серці затишок.

Серед літа - зимові протяги,

а я досі босOніж, в платті лиш…

Далі й далі відносять потяги

сонця блиск. Чи ж ми небо втратили?

Чи то в червні морози березня

й мрія бути втомилась лишньою?

...Я не була твоя «теперішня»,

а вже стала тобі колишньою…

Ти підеш, не лишивши й слідів,
озирнутись назад не посмієш,
а я буду сльозами віршів
розмивати сполохані мрії…

Ти підеш, залишивши мені
лиш думки, дико сплутані снами,
що стікатимуть знову по склі
то чорнилом, то сіро дощами.

Ти підеш… Я присплю крадькома
всі бажання і пристрасті ночі,
та коли тебе поруч нема,
то чомусь не всміхаються очі…

Ти пробач… за цей сум у рядках,
за ці сльози дощу і чорнила…
Ти від мене втікай, але так,
щоб тебе я знайти не зуміла…

Дві дороги. Дві долі. Одне перехрестя.
Дві планети. Два сонця. А небо одне.
Я твоя. Я для тебе. Я тінь твого серця.
Я твоя і без тебе немає мене…

Дві печалі. Дві мрії. Одне божевілля.
Два бажання. Сльози дві. Розлука одна.
Ти скажи де знайти відворотне чар-зілля,
Щоб тобою не марити більше у снах?

Дві надії. Два «хочу». Сердець один стукіт.
Дві любові. Дилема. Один болі штрих.
В забутті до безумств ніжно сплетені руки
І дві різні колючі обручки на них.

Сумно…
Сумно мені, сумно!..

Ну чого ж ти, серце, плачеш, коли день такий чудовий,
коли хмарки обминають край квітучий, запашний?!

Як порадувала вишня! Солодить вуста гірчичний…
І мареля немов зірка, слива дихає та тмин.

Подивись на світ яскравий, на галявини ласкаві,
на задиханих від щастя, від любові по між них!

...Серце трошки зажурилось, та вже ширшає від світла –
посміхнулось в ньому літо, каже «Думати покинь!».

Тільки сумно: все минає, що родилось – відмирає.
Прийде час і нас не буде, позабудуть нас нові…

І земля, як клята відьма, забере життя багато,
що би вічно молодитись соком зрощених насінь…