30 років тому, 30 квітня  1979 року, у Нью-Йорку помер Юліан Іванович Ревай. Золотими буквами вписано навіки це ім’я у нашу історію, як ім’я педагога й просвітянина, талановитого адміністратора й відомого політика, як ім’я творця і прем’єр-міністра Карпатської України…

            Родина Реваїв походить із села Мирча, Великоберезнянського району Закарпатської облатсті. Тут у Покровській церкві довго зберігали книгу «Апостол», в котрій є запис із літа 1888-го про те, що “півце-учитель Іоан Ревай служить у цьому храмі вже 22 роки». Саме у сім’ї навчителя мирчанських дітей Івана Ревая 26 липня 1899 року народився хлопчик, котрого нарекли Юліаном. Тут же у рідному Мирчі та в сусідній Костьовій Пастелі здібний хлопчина здобував початкову освіту. Далі Юліан Ревай навчався у школі при «півце-учительській семінарії» у м. Унгвар (Ужгород), а у 1913 році став учнем згаданого закладу. Відомий педагог із Перечина Павло Ясько так споминав ті часи: «Ми вступали до учительської семінарії вже із змадярщеним духом. Наша душа і серце одчужені были од родного народа. Нам заскіплювали до душі, що найсвятішою нашою задачею, як будучих народних учительок має быти вытворення 30-миліонового мадярського народа». Єдиною опорою «руського духу» в семінарії був хіба Августин Волошин, який у ті роки викладав семінаристам математику і педагогіку. А ще навчав їх любити рідну землю і служити своєму народові.          Закінчивши семінарію у 1917 році, Юліан Ревай отримує право навчати у початкових школах, але тоді ж його мобілізують до австро-угорського війська, а фактично – на війну. Та вже наступного року і це військо, і вся величезна імперія Габсбургів впали. Якийсь час по світовій війні Ю.І. Ревай працював учителем у народних школах Марамороша…          У 1923 році головний інспектор шкіл тодішньої Підкарпатської Русі чех Йозеф Петек запропонував Юліану Івановичу очолити в шкільній управі краю відділ шкільних будинків. 1925-го Юліан Ревай закінчив спеціальні університетські педагогічні курси і отримав диплом фахового учителя горожанської школи. Тоді ж референтом народних шкіл, а згодом – секретарем екзаменаційної комісії для учителів горожанок.        На останній посаді працював до 1935 року. Водночас, від 1925-го і до 1935-го Ю. Ревай був і редактором урядового щомісячного видання – журналу «Учитель». Із шкільною управою в Ужгороді було тісно пов’язане і «Педагогічне товариство», створене ще 1923 р. Ю. Ревай став його секретарем.       Разом із іншими активістами товариства (А. Волошин, О. Маркуш, П. Яцко, В. Желтвай та ін.) він готував випуски журналу «Підкарпатська Русь» (1923 – 1936), який був своєрідним навчальним посібником для учителів початкових шкіл, насамперед – із краєзнавства. Для дітей товариство випускало «Наш родный край» (1923 -1938), а також 45 шкільних підручників. Ряд підручників підготував Юліан Ревай у співавторстві із О. Маркушем. Завдяки спільній праці цих двох педагогів у державному видавництві Праги у світ на початку 30-х рр. вийшли : «Буквар: читайте і пишіть», «Перша читанка, для 1 шкільного року», «Друга читанка, для 2 поступного рочника», «Отчина: читанка для 3-4 школьного року», «Живе сло-во: читанка для 5-6 школьного ро-ку», «Світло: читанка для 7-8 школьного року».      Усі були схвалені міністерством освіти республіки й видані держав-ним накладом. Вони несли учням знання про рідний край і його природу, про народні звичаї і славну історію, прищеплювали юним повагу до інших народів. У доборі літературних творів для читання відчувалася національна спрямованість. Перераховані підручники були написані діалектним варіантом української мови.      Як педагог, Ю. Ревай дотримувався тієї думки, що використання у навчанні місцевого діалекту є першим кроком до заведення у тодішніх школах літературної української мови. Ще 1928 р. вийшов його «Мадярсько - руський словник» (співавтори Е. Бокшай, Ю. Ревай, М. Бращайко ), де після мадярських слів подавалися спе-ршу місцеві діалекти, а вже потім – літературні українські терміни. Окрім того, згаданий словник пригодився ще й змадяризованим раніше вчителям, котрих у ті часи було чимало.       Після виборів 1935-го Ю. І. Ревай як один із ватажків соціал-демократичної партії краю, стає на три роки послом (депутатом) чехо-словацького парламенту.       Серед його інтерпеляцій (депутатських запитів) також чимало стосуються державної політики у галузі шкільництва. Посол висловлював незгоду насамперед із політикою міністерства освіти ЧСР за одобрення підручників на великоруській мові; наголошував, що це веде до посилення мовного х-осу у школах, вказував, що це суперечить висновкам Академії Наук Праги, котра визнала: «підкарпаський народ є народом малоруським або українським, а тому мовою навчання має бути українська літературна мова…».      Року 1937-го на Підкарпатській Русі здійснено так званий «мовний плебісцит». У хронологічних записах про Великоберезнянську школу про це сказано так: «Сего року був заведений плебісцит щодо мови; школа підтримала за малоруську (українську-) мову викладання».      У ході плебісциту батьки русинських школярів робили вибір між російською та українською граматиками. Результати були несподівані: батьки у 313 школах обрали «русскую», тобто великоруську мову, а українську вибрали 114 шкіл. Несподіванка й іронія полягали в тому, що батьки обрали граматику не ближчу, а дальшу від їхньої розмовної мови. Посол Ревай заявив у парламенті, що плебісцит антинауковий і незаконний…  У 1935 – 1936 рр. видавався суспільно-господарський і літера-турно-критичний місячник «До перемоги». На кожному із його номерів зазначено: «Власник и видаватель, і відвічальний редактор Юліян Ревай». У третьому номері за 1936 рік опубліковано статтю редактора «Довкола автономії Підкарпатської Руси». Юліан Ревай бачив майбутнє рідного краю як української автономії у складі ЧСР. І наближав це майбутнє і як найактивніший учасник делегації на переговорах із Прагою про надання Підкарпатській Русі автономного статусу, і як автор « Конституційного Закону про автономію Карпатської України», який згодом прийняли і парламент, і сенат ЧСР. Вперше в історії частинка української території здобула найширші автономні права. Чехословацька газета «Лідові Новіни», описуючи ті події, підкреслила: «потиски рук Сірови, Тісо і Ревая символізують братерську спі-працю чехів, словаків і русинів…».     Від 11.10.1938 до 06.03.1939 безперервно Юліан Іванович займав посади міністра уряду автономної Підкарпатської Русі… Внаслідок «віденських рішень» європейських держав наприкінці жовтня 1938 р. автономія «втратила» на користь Мадярщини Ужгород, Мукачево, Берегово, Батьово, Вилок… Про напружено роботу міністра Ю. Ревая В. Гренджа – Донський згадував: «Що? Як? Куди? Що з родиною? Що з хатою, з меблями?.. Куди евакуювати – ніхто не знає. Міністер Ревай радиться з генералом Сватеком… Довго радяться, бо вже північ минає, і ще все вони радяться за зачиненими дверима… Пробуємо відгадати, де буде наша столиця? Більшість думає, що Сваляви або Чинадієво, але падуть голоси і на Березний. Та виходить пан міністр з вирішеною справою – евакуюємо до Хуста… Виходимо. На вулицях паніка. Сирени вантажних самоходів трублять, пакують всюди речі. Тут – там чути зойк і плач слов’янських жінок і регіт мадярні…».     Популярний серед народу, молодий, енергійний, меткий, тверда рука, мотор політичного і господарського життя автономії – таких епітетів удостоювала тоді преса діяльність міністра Ревая.      Повсюди на виборах до Сойму Карпатської України імена А. Волошина і Ю. Ревая стояли поруч. Навіть у багатьох агітаціних листівках. У документальній повісті ужгородського професора Сергія Федаки «Карпатський кросворд», виданій у 2009 році, наведено дві такі агітаційні листівки. Одну із них роздавали тоді вчителі школярам, щоб ті віднесли її батькам: «Тату, не забудь, що 12 фебруара 1939 року будемо голосувати. Скажи й мамі, щоб дала свій голос. Тату, не забудь, що лістру веде прем’єр-міністр А. Волошин і міністр Ю. Ревай…». Результати виборів пе-ревершили найсміливіші сподівання. У тодішніх умовах це було тим більше важливо, що вибори за єдиним списком Українського Національного об’єднання (УНО) були ще й своєрідним плебісцитом і показником довіри до хустського уряду. І найвищий показник на виборах тих дала Великоберезнянщина – 98,4 %...     6 березня 1939 року голова чехословацького уряду Р. Беран запропонував тодішньому президентові Е. Гахові усунути міністра автономного уряду у Хусті Юліана Ревая. Водночас було доручено А. Волошину усунути брата Ю. Ревая – Федора із посади УНО… 14 березня 1939 року Августин Волошин проголосив Карпатську Україну незалежною державою. 15 березня, тобто наступного дня, Сойм урочисто затвердив цей акт. Юліан Ревай був призначений міністром іноземних справ та прем’єр – міністром уряду. Федора Ревая Сойм обрав одним із двох заступників Голови Сойму.     Прем’єр – міністр Ю. Ревай робить спроби домогтися вирішення долі Карпатської України дипломатичним шляхом, а не силою зброї…

Іван ЦИГАНИН,

"Карпатська зірка" - 2009.

 

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

У 30-х роках минулого століття у політичному житті села Бистра, як і по всій Ужанській Верховині, стала переважати проукраїнська орієнтація. Молоде, освічене у чехословацьких демократичних школах , покоління не було вже «угро-русами». Його представники стали активними носіями ідеї Української держави, ідеї Карпатської України. На виборах до Сойму цієї майбутньої держави 12 лютого 1939 року Бистрий проголосував одностайно – 385 голосів за УНО (Українське Національне Об’єднання ) і жодного голосу проти…

   А сільські події тих часів невпинно змінювали одна одну. У 1933 році пожежа винищила 12 бистрянських дворів. Корчмар Ицко Валдман продав свій маєток і переїхав із Бистрого, де «купив гостинницю». У листопаді 1935 р. єпископ «перемістив» о. Адальберта Грабара до села Голубиного на Свалявщині, а бистрянських гірників обслуговував волосянський о. В. Феделеш.    У жовтні-листопаді 1938 року Бистрий знову, як і в давнину, вимушений «воювати» із польськими терористами, котрих готували у м. Турка і направляли для дезорганізації господарського життя автономної, у рамках Чехословаччини, Підкарпатської русі. У військовому архіві Праги збереглися відомості про те, що 1938 року банда польських терористів у складі 30 чоловік проникла після півночі у село Бістра Верховіна, а потім вчинила напад на станцію Щербин, що на залізничній колії Великий Березний – Ужок. Наступного для такий же напад із стріляниною стався у Стужиці, де замінована вузькоколійка не вибухнула через несправність вибухового пристрою…    Проголошення незалежності Карпатоукраїнської держави збіглося у часі із приходом у село мадярських окупантів, які знову «ощасливили» бистрян новою назвою – Бістра Верховіна стала "мадярським" селом Гатарсейг.    Ще більш непокійні часи настали для мешканців Гатарсейг з вересня 1939-го. Поляки, затиснуті із двох боків арміями Гітлера і Сталіна, ринулися на південь. Ліси довкола Бистрого і навколишніх сіл наповнилися польськими біженцями. Десь тоді в урочищі Розсипанець знайшли двох убитих мадярських прикордонників. Вина лягала на місцевих мешканців, але ті одностайно твердили, що то є справа рук поляків. Власті знайшли «соломонове рішення». Привезли у Бистрий двох інших спійманих польських біженців і на сільському цвинтарі розстріляли…    Священиком у ті роки став Сіксай Гейза. Він пробув у Бистрому аж до ліквідації греко-католицької єпархії.    У 1939-40 рр. нелегально емігрували в СРСР, або, як тоді казали, «втікли у Росію», Юлія і Василь Кулики, Іван Варгулич, М.О.Мацак, П.В.Капко, П.Ф.Шоляк та багато інших. Більшість із них поповнили потім ряди військової чехословацької частини, що формувалася в СРСР. Так, Нінчак Михайло Дмитрович 1916 р.н. вступив до чехословацького батальйону у м. Бузулук, пройшов крізь бої від Соколова до Словаччини. Загинув  29.10.1944. Похований на меморіальному цвинтарі «Дукля». Чума Миколай Васильович, 1920 р.н. став чехословацьким воїном у м. Бузулук в січні 1943-го. Загинув під час бомбардування військового ешелона на станції Яхнівка на Чернігівщині 13.10.1943. І спить він вічним сном у братській могилі поблизу чернігівського села Світанок разом із загиблими побратимами із сусідніх верховинських сіл…    Загинули і чотири «добровольці» Червоної Армії, родом з Бистрого. У ряди визволителів стали вони у листопаді 1944-го й загубились на фронтах війни. Це – Повханич М.М., 1924 р.н., Повханич І.М., 1922 р.н., Кулик Ю.С., 1917 р.н., Іваньо Ю.Д., 1918 р.н.    У роки війни бистряни «допомагали» будувати сумнозвісну «лінію Арпада». За переказами, мадярські власті виганяли бистрян працювати на оборонних спорудах «лінії» аж у Жорнаву і Кострино.    Червонозоряні вояки вступили у Бистрий без боїв і кровопролиття. Обраний сільський комітет очолив Ю.М.Чума. Дещо пізніше побачили бистряни і радянських прикордонників. Ті забрали від села для власних потреб церковну фару. Обурений церковник Миколай Андрійович Нинчак вимагав залишити хоча б одну кімнату для священика о. Г. Сікся. Цього було достатньо, щоб Нинчак зник. Цього невинного, по суті, чоловіка забрали посеред ночі й досі він – «безвісті пропавший». Шість його малолітніх діточок взяв на власні плечі рідний брат М. Нинчак…    І як після такого випадку було вірити бистрянам, що нова влада – це «влада народу і для народу»?    У 1949 році о. Сіксай Гейза виїхав із села і деякий час обслуговував бистрян о. Іван Чийпеш із Волосянки. Але і його згодом запроторили у радянський концтабір, де в 1953 році він був убитий. Після Чийпеша у Бистрий приходив о. Іван Талабірчук із Тихого. Цей добровільно «перейшов у православіє» і довгі роки служив церковним громадам Бистрого, Лугу, Волосянки, Тихого, Сухого, Гусного і Ужка…    У 1949 році у Бистрому створили сільськогосподарську артіль « Червона Верховина». Головою цієї артілі із символічною назвою став С.М. Готра, бухгалтером – М.М.Крупінець, землеміром – Ю.Д.Клецканич.    Після укрупнення колективних господарств на початку 50-х років « Червона Верховина» увійшла до Волосянківського колгоспу імені Ілліча. За сорок радянських років бистрянських колгоспників очолювали бригадири Ю.П. Бучак, І.І. Страшкулич, М.І.Опаленик, П.М. Худа, М.Ф.Поляк, М.В.Варгулич, І.І.Кофель, Ю.Ф. Шоляк, М.М.Повханич, І.Ю.Шоляк, Ю.Ю.Кофель. Бистрянські рільники збирали, як правило, найвищі серед бригад колгоспу врожаї картоплі, славилися тваринницькими фермами.   Знаними людьми були чабани П.І. Чума, Ю.М.Келемець, І.Д.Петрунь, М.А.Івашкович… Багато добрих справ для рідного села є на рахунку І.С.Павлика. Попри політичну і духовне несвободу радянські роки не були для села Верховина Бистра найгіршими часами його історії. За короткий період село забуло про курні хати із солом»яними стріхами. Багато його мешканців одержали роботу і безоплатну освіту. Першим здобув вищу освіту І.С.Олень, а потім десятки бистрян успішно закінчували вузи.   З’явилися і запрацювали в цей період такі необхідні селу установи, як фельдшерський пункт, бібліотека, клуб, семирічна школа, дитячий садочок…  Найкраще характеризують той чи інший період долі окремих людей. Приміром, Івашковича Василя Михайловича вона була такою. Як і його ровесники, він навчався у Бистрянській семирічній і Волосянківській середній школах. Потім два роки випасав овець колгоспу Ілліча.   У 1968 році закінчив філологічний факультет Ужгородського університету. Працював на різних високих посадах в обласному центрі. А ще писав байки, вірші та сатиричні мініатюри, які публікував спочатку у районній газеті, а відтак і в інших виданнях. Сатиричні мініатюри В. Івашковича побачили світ окремою книжечкою -  « Зуб мудрості» у 1993 році. Того ж року В.М. Івашкович помер.  Були, звичайно, й інакші долі. Можна і треба про це сперечатися. Але чи варто заперечувати чи очорняти те добре, що було зроблено тоді у Бистрому?    Після ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії у 1949 році багато бистрянських вірників перестали відвідувати сільську церкву, що стала православною. За свідченнями Ю.В.Івашковича це були сім’ї С.А.Шоляка, І.С.Кулика, В.С.Халахана, С.М.Паденича, С.І.Варгулича, В.Ф.Келемеца, М.В.Кереляка та інших ( всього 15 сімей ). Сорок років проводили вони свої богослужіння таємно на квартирах священиків, аж поки не настали демократичні часи. Греко-католицькі активісти повели агітацію за повернення бистрянської церкви. На початку квітня біля сільського храму, де зібралися бистряни, це питання було поставлене на вибір громади. 227 бистрянських вірників висловилися «проти» існуючої доти православної віри і ніхто - «за». Новостворена греко-католицька громада була зареєстрована. Хоч церковні громади усіх навколишніх сіл і надалі залишалися православними, волосянківський о. Михайло Полянський більше у село Бистрий не приходив…    А невдовзі греко-католицькі вірники Верховини Бистрої щиро вітали один одного з нагоди проголошення Акта Незалежності України і стали громадянами нової Держави…

Іван ЦИГАНИН.

"Карпатська зірка" -2009 рік.

 

Верховина Бистра - село Великоберезнянського району Закарпатської області (Україна).

Кінець ХУІІ і початок ХУІІІ століть стали для бистрян важкою добою. І причиною тому були не тільки і не стільки згадувані вже сутички із сусідами – поляками, а повний упадок у ті часи господарства всієї Ужанської Верховини. Господарський двір домінії Другетів у Великому Березному ( майорня ) спалено дощенту. Така ж доля спіткала і сусіднє село Луг. В урбарі 1691 року згадано, що « їх випалили орди текалівські», тобто повстанські загони курців Імре Текелі. Поменшало і мешканців Бистрого. Того ж 1691-го в урбарі згадано лише сім бистрянських ґаздівств. Три із них були шолтеськими, але вже сплачували « дань» і відбували панщину нарівні із кметями, через що всі три родини бистрянських Шолтесів обробляли тоді тільки половину земельного наділу ( « телека» ) , а друга його половина пустувала. Інші чотири газди Бистрого були кметями.

Становище верховинських сіл непокращилося й після того, як вся Унгварська домінія перейшла у руки Міклоша Берчені – чоловіка останньої із роду Другетів. Своїх підданих, в т.ч. й мешканців Бистрого, Берчені всупереч їх волі зробив активними учасниками анти австрійської війни 1703-1711 рр. По тій війні всі маєтки Берчені австрійська держава конфіскувала. Перепис 1715 р. облікував у селу Бистра 11 газдівств, що сплачували дань. 9 із них мали земельні наділи, а двоє були желярами.

Для нових австрійських і мадярських урядників домінії, що прибули у колишній маєток Другетів, цей маєток був чужим. Із бігом часу урядники ті мінялися, але їхні бажання – витрясти із бідних розорених сіл домінії побільше готових дукатів були незмінними. Тому розміри данини і відробітків на панських роботах постійно зростали. Усунути зловживання панів, а заодно і покращити становище кріпацького люду, взялася сама королева Марія Терезія. Її Урбарний декрет  мав за мету « дати шор кетським даням і відробіткам», тобто врегулювати всі селянські повинності. Ця терезіанська « регуляція» проходила під наглядом і безпосереднім керівництвом спеціально призначених королевою комісарів. У Бистрому, так само і в інших селах скликали сільських старійшин й поважних газдів. Кожен із цих представників села клявся Богом і всіма святими, що на всі запитання відповідатиме чесно: « …же я, што буду звіданий повім по правді, не затаю так мі Боже, свята Тройце…». Потім у присутності « феодешура» ( землепана ), або його представника, селяни відповідали на запитання, котрі стосувалися як усіх повинностей кріпаків, так і господарського життя села в цілому. Далі записані відповіді писар прочитував вголос, а представники села ставили під ними власноручні підписи. На радість нащадків час милостиво зберіг ті свідчення бистрян із року 1773-го. Чеський історик Франтішек Габріель опублікував їх у 1934 році. Відповідно терезіанського Урбару цілий телек на землях четвертої, найгіршої категорії, куди віднесено і Верховину Бистру, мав становити всього 38 угрів ( ораниці – 26, луки – 12 ). Тоді ж двадцять три бистрянська ґаздівства разом користували понад п’ять цілих наділів.

Отже, на одне ґаздівство припадало в середньому близько 8 угрів. Подібний показник по всіх 14 селах Ужанської Верховини, де переважали селянські господарства із земельними ділянками розміром одна-дві восьмини телека, становив 7 угрів. Відповідними до земельних наділів мали бути і повинності. « Всяка дань  мусит така быти, який єсть кмецький телек», гласив перший розділ Урбару. Але надії бистрян на справедливе врегулювання їх відносин із урядниками домінії були марними. І далі їх примушували робити, коли і скільки треба, незважаючи на встановлені Урбаром норми. Навіть фізичні розправи за непослух збереглися. В Урбарі записано: « Аж бы кметь воланый быв до роботы, а про лінивство не прийшов бы, 12 палиць ся му дає». Подібна «настанова» на практиці відкривала шлях для жорстоких фізичних кар. У 1957 році науковець В.М. Мельник записав від бистрянського мешканця Чуми Ф.А. переказ « Панщина у Бистрому». Наведу його частину: « Бистряни відробляли панщину у Ставному, де прокладали дорогу. Панські гайдуки дали розказ аби кожний накормив і напоїв свої волы, жебы не тратили на то час, коли будуть робити. Так і зробили, а по обіді стали до роботы. Воли чотири рази перейшли ріку і води не пили а п’ятий раз одна пара стала на ходу хапати воду. Як то увидів панський гайдук, скочив на коні у ріку і так побив візника, що плечі му почорніли, як головня».

У 1848 році, коли настав таки кінець епохи кріпосного рабства, Верховина Бистра була середнім за величиною і дуже бідним селом. У 30 дворах тут мешкали понад 500 чоловік. Виходить у середньому по 16 і більше на один двір. Такі ж середні цифри у сусідніх селах тоді були такими : Луг – 8, Волосянка – 8, Тихий – 9, Ужок – 12, Гусний – 13…

У ХІХ ст. « філія Лубня» формально належала ще до Бистрянської парохії. Але умови складалися так, що від'єднання Лубні від Бистрого було вже лише питанням часу. По-перше, із Лубні до Ставного ближче, ніж до Бистрого. По-друге, Лубню підпорядкували Ставненському нотаріату. По-третє, у Ставному була поштова, а з 1906 – і залізнична станції. Тому після пожежі бистрянської церкви у 1917 році фактична розлука Бистрого і Лубні була оформлена офіційно – Лубня стала частиною парохії у Ставному.

Бистрянська церковна хроніка повідомляє: « Котрі были священиками у Верховині Бистрій от давніх часів не знати, бо метрики церковні згоріли, але знаєме, що в ХІХ ст. був о. Ковтан, котрий дуже довго жив у Бистрому, тут умерла і жінка його; Василь Ковтан переселився потім до Волосянки». Згадано і сина Василя Ковтана, що народився і виріс у Бистрому, виучився на священика й отримав фару у Словаччині. Згадує церковна хроніка й мараморошського священика Олександра із бистрянської династії Івашкевичів – «сина бувшого півце – учителя Івашковича».

Про першу світову війну в церковній хроніці сказано так: « Великі бої у Карпатах. Русска царська армія перейшла гори і військо было уже в Костринах, а козацькі патрулі на конях у Солі. У Бистрому война знищила фару і побочні будинки. Русска армія два рази перейшла войною селом ще дві бистрянська дівки забрали з собою. Горе, страх, отчаяніє у людей, учитель на фронті, діти безграмотні, неурожайні роки, всягды нужда, смуток, смерть»…До того ж 6 грудня 1917 р. згоріла дотла і бистрянська церква. Цій події у згадуваній хроніці присвячено цілий розділ « Церков горит».

У 1919 році, як неопресвітер, прибув у Бистрий о. Павло Манайло. Півцеучитель Миколай Грабар відступив йому власну квартиру, а церковно-приходську школу переобладнали для богослужіння, перегородивши шкільний клас дошками. Щосуботи церковник виносив шкільні лави й виставляв у класі церковні атрибути. Будувати нову фару громада села доручила спершу « ужгородському мурнику», але коли той виявився, м’яко кажучи, « нечесним», роботи успішно продовжив бистрянських майстер Юрко Кофель із батьком. Отець Мануйло близько чотирьох років служив у Бистрому, збирав гроші до церковної каси, але будівництво фари так і не закінчив. Учитель М. Грабарзатребував повернути квартиру. Єпископ перевів о. П. Манайла до Новоселиці, а вірників Бистрого обслуговував о. Сильвестр Лупиш із Ужка, а по його смерті – 75-річний волосянський парох о. Симеон Ревтій.

Багато молодих бистрянських хлопців не вернулися з фронтів світової війни. Залишилися навічно і під стінами Перемишля, і в болотах Полісся, і у водах італійської Піяви…

Інші повернулися покаліченими – Юрій Кулик, Олекса Черінка, Василь Чума та ін. Не стало і держави, котру боронили. У новоствореній Чехословацькій Республіці село отримало і нову офіційну назву – Бістра Верховіна.

У березні  1927 року Бистра отримала і свого пароха. Ним став Адальберт Грабар із воловецької Розтоки. Через два роки всі будівельні роботи на фарі були закінчені, й А. Грабар запропонував сільській громаді будувати нову церкву. Село на той час числило 900 греко – католицьких душ у 120 сімейних домах і 7 осіб єврейської віри, котрі утримували дві сільські корчми – верхню і нижню. Церковними кураторами тоді були: Миколай Худа – касир, Миколай Нинчак – церківник, Юрій Кофель, Миколай Шоляк і Федор Шоляк на прізвисько Базілік, сільський бирів – Кофель Іван на прізвисько Гера. Організаційну роботу по будівництву нового храму очолили сам парох А.Грабар і головний куратор М. Худа. За дорученням громади вони знайшли інженера Еміліана Егрешія, професора учительської семінарії, котрий зробив проект – план « на подобу греко-католицької церкви в Мукачеві», та вибрали « майстра -  ставителя Енріко Комінотто, італійця, із Перечина». Бюджет новобудови становив 106 тисяч чехословацьких крон і був непосильним для села. Тому священик пропонує укладати договір тільки на 1929 рік, а потім зібрати гроші для нового договору. Село підтримало, а єпископ затвердив таку пропозицію.

У церковній хроніці описано, як нелегко споруджували бистряни найбільшу свою святиню. Ми ж зупинимося лише на окремих, цінних для історії, деталях. Насамперед це – опис звичаю « посвячення першого основного каменя». Єпископ Петро Гебей уповноважив на це Лютянського окружного намісника о. Федора Бачинського. Той передоручив благословити основний камінь волосянському пароху о. Владимиру Феделешу, котрий і зробив це наприкінці липня 1929 року.

«У фундаменті на круглому місці вівтаря ( апсиди ) – громадний камінь на глибині пів – друга метра; у ньому видовбана глибока ( 20х20 см ) діра, де покладені фотографії, різні газети, гроші й хроніка села Бістра…» - сказано у хроніці. Далі, коли після благословення майстер закриває діру камінною плитою, наведено діалог:

« - Отче, тоты письма нихто не буде читати!

- Дав би Бог, аби не читав, бо тогды буде церква а не развалини!»

По завершенні будови сам о. Грабар благословив і покропив місце святою водою, а « внутрі яблока, під золотим хрестом, поставив такі ж речі і хроніку села, як і в першому, основному камені».

Не легшою справою видалося і забезпечення нової церкви всіма необхідними атрибутами, і насамперед образами, церковними книгами й посудом. У хроніці описана найбільша пожертва Андрія Чуми, Чапінкового, який для бистрянської церкви приніс із сусіднього польського села Волосатого церковні книги « Євангеліє», « Великий Служебник із трьома « Літургіями» та виготовив на власні кошти для головного престолу ікону « Передача ключів Царства Небесного св. Петрові» вартістю 5 тисяч крон ( хроніка містить детальний опис цієї символічної ікони ).

І ще така деталь. У багатьох  виданнях довелося читати, що бистрянську церкву збудували в т.ч. і за гроші із Америки». Це не так. Із Америки бистряни, як каже автор хроніки, « не дістали і цента». Головну пожертву для церкви зробили самі мешканці Бистрого коштами, невтомним трудом і безмежним терпінням…

      Із незапам’ятних часів у Великому Березному завжди працювали дві школи – горожанська і народна (початкова). Народна школа нараховувала 8 класів. Хто мав бажання, то після четвертого класу міг здавати іспит до першого класу чотирирічної горожанки.
Навчання в народній школі було обов’язкове як за Чехословаччини, так і за Мадярщини. Якщо дитина пропустила (не відвідала школу декілька днів), родичів штрафували фінансово, або вони змушені були фізично, і до того ж безкоштовно, самостійно, або ж з кіньми відпрацьовувати на різних трудомістких роботах. Було й таке, що учень міг залишатися через неуспішність в одному класі і два роки підряд. У такому випадку, якщо учневі виповнилось 13 чи 14 років, його відраховували зі школи і він тоді не здобув навіть і початкової освіти.
       Дисципліна в школі була досить суворою. Порушників карали фізично: били паличкою по зігнутих пальцях руки, по долоні, а нерідко й по голові, ставили до кута класу, клякати на коліна на підсипане зерно жита чи кукурудзи.
      У давнину не було звичним звертатись до вчителів по імені і по батькові, а тільки так: “Пан учитель”, “Пані вчителько”,  “Пан директор”. Людям старшого покоління запам’ятався директор школи Людвік Потокій, вчитель Світельський, вчителька Смеречанська і ін.
У школі, як завжди, вчили читати, писати, рахувати, співати, танцювати. Велика увага зверталася на трудове навчання – дівчата шили, вишивали, в’язали, вирощували квіти, а хлопці були більше зайняті на пришкільній земельній ділянці, вчились столярній справі тощо.
Звичайно ж, раз на тиждень, у кожному класі священик проводив уроки релігії, кожний з яких розпочинався і закінчувався молитвою “Отче наш...”. Обов’язком кожного було в неділю і в інші свята ходити до церкви. Зрозуміло, що в ті часи , окрім неділі, вихідними були й інші свята - релігійні, а також деякі державні.
        До школи дітвора, зазвичай, бігала з кобільчатами на плечах і босоніж, бо хто прийшов обутим до школи, на нього вказували, як на дивака. Учні спільно дружили, у скруту подавали один одному допомогу.
Набагато складнішим було навчання в горожанській школі. Тут вже вводились предметні уроки: історія, природознавство, алгебра, мовознавство, креслення, а також і трудове навчання. Звичайно ж, збільшилась і кількість вчителів – предметників. Горожанка на той час була престижною школою. Це була, фактично, школа підготовки урядовців різних спеціальностей. До горожанки у Великому Березному ходили діти не тільки місцеві, але й із віддалених сіл – Ставного, Волосянки, Лютої, Чорноголови, з ближніх сіл Перечинщини і навіть із сіл Улич та Убля (Словаччина).
         На схід від Великого Березного, на небосхилі на висоті майже 1000 м над рівнем моря розляглася гора Яворник. Свою назву вона дістала від породи дерев. З переказів дізнаємось, що під гребенем гори в давнину росли красені явори. Ці дорогоцінні дерева так сподобались людям, що вони викопували тут насінники і пересаджували для краси у своїх обійстях. Явір так полюбився нашим предкам, що вони навіть склали про нього рекрутсько-парубоцьку пісню:
“Гей, явор, явор, – явор зелений, зелений,
Под нашим облачком саджений”.
          Про Яворник є багато добрих спогадів. Він і грів, і годував, і життєвої наснаги людям давав. На самих початках люди тут освоювали великі площі під сінокоси. Звідси звозили в свої господарства високопоживну гірську пашу для власної худоби. Це була надзвичайно важка фізична праця. Косарі добира-лись в гори пішки, наспіх скла-дали примітивні колиби, щоб було десь заховатись від дощу і переночувати в них після нат-рудженого дня. Адже чоловіки перебували на цих сінокосах по декілька днів.
Яворник – єдине місце для паломництва збирачів яфин. Окрім цього тут знаходяться і рідкісні види лікарських рослин. А ось один природолюб-мандрівник натрапив навіть на загадкову квітку, квітку кохання – едельвейс. Ростуть у підніжжі гори і різні їстивні гриби, а також малина та й ще деякі інші безцінні дари при-роди.
У свій час з-під Яворника, на околиці села Забрідь, дерев’яними жолобами на майже кілометровій відстані “різнювали”, тобто сплавляли , заготовлену деревину. А робилось так. На хребті гори зрізували ліс, потім нарізали на “сяги” (метрові поліна) і складали в штабелі біля спеціально виритого водозабору. Коли настав час, воду запускали в жолоб, в який одне за одним кидали поліна і вони по течії пливли на нижню естакаду. Звідси деревину гужовим транспортом відвозили на залізничну станцію у Великий Березний, вантажили у вагони і відправляли замовникам.
        Та найбільш знаним Яворник став за Чехословацької республіки, коли в кінці двадцятих років минулого сторіччя на од-ній з полянок був побу-дований невеличкий бу-диночок для прийому відвідувачів. Поруч з ним (і на такій солідній висоті) віднайшли джерельце чистенької, як сльозинка, води і облаштували казкову криниченьку. І в найспекотніше літо вода в цій криничці завжди була такою холодною, як казали відвідувачі, що “аж зуби ламала”.
         Відтоді наш Яворник став ніби візитною карткою Великого Берез-ного. Почався справжній туристичний бум. Люди йшли сюди масово в різні пори року і з різних міст і сіл краю, а також гості з Будапе-шта, Праги і навіть з  Відня. В центрі селища біля парку, на них завжди чекали підібрані провідники, які вели туристів знайомими стежками до наміченого місця.
        Назва “Яворник” згодом стала такою звичною і звучною, що її присвоювали промисловим підприємствам, закладам гро-мадського харчування. А в 70-і роки минулого сторіччя, коли ра-йонна газета йменувалась “Радянське село”, на її сторінках під рубрикою “Явірницькі струмочки” друкувались творчі спроби літстудійців.
        Та чи не найбільший розголос дістала Яворник-гора, коли на одній з її вершин у 1993 році був споруджений телеретранслятор, що дало можливість і найвіддаленішим селам району дивитись всі центральні телепередачі. Його висока залізна вежа зі стрімкою антеною, яку видно за десятки кілометрів, стоїть тут, мов маяк, і ледь не крикне: “Я – Яворник!”.
        У нас, у Великому Березному, ще й досі є окремі місця, споруди ­ мовчазні свідки давнини, про які можна розповісти досить цікаві і захоплюючі епізодичні факти. Візьмім, до прикладу, будову теперішнього районного Будинку культури. Споруджений він ще за Чехословаччини як бужня (синагога). Цей молитовний дім діючим був аж до 1943 року, допоки мадяри не депортували, забрали в концентраційні табори всіх євреїв. Сюди до цього примі-щення мадярська влада битком завезла конфісковане майно. По війні, на жаль, тільки декілька власників того добра повернулися додому, які дивом залишилися живими. Вони й розповідали про  страшну трагедію, що трапилася з їхніми родинами, котрих гестапівці розстріляли, живцем спалили, за-душили в газових камерах.
        Вже після встановлення радянської влади цей дім не став молитовним. Бо й нікому було до нього ходити. Спорожніле приміщення (мадяри все загорнули з собою) довгий час використовувалось для складів. Згодом тут було обладнано спортивний зал. А через кілька років проведено реконструкцію, зведено панельне перекриття під другий поверх, зал для глядачів зі сценою, адміністративні кабінети та кімнати для гурткової роботи. Таким ми його бачимо й нині.
       На другій половині вулиці Корятовича, навпроти парку стоїть ще один (чомусь безномерний), непримітний будиночок, про який теж варто дещо згадати. Побудований він у 1938 році товариством “Просвіта”. Це був єдиний культурний центр в селищі. То була і хатачитальня, і місце для роботи гуртків художньої самодіяльності, зборів пластунів, та й просто для різних сходок, вечірок. Восени цього ж року в передній частині будинку було обладнано невеличкий зал під друкарню: завезли машини, верстати й інше необхідне друкарське обладнання. Готувались до випуску просвітянської газети. Та цьому не судилось відбутись, бо вже в березні 1939 року наш край окупували мадяри і “Просвіта” перестала існувати. А будинок відтоді і понині використову-ється різними службами для власних потреб.

Так писав наш народознавець Гіадор Стрипський  про село Ставне (зараз Великоберезняський район Закарпатської області) у листі до Яноша Меліса 24 вересня 1942 року. Там, окрім того, Стрипський вказував, що назва ця у документах і літературі часто подається неправильно (Ставна, Ставне і т.п. – І.Ц. ), бо творці тих назв не знали, як звучить «ім’я його в устах народу».

    Є, звичайно, й інші думки щодо походження ойконіма «Ставный». Найчастіше в його основі бачать староукраїнський термін «став», котрий означає водночас і невелику, заповнену водою, заглибину, і греблю – загату на ріці.   Варто згадати легенду про таку греблю – гать поблизу Ставненського потоку – на переході до села Загорб (ле-генду опублікував Петро Куртанич). Можливо, у давнину саме звідси через околиці Загорба і гори Черемхи пролягав шлях до перевалу Бескид …   Безумовно, ім’я кожного села слід пов’язувати із місцевими назвами. У нашому випадку це, насамперед, най-мення потоку – Ставный, від котрого і отримало назву село. Можливо, початки тієї назви пов’язані із словом «ставниця», яке за словником Грінченка має такі синоніми: стадниця, стайня, конюшня … Або ж її основою є термін «ставе», що згідно сучасного румунського словника означає літній табір для коней. Адже найдавніші топоніми в околицях Ставного і, в першу чергу, гірські вершини, також є романськими (румунськими) з огляду на їх походження: Тарниця, Біскід, Берце, Черемха, Мунчіл, Кучера, Плішка…   Нема єдиної думки і стосовно першої письмової згадки про село. Автори нарису про історію Ставного Аристархов Л. М. та Вайданич В.І. такою вважали документальну згадку 1549 року, посилаючись на угорського дослідника Ласло Деже (див. «Історію міст і сіл…», вид. 1969 р., стор. 189 ).   У виданій 2007 р. книзі «Великоберезнянщина» сказано, що перша письмова згадка про село Ставна відноситься до 1567 року…   Олександр Мицюк у «Нарисах з соціяльно – господарської історії Підкарпатської Руси», виданій року 1938-го, вказував, що Ставну документи згадують від 1549 р., а виникнення цього села відноситься, на його думку, на період між 1451 та 1549 рр., а точніше – наприкінці ХV ст. (див. вказану працю, т. 2, стор. 72).   На 1600 р. у Ставнім нараховувалося вже майже п’ять десятків ґаздівств і було воно, як на ті часи, великим селом.   Із ХVІІ ст. відома родина ставненських немешів Гаталичів. А 1682 р. «газда у Стауні Василь Манкук був власником 6 волів, 6 коров, 10 свиней, 60 овець, 3 коней». У відомому словнику Павла Чучки ніби знаходимо уточнення цього прізвища чи прізвиська: «1682р., с. Ставне: Манкі Федор». Думаю, то – різні написання Ставненського прізвища Маняк – Моняк…   Кінець того століття і початок нового ХVІІІ принесли із собою на Ужанську Верховину війни, голодування, спустошення… Сусіднє із Ставним поселення Луг було випалено дощенту. Безперервні бійки у війні між лабанцями і каруцами, грабежі з боку обох воюючих сторін, різко скоротили людність Ставного. Перепис 1720 р. засвідчує, що багато пустуючих телексів (земельних наділів) захопили в оренду місцеві євреї, хати ж сільських газдів, що залишились, були розкидані по всьому селу на далекій відстані одна від одної. Один із найперших – церковний опис Ужанщини року 1741-го засвідчує, що парохія Ставна, без філії, мала дерев’яну церкву, котра обслуговувала тільки 10 обійсть (близько однієї сотні вірників). Парохом був Іван Ставний. Цю ж дерев’яну церкву Миколая Чудотворця згадує і церковний опис парохій 1751 р. Храм мав тоді три дзвони і мальовані не на дереві, а на полотні, церковні образи…   Наступні віки були для Ставного щасливішими. Село стає центром церковного округу, т.зв. Ставенського деканату. У 1847 році сюди входило 8 парохій, де було 8 дерев’яних церков та ще 4 дерев’яні церкви у чотирьох філіях. Про церковну і світську історію цих сіл, чи, точніше кажучи, про історію Ужанської Верховини, кілька нарисів наприкінці ХІХ ст. видав місцевий парох й історик за покликанням Лендєл Константін Мігай. Найкраща його праця має назву (у перекладі з угорської): «Село Ставна, минуле і сучасність». Ця, по суті, перша друкована історія  Ставного була видана у тодішньому Унгварі рівно 110 років тому …

Серед плеяди видатних діячів краю є і наш земляк, уродженець Ставного (тепер Великоберезнянський район, Закарпатської області) Іван Раковський. Священик, педагог, публіцист та культурний діяч, він своєю творчістю залишив помітний слід в історії.

Піонер закарпатської журналістики Іван Іванович Раковський народився у сім’ї ставненського урядовця – нотароша 5 березня 1814 року (за іншими твердженнями – 5 березня 1815-го ). У Ставному, що був  у ті часи центром довколишніх греко-католицьких парохій, діяла вже і єдина на всю Ужанську Верховину церковна школа. Після тієї школи Іван продовжував навчання у гімназіях в Ужгороді й Кошицях, а потім – в Ужгородській духовній семінарії.

Працював у єпископській канцелярії священиком у селі Вишна Рибниця. Звідси повернувся в Ужгород на посаду віце – ректора духовної семінарії. Одночасно викладав і в Ужгородській учительській семінарії.

Досконало вивчив російську граматику і літературу. Слава про його знання у тій царині сягнула й до високих урядових кабінетів. І в 1850 році Івана Раковського призначають на посаду офіційного перекладача державних законів, котрі друкувалися у видавництві «Зємскїйправитєльствєнный вЬстникъ для королєвства Оугорщины» (виходив до 1859 р.).Однак, окрім вузького кола правників той вісник майже ніхто не читав. Тому І. Раковський мріяв про таке видання, яке читали би всі, й, насамперед, священики. Мрії здійснювалися, у березні 1856 року на теренах нашого краю з’явилося перше періодичне видання, друковане кирилицею. Його повна назва така: «Церковная газета в пользу восточно-католической церкви, соединенной с римським патриаршеским престолом» . На титулі вказано, що газети видавалася  у м. Будині (тепер – Будапешт) товариством св. Стефана, та ім’я ректора – «Іван Раковський, священик Мукачевской епархии». «Церковная газета» виходила щотижня у четвер, на восьми сторінках невеликого журнального формату. Від 1 березня 1856-го до 20 червня 1858 р. видано всього 106 номерів.

На сторінках часопису читачі знаходили проповіді та повчання, знайомилися з біографіями церковних діячів – Бачинського, Тарковича, Повчія, Кутки, Довговича, Лучкая. Знаходив читач і публікації місцевих авторів, таких як О. Гомічков, О. Духнович, О. Павлович, А. Кралицький, А. Дешко, стрічав і повідомлення  із сільських парохій. Та переважали у газеті І. Раковського все-таки статті релігійного змісту, передруковані із російських богословських видань. Так, редактор старався збудити у читачів «руський дух» і мріяв поступово привчати своїх одноплемінників до великоруської літературної мови. Тому від кожного номера газети віяло духом православної Росії. Саме через той дух і «язык,опасний для австрийской империи», у червні 1858 р. газету І. Раковського закрили. Сам  редактор ніби погоджувався застосовувати надалі не російський шрифт, а церковнослов’янський і писати неросійською літературною мовою, а місцевим діалектом. І вже 10 липня того ж рокувидання відновлюється під уже іншою назвою – « Церковный вЬстник для Русинов Австрїйской державы», надалі виходить 10-го, 20-го і останнього числа кожного місяця.

У першому номері вісника редактор І. Раковський писав: «Преждє старалисьмеся писати по формам ве-ликорусскаго язика,ныні ж хочем писати по нашему обласному наріччю. Но якому правописанію, и якой граматиці послідуєм мы при употреблениї нашого обласного наріччя?.. Вознамірилизьмеся пи-сати по собственной граматиці, ілі, лучше сказавши, поєлику изданной нами граматики нєт решилисьмеся руководствовати собственными соображеніями по часті употребленія нами письменного руського язика».

У жовтні 1858 року австрійський уряд закрив і «Церковний вестник» (видано всього 16 номерів). Про причину сам Раковський писав так : «Я отрешен от долности моей единственно на том основании, что я все еще продолжал писать по великоруски».

Згадані видання нині справедливо називають газетами Раковського. Вони першими будили національну свідомість і протистояли поголовній мадяризації краю. Вони були прикладом і дороговказом для наступних поколінь закарпатських журналістів. Газети Раковського – це тільки один із тих благородних слідів на культурній ниві краю, котрі залишив наш Будитель.                       

                                                                                                                                                            Іван Циганин.