Владико Господи, Боже отців наших, Тебе просимо і Тебе смиренно і з розчуленням благаємо: зглянься милостиво на молитву нас, недостойних рабів Твоїх, і як колись Сам благазволив виступити з угодником Твоїм Мойсеєм, виводячи людей Своїх, Ізраїля, з Єгипту в землю обітовану, так і нині Сам виступи з рабами Твоїми українськими воїнами, і Сам будь їм помічником і заступником, і збережи їх і вдень, і вночі невразливими і неушкодженими від усякої злої напасті і недуги, голоду, потоплення і від усякого страху.

І як колись Ісуса Навіна на Амаліка і на царства Ханаанські, шо воювали з ним, хрестовидним здійманням рук Мойсеевих підтримав, щоб подолати їх, і тим самим Зіва і Зевея, і Салмана і всіх князів їх погубив; або як допоміг Гедеону з трьома стами вибраних мужів перемогти множество мадіамське, так і цим вірним рабам Твоїм, воїнам і захисникам нашим, міць, силу і мужнє серце, допомогу і заступництво даруй.

І як явленням Хреста на небі першому з християнських царів Костянтину сприяв єси у перемозі над противними Тобі супостатами, так і захисникам держави нашої України перемогу, і силу, і подолання над усіма ворогами подай і з усіх боків ополченням Ангелів Твоїх огради їх, і озброй їх силою і захистом Чеснот і Животворчого Хреста в ім’я Тебе, Бога Отця, і Возлюбленого і единородного Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа і Всесвятого і Животворчого Твого Духа нині, і повсякчас, і на віки віків. Амінь

Іван Минів, військовий священик, настоятель храму Олександра Невського с. Сонячне Вінницької області

Це була коротка, але така необхідна програма. Капелан Іван Минів поспішав і весь його графік був розписаний ледве не до хвилини, а ми ще й затрималися на попередніх зйомках.

Дорога на Могилів-Подільський надихала та причаровувала нас пейзажами гір,  тому ми ще на під’їзді до міста закохалися в цю місцевість. Кордон. Ми їхали вуличками затишного міста, а думки раптом полинули на східний кордон нашої країни, де котрий рік поспіль точаться запеклі бої. Можливо ще й тому тиша та спокій цього прикордонного містечка так гріла серце.

Красивий храм, в якому багато дерева та світла зігрівав серце. Відчувалося, як багато любові та душі вкладено в цю твердиню української віри. Отець Іван військовий священик. Капелан прикордонних військ. Він несе божу любов нашим воїнам, нашим захисникам.

Капеланія — це особлива для мене тема. Для мене вони наче воїни світла. Земне уособлення Божого Воїнства. Капелани — це люди величезної душі, котрі з відкритим серцем допомагають тим, хто захищає нашу зболілу війною країну.

Вони усюди разом з нашими воїнами: на службі, на фронті, на навчаннях, у шпиталях. Сьогодні капеланія — це гордість нашої Церкви, нашої країни, нашої Нації.

Завдяки «Сповіді» мені пощастило спілкуватися з багатьма з тих, хто віддає себе цій величній справі. Під час кожного такого діалогу душа почуває себе якось по-особливому захищено. Так ніби ці люди власним життям несуть усвідомлення того, що любов та віра сильніші за кулі.

Я бачу очі цих людей. Очі, в яких стільки віри, любові та милосердя. Душі, в яких стільки сили та Божого вогню. Вони йдуть на передову з порожніми руками, маючи при собі лише розп’яття та молитовник. І при цьому долають ворога, рятують душі любов’ю та молитвою. Вони так самовіддано люблять ближнього, люблять нашу Націю, Бога і Україну. Й так глибоко відчувають людські душі з усіма їх слабостями, сумнівами та стражданнями.

Один з них якось зателефонував мені та сказав: «Я вчуся у тебе любити Батьківщину». Я навіть розгубився від таких слів, настільки вони для мене були неочікувані, важливі та потрібні. Він заспокоїв мене та промовив: «Є святі принципи та поняття, котрі закладаються з самого дитинства. У тебе це у вихованні. Ти це знаєш». Я після цього не міг писати, адже всі слова здавалися набагато меншими за ту віру, ту довіру, котру висловила мені ця людина.

Капелани — це духовні захисники нашого суспільства. Ми ще досі повною мірою не усвідомлюємо, яким важливим, навіть необхідним даром нагородив нашу Націю Господь в обличчі цих людей. Вони — надважлива віха нашого суспільства. Авангард нашої Нації.

Час програми підходив до завершення, пролетівши наче мить. Отець Іван з теплом та повагою попрощався з нами та поїхав, адже мав нагальні справи. Для мене важливо та цінно, що ця зустріч все ж таки відбулася. Кожна зустріч з капеланією, кожна можливість познайомити Націю з одним з таких людей для мене по-справжньому коштовна. Кожну таку дорогоцінність я дбайливо зберігаю у скарбничці моєї душі. І я безмежно вдячний Богу, що такі люди, такі капелани у нашої Нації є.

Пречиста Діво Маріє, Мати Божа, Яка — з волі й задуму Господніх — непорочно зачала та народила, і на благо всього світу, разом із св. Обручником Йосифом, виховала Свого Божественного Сина й Спасителя світу! Вислухай, моя Свята Заступнице й Покровителько, мою до Нього тиху та щиру молитву і благання й упроси Його, аби Він Своєю милістю і благодаттю дав мені належної — Божої мудрости, сили й терпіння виплекати й виховати моїх дітей чесними і богобоязними людьми, щоби вони були втіхою і підтримкою мені на старість, і всьому народові українському окрасою, і щоб щирим і чистим серцем служили Христовій Церкві та славили й хвалили величне Боже ім’я та ублажали Твої, Богородице, материнство і покору Господній волі. Амінь.

Ієрей Максим Щербина, військовий священик Чернігівського прикордонного загону, капелан

«Нехай щезнуть вороги наші, і як прах розсипається від лиця вітру, так нехай розвіються злі думки ворогуючих проти нас та їх наміри знищити державу нашу Українську. Господи, втихомир тих, хто противиться заповідям та постановам Твоїм, пересуває межі давні, з мечем приходить в дім ближнього свого…»

Отець Максим — капелан. Це не просто статус чи посада. Це новітні реалії сьогодення. Нова хвиля. Свіжа. Чиста. Потужна. Авангард Нації. Надважлива ланка тих, хто так любить нашу країну, хто турбується про Україну та українство. Все просто та чітко – Бог і Україна.

Коротка розмова. Лаконічна. Глибокі, змістовні репліки. Постулати духу та милосердя. Звуки серця. Шепіт молитви. Головне, стрижневе, принципове, що було ним сказано: ми інколи не бачимо. Не розуміємо, не усвідомлюємо. Та з ім’ям Господа на вустах шлях відкривається ширше, просторіше. Внутрішня культура сприйняття. Віра. Тисячолітня віра нашого народу, котра вказує нам шлях для росту особистості та суспільства.

Милосердя. Любов до ближнього, до Бога і України. Але не псевдомудрість диванних експертів, а дієва любов, дієве милосердя, котрі кличуть туди, де Нація відчуває найбільший біль та зазнає найстрашніших втрат. Стати пліч-о-пліч із найкращими, розрадити душу, помолитися з ними та за них… Сьогодні це його життя.

Мені дуже шкода, що в нас було так мало часу на розмову. Мені так хотілося, щоб цей діалог тривав ще і ще. Та навіть ці хвилини програми вмістили в себе стільки змісту, що вистачило б на декілька ефірів. Можливо саме через це девізом цієї програми для мене стало: «Менше слів, більше справ».

Усім нам, суспільству-соціуму, українству, вже вкрай замало говорити про те, як все має бути і що й кому потрібно робити. Настав час кожному взяти на себе особисту відповідальність за майбутнє нашої Нації і усвідомити, що в часи війни байдужість та бездіяльність є злочинними по відношенню як до сьогодення, так і до майбутнього.

Давайте нарешті візьмемося за руки та почнемо будувати красиву, квітучу, щасливу країну. Давайте відбудовувати довіру, взаємодію та повагу між відданими, чесними, гідними. Давайте розбудимо нашу генетичну совісність, доброту та милосердя! Давайте? Давайте згадаємо, що наша земля пропитана кров’ю. І що кров найкращих продовжує литися на фронті.

Сьогодні суспільство розподілилося так, що перші поклали на себе надскладні обов’язки, а другі взяли собі усі права. Перші – це військовослужбовці, добровольці, волонтери, капелани, священики, митці, вчителі, лікарі. А другі – політики, селебрітіз, бізнесмени та медійні особистості, котрих якимось диявольським дивом прийнято вважати елітою суспільства, за нашої мовчазної, байдужої згоди взяли собі безліч прав та привілеїв. І не виконуючи жодних обов’язків перед суспільством, однак визначають, куди ми будемо рухатися і як. Дивина та й годі!

Перші в молитві. Перші в строю. Перші на Майдані. Перші на війні. Нагодують бездомного собаку. Поділяться крихтами із птахами. Притримають дверцята для тих, хто іде за ними. Посміхнуться дитині, помоляться услід майбутній матері. Першими. Вони вже не зможуть інакше. Вони прагнуть змін. Тому що там, на передовій, Нація виборює право БУТИ. Але і тут, в тилу, ми маємо реалізувати це кров’ю виборене право та нарешті ВІДБУТИСЯ. Як Нація. Як країна. Як суспільство. Інакше не можна. Рабів до раю не пускають.