Бійці батальйону прибули в Донецький аеропорт на заміну підрозділам 79-ї та 95-ї бригад, які на той час хоч і були краще оснащені державою та стараннями волонтерів, але потребували ротації. В перших же боях бійці 90-го батальйону проявили себе як справжні десантники. 8 грудня при обстрілі терористами Пісків загинули вояки 90-го батальйону старшина Микола Петрученко, старший солдат Сергій Чоп, солдат Андрій Ременюк. З середини грудня бійці батальйону, щоб потрапити в аеропорт, змушені були проходити через пункт пропуску сепаратистів, де проходили принизливу процедуру догляду і перевірки, після якої їх неодноразово обстрілювали. Бійці провозили гранати й набої в покришках і в подвійному дні. Перед новим роком бійців батальйону замінили інші підрозділи, але вже через 2,5 тижня їх відправили назад для підсилення.

Старший лейтенант Іван Зубков, будучи командиром роти вогневої підтримки батальйону, у січні 2015 року брав участь у деблокуванні підрозділів, що боронили Донецький аеропорт. Під час одного з боїв він викликав вогонь артилерії на себе, прикривши відхід підрозділу. Старший лейтенант загинув унаслідок підриву бойовиками другого поверху нового терміналу ДАПу. В останні дні оборони Донецького аеропорту 90-й батальйон втратив 22 людей вбитими, 3 — зниклих безвісти та 60 — пораненими. Проросійські сили в ці дні, за даними отриманими від полонених та з радіоперехоплення, втратили сотні загиблими й пораненими. Після виходу з аеропорту бійці батальйону ще півроку утримали підходи до нього: Опитне, Водяне, Очеретине. Тяжкі бої тривали впритул до Мінська-2. Проте 20 березня сепаратисти пішли на черговий штурм — традиційно зазнали великих втрат і відступили».

Віктор Новицький (позивний «Жмеринка»), учасник російсько-української війни, учасник оборони Донецького аеропорту

Рідна українська земля, ще донедавна вкрита сніжною ковдрою, зараз виграє першою весінньою зеленою травою, що прокинулася з першим промінням весняного сонця, хоча де-не-де ще не розтанули кучугури снігу, як нагадування про потужну цьогорічну зиму. Зовсім скоро нас дурманитиме аромат бузку, а також можливість пройтись босоніж по соковитій траві.

Нам не завжди вистачає сили, часу та душі, щоб бачити та відчувати красу рідної землі, цінувати її. Але війна навчила нас усвідомлювати ціну та цінність ВІЛЬНОЇ України. Я спостерігав за Віктором, як тільки він переступив поріг локації, на якій ми, навіть неочікувано для нас самих, провели плідний знімальний день. Потужний, активний, енергійний, із живою мімікою та жестикуляцією, він не приховує своїх емоцій. Хоча інколи й вибуховий, але завжди щирий та справжній. Дивлюся на нього, і якось бачу, що він СВІЙ. Я таких хлопців бачу одразу. Багатьох таких пам’ятаю ще з дитинства. Ми грали в футбол, билися, лазили по деревах…

Переконані, принципові, вони не визнають фальші та лицемірства. Сильні… Сильні своєю беззастережною любов’ю до коханих. Складні своєю принциповістю та категоричністю. Їм не просто зі світом, адже вони не визнають напівміри: якщо любити, то всім серцем раз і назавжди, якщо дружба, то на все життя. В чомусь йому навіть простіше на війні. Простіше тим, що зрозуміло – там ворог, його треба знищити, тут свої, вони не зрадять і прикриватимуть спину до останнього подиху. В мирному житті складніше. Добро та зло тісно переплетені усюди, суцільні напівправди, а совість, навіть якщо вона раптом є, то вкрай компромісна. Від цього стає задушливо. Багато хто з тих, кого обпекла війна своїм полум’яним крилом фізично та психологічно не витримують цього.

Є й інші. Такі, як Віктор Новицький. Ті, кого полум’я війни не скалічило, а навпаки, загартувало, запаливши в душі вогонь лютої непокори. Непокори наскрізь прогнилій системі, що рік за роком веде надпотужну своїми ресурсами та людьми країну до зубожіння, непокору до потакання тим, для кого Україна, Нація, мова так і не стали важливішими за наповнення власної тарілки. Він живе з усвідомленням того, що в нього є мірило вчинків, дій та прагнень, котрі набагато вищі за його особисті інтереси – це відповідальність перед тими, хто віддав своє життя за вільне небо над Україною. Ось такі люди й мають бути в авангарді Нації. Ті, хто не зрадить, не продасть та не продасться. Ті хто ладен був віддати життя заради України, а тепер готовий покласти життя на те, щоб Україна стала такою, за яку не соромно буде подивитися в очі побратимам, котрі вже Там, коли настане їхній час.

Він не пройде повз людське горе. Просто не вміє залишатися байдужим до людської біди. Як і не вміє залишатися байдужим до несправедливості. Повстане проти неї, чого б це не коштувало. Червоний режим нав’язав нам інше бачення поняття «хороша людина» і мільйони доль, мільйони душ були скалічені намаганням слідувати цим диявольським наративам. Саме через залишки у нашій крові, нашій свідомості червоної інфекції ми не здатні оцінити та цінувати справжніх. Саме через це знов і знов помиляємося у своєму виборі, починаючи ще з поразки Чорновола й України на перших виборах в незалежній Україні, та поки ще не завершуючи цю низку виборчих поразок.

Чергова цинічна «стратегія економічного та соціального розвитку», що не варта навіть паперу, на якому надрукована і створена лише для того, щоб приспати тих, кому не дуже хочеться прокидатися й усвідомлювати реальність, в якій він живе у воюючій країні, чи потужна, справжня, небайдужа країна з людським обличчям та християнським милосердям?! Якими ми прагнемо бути? Після Майдану та років війни…

Ось і настав час згадати завіти предків: «Воля або смерть!». І усвідомити, що воля відвойовується не тільки на фронті, а й тут в тилу. Й боротися за неї – генетичний обов’язок кожного українця. Віктор Новицький усвідомив це в собі. Це складніше. Це незручно. Це категорично та принципово. Але інакше – то не життя, а лише недолуге існування людської істоти.

Ми, українці, усією глибиною та потужністю нашої історії та генетики ВІЛЬНІ. Немає вже Російської імперії, немає Радянського союзу, котрі віками душили нашу волю імперськими амбіціями. А ми, українці, є. В нас приспали ці усвідомлення, винищуючи їх голодом, кулями та засланнями. Та голос Революції Гідності й свист куль на нашій землі пробудили нас від сну.

Мені не просто дався цей діалог. Говорити з Віктором було просто та легко, але складно було усвідомлювати всю глибину того, що стоїть за простими словами нашої бесіди. Я часто подумки повертався до нього й сьогодні нарешті мої думки, емоції та враження вишикувалися в ці рядки. Так буває, коли за декілька годин розмови зовсім незнайома людина стала важливою, СВОЄЮ. Така любов, така відданість нашій країні – це набагато більше, ніж можна передати сотнями сказаних чи написаних слів.